Двадцять п’ять років тому перестало битися серце першого Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава (Скрипника). Десь у мене були дві унікальні фотографії, ще чорно-білі, з візиту патріарха до Чернігова ще перед проголошенням нашої незалежності. Чернігів на той час — проросійське місто, чітко контрольоване комуністичною партією, і в церковній сфері також. Адже недарма інструктор обкому партії Дрозденко, перевдягнений в якусь простацьку куфайку, був разом з активістами РПЦ, які криками та образами зустрічали українського патріарха. Що тільки вони не вигукували! Пригадую, одна жінка, як згодом з’ясувалося — попадя, кричала на адресу патріарха Мстислава: «Він живих людей пилками різав!» Коли ж я голосно назвав інструктора обкому — той з юрби зник.
Проте агресивність людей патріарха не злякала — він вийшов з автомобіля біля міської ради, зробив жест прощення і збирався заходити до влади. Аж тут на коліна перед ним опустилася чернігівка Тамара Непомняща — здається, вона стала першою, хто отримав у Чернігові патріарше благословення. А ще тоді група студентів Чернігівського регентського училища заявила про перехід до української церкви.
Міський голова Чернігова Валентин Мельничук на той час завбачливо зник, зустрічати високого гостя довелося його заступнику Віталію Косиху, який не володів українською мовою, та головному лікареві однієї з міських лікарень Виноградову, бо патріарх привіз для постраждалих від Чорнобильської катастрофи дітей, як він казав, кілька «скринь ліків». Виноградов теж спілкувався російською, тож обом зустрічаючим стало трохи ніяково. А патріарх перейшов на російську теж, сказавши, що вільно нею володіє та іронічно прокоментував спогад одного із зустрічаючих про Чортків (містечко на Тернопільщині), натякнувши, що російська мова туди прийшла з окупантами.
Відмінне почуття гумору патріарха Мстислава заганяло у глухий кут владців. Так, у міській раді Чернігова він пригадав, як був за часів німецької окупації в’язнем місцевої тюрми, з вікна якої бачив куполи Катерининської церкви. І раптом запитує: «Чому досі я не почесний громадянин Чернігова?» Представники влади гумору не зрозуміли і не знали що відповісти... Де б пак — племінник Петлюри, глава якоїсь неросійської, заграничної церкви...
До речі, одна зі скринь з ліками тоді до лікарні не дійшла, і зі мною ще й судився секретар райкому компартії за те, що я про це був написав.
...Після всіх церемоній патріарха і супровід треба було погодувати. Повезли у ресторан «Дружба». На перший, цокольний поверх патріарх ще якось, за підтримки іподияконів, зійшов, а дертися на другий поверх, де було накрито стіл, — відмовився. Він мав поранення ноги з часу війни і в свої 92 роки уже часто пересувався на візку. Його хотіли занести на руках, проте патріарх грізно відчитав: «Що я вам — мандарин якийсь?!» У нашій радянській дійсності ми й не знали про китайських владців — мандаринів... Щось патріарху знесли перекусити, і лишився він майже самотнім на першому поверсі ресторану...
Перед візитом у Чернігів патріарха Мстислава РПЦ захопила Спаський собор — його б комуністична влада і так би їм віддала, але страх має великі очі: російській церкві увижалося, що українці вчинять так, як вони, і захоплять храм силою. Тим паче, що в цьому найдавнішому зі збережених храмів Київської Русі (за часом закладки храму князем Мстиславом Удатним він є старішим за Софію Київську), що був тоді музеєм, уже встиг прослужити молебень старенький священик Методій Андрущенко, який отримував дияконську висвяту ще від митрополита Василя (Липківського). Російські агресивні церковники навіть викинули із собору копію ікони святої Теклі — чим уже й вона їм не догодила?!
Між іншим, Спаський собор досі лишається в руках Московського патріархату, а ось Катерининська церква, куполи якої бачив патріарх Мстислав, таки стала кафедральним храмом УПЦ Київського патріархату і на ній була б доречною меморіальна дошка пам’яті першого українського патріарха.
Чернігів.
ЗІ СПОГАДІВ ПАТРІАРХА МСТИСЛАВА
«У Чернігові в колишній Духовній семінарії було гестапо (за більшовиків там було ГПУ). Там я посидів... Дали мені велику кімнату, дозволили, щоб до мене приїхав послушник-монах з Луцька. Одного дня приїхав якийсь високий німецький урядовець, заглянув у камеру, привітався і сказав: «Будьте спокійні, будьте спокійні, не турбуйтеся». Після тої візити мене забрали з в’язниці і перекинули до іншої — у Прилуках. Привезли мене саме на Різдво. А на другий день Різдва розстріляли у Прилуках майже 540 найбільш свідомих українців.
Чи була якась причина?
Ні, просто зігнали їх докупи і увечері розстріляли. Це було не тільки в Прилуках: це було зроблено в Ніжині, у Каневі... їздив спеціальний відділ ССів і винищував свідомих українців. Свідомих українців: інтелігенцію, очевидно, але і звичайних людей».
