Сто років тому, 15 червня 1918 року, у Таганрозі вийшов перший номер газети, яка  протягом років змінювала  назву і нині знана читачам як «Демократична Україна».

«Демократична Україна», чи, точніше, «Радянська Україна», яку тоді вона носила назву, — то газета моєї молодості. Тут я приступив до роботи власним кореспондентом у Чернівецькій області на початку літа 1980-го. У ній відпрацював незабутніх десять років: спочатку власкором на Буковині, а відтак — завідувачем відділу культури.

«Радянка», як її називали в журналістському середовищі, то, без перебільшення, — велика школа газетярського ремесла, флагман тодішньої української журналістики. Творчих працівників, яким не минуло тридцять років, тут майже не було — їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Газета мала потужний творчий потенціал — тут я зустрів таких знаних тоді майстрів пера як Валерій Мінченко, Ярема Гоян, Леонід Даєн, Галина Ковтун, Андрій Мельничук, Борис Ямпольський, Михайло Сорока... І, звісно, справжнім лідером цієї самобутньої творчої команди був редактор газети — Володимир Сіробаба. Родом зі слобожанського села під Слов’янськом, фронтовик. Як на мене, то крім величезного редакторського досвіду, Володимир Якович був прекрасним психологом — як тільки міг підтримував порядних і талановитих людей. Причому шукав їх не тільки в столиці.

І ще кілька штрихів до портрета редактора Володимира Сіробаби. Кожну розмову з приїжджим власним кореспондентом у редакцію він неодмінно починав із запитання, чи є якісь проблеми в журналіста в регіоні, чи потрібна допомога з боку редакції? У новорічну ніч редактор вітав кожного власкора по телефону особисто, а в редакції практично не було черги на житло — усі творчі працівники були забезпечені комфортним, як на той час, помешканням.

У газеті, попри всі ідеологічні шаблони та орієнтири, з номера в номер розповідали про трудовий ентузіазм нашого народу, пропагували кращі зразки самовідданої, продуктивної праці, писали про лідерів соціалістичного змагання. Можна сміливо стверджувати, що людина праці була головним героєм більшості газетних публікацій.

Газета першою в Україні у 1929 році запровадила таку форму роботи з читачами як виїзні редакції. Пересувні газети на будовах, у районах масової колективізації допомагали партійним комітетам, трудовим колективам упоратися з нелегкими завданнями перших семирічок. Їх ще називали «газетами на колесах» або «мандрівними газетами».

На початку 1980-х я ще застав виїзні редакції «Радянки» — вони працювали на тодішніх будовах атомних електростанцій.

Хрестоматійні вірші, які увійшли до золотого фонду української поезії, — «Ми йдемо на бій» Павла Тичини і «Клятва» Миколи Бажана — прийшли до читача наприкінці червня 1941-го саме з перших шпальт газети. І як клятва звучала незнищенна віра в те, що «ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів».

У часи війни співробітники газети нерідко працювали під громом артилерійської канонади, їх постійно супроводжували велетенські полум’я заграв, вони неодноразово самі потрапляли під ворожий обстріл, збираючи фактаж до своїх матеріалів. Серед авторів газети воєнної пори нерідко бачимо прізвища відомих письменників і митців.

Слід зазначити, що літературно-мистецька тематика стала провідною на сторінках «Радянки» у 70—80 роках минулого століття. Газета регулярно друкувала поетичні добірки й уривки з нових прозових творів як українських письменників, так і з інших республік, разом зі спілкою письменників проводила літературні конкурси. Тут можна було прочитати твори й публіцистичні виступи таких майстрів пера як Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Борис Олійник, Микола Луків... Відомі письменники, а також актори та співаки, які приїздили на гастролі до Києва, почасти були гостями в редакційному колективі, про що свідчать репортажі та інтерв’ю з тих зворушливих творчих зустрічей.

Газета підтримувала найтісніші зв’язки зі своїми читачами, зокрема передплатниками, кількість яких сягала до півмільйона осіб. Щодня пошта доставляла до редакції декілька сотень листів, частина з яких у тій чи іншій формі потрапляла на шпальти газети. Іншу частину, де йшлося про якісь бюрократичні неподобства, ігнорування конституційних прав тої чи іншої людини, відправляли для реагування в партійні або радянські органи. А за найгострішими критичними сигналами читачів виїжджали у відрядження спеціальні кореспонденти й готували аналітично-критичні матеріали під рубрику «Лист покликав у дорогу». Це були найгостріші і найцікавіші публікації — вони отримували схвальні відгуки як на редакційних «летучках», так і серед читацького загалу.

Серед журналістів, які наприкінці 1990 року прийшли працювати в новостворену парламентську газету «Голос України», було, мабуть, найбільше «радянківців». Творчі ряди нового видання поповнили Борис Сидоренко, Олександр Білик, Леонід Бровченко, Анатолій Краслянський, Людмила Коханець, Володимир Савцов, Оксана Теленчі, Георгій Воротнюк, Микола Нечипоренко, Григорій Гринь і автор цих рядків. Та й перший головний редактор «Голосу України» Сергій Правденко також кілька років працював у «Радянці».

Нині творчий колектив усеукраїнського громадсько-політичного тижневика «Демократична Україна» на чолі з головним редактором Віталієм Адаменком продовжує й розвиває кращі традиції своїх попередників. Сприяє розбудові й утвердженню української державності, показує обнадійливі пагони реформаторства у всіх сферах державного та суспільного життя, підтримує героїчний дух нашого народу в гібридній війні з північним агресором, допомагає нам відстоювати національні інтереси на міжнародній арені. Одне слово, йде в ногу з життям, долаючи нові виклики й проблеми.

Нових вам творчих успіхів і перемог, колеги!

Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ, кореспондент газети «Радянська Україна»  у 1980—1990 роках.