Нещодавно в газеті «Голос України» була опублікована помітна стаття «Scopus замість науки: чи потрібно це Україні?», автори якої — доктори та кандидати політичних і юридичних наук — перелічують загрози цивілізаційному розвитку України та сигналізують про новий «виклик національній безпеці в сфері науки, освіти і культури». При цьому йдеться лише про проект змін до наказу МОН України від 17 жовтня 2012 року № 1112 «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук», підготовлений Науковим комітетом (НК) Національної ради України з питань розвитку науки і технологій України. Нагадаємо, що за Законом «Про наукову і науково-технічну діяльність» НК — це колегіальний орган Нацради, який представляє інтереси наукової громадськості. Він нещодавно розпочав свою роботу і досі здійснює її фактично на волонтерських засадах. До його функцій, зокрема, належить: проведення експертизи «нормативно-правових актів КМ України та центральних органів виконавчої влади на предмет відповідності інтересам та засадам державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності». Отож, як можна судити з цієї публікації, автори вбачають небезпеку від щойно створеного у рамках вимог чинного законодавства органу, покликання якого: «надання пропозицій щодо розвитку наукової та науково-технічної сфери в Україні».

Спробуємо разом із потенційним читачем, переважно необізнаним із тонкощами процесу наукових досліджень у будь-якій із розвинутих країн, максимально неупереджено поглянути на питання, які стурбували авторів згаданої публікації. 
Приймемо за аксіому, що рівень розвитку наукових досліджень у країні є важливим індикатором її розвитку. Поділяючись на фундаментальні та прикладні, вони своїм основним завданням мають видобуток нового знання. Без останнього нові технології та нові матеріали немислимі, хоча від знань до практичних речей зазвичай лежить дуже довга дорога. Специфіка роботи з пошуку нових знань у тому, що його важко планувати, а інколи й непросто оцінити значення того чи іншого результату, як і важко спрогнозувати, котрий із них і коли стане проривним у творенні раніше відсутнього суспільно корисного продукту. З другого боку, сучасна наука є доволі вартісною і окремі любителі займатися нею не можуть. Тому практично завжди розвиток фундаментальних і прикладних досліджень — це діяльність, що фінансується з бюджету у тих обсягах, які може дозволити собі та чи інша держава або навіть кілька держав, виходячи із своїх стратегічних завдань. А оскільки серед функцій науки, окрім пізнавальної та інноваційної, є ще й експертна та освітня, то кожна країна у своїй довгостроковій стратегії має виходити зі своєї візії та мети, зокрема: чи хоче вона бути у колі тих, хто споживає продукцію інших країн і розв’язує усі свої проблеми із залученням іноземних фахівців та послуговується ними в освіті, медицині й інших високотехнологічних ділянках виробництва чи питаннях безпеки? Якщо відповідь на всі запитання «Так!», бо для отримання інформації нам досить відкрити Вікіпедію, чи за потреби ми готові купити технологічну лінію (завод, фабрику...) або ж придбати якісні ліки, чи налаштовані на народження та навчання наших дітей за кордоном і т. д. і т. п. — то далі цей текст можна не читати. Але, перефразовуючи відомий вислів, хочеться наголосити: «Хто не фінансує власну науку, той не любить своїх дітей», бо саме їм жити у цій країні після нас.
Водночас розуміємо, що цілком резонним є запитання тих, хто цей текст читатиме далі: а чи можна бути впевненим, що наші гроші — гроші платників податків — будуть використані результативно? І справді, чи можна? А якщо так, то як виміряти ефективність праці окремого дослідника, групи дослідників, окремої інституції чи цілих академій?
Щодо результативності роботи науковця у сфері фундаментальних і прикладних досліджень, то нічого кращого, як представляти свого роду звіти про отримані результати у вигляді статей чи узагальнюючих монографій у спеціалізованих виданнях, досі не придумано. З одного боку, це забезпечує публічність праці вченого, яка фінансується з бюджету, а з другого, гарантує проведення первинного рівня експертної оцінки роботи через механізм її закритого рецензування, який працює у більшості провідних видань на етапі прийняття рішення щодо опублікування результату. З оприлюдненням результатів включається також і другий рівень експертного оцінювання, який виявляється особливо ефективним, коли видання є добре «видимим» і значимим для фахової спільноти. Йдеться про те, що опубліковані результати можуть бути або офіційно спростованими іншим дослідником, якщо він виявив помилки, зловживання, плагіат, інші свідомі чи несвідомі недоліки роботи, або визнаними через відгуки у працях колег шляхом цитування публікації. В обох випадках можна говорити про свого роду кодекс честі, якого дотримується уся світова наукова спільнота. Загалом, як видно, система досить складна і, значною мірою, базується на саморегулюванні науковців та їхній академічній доброчесності. Ще раз підкреслимо: іншої ефективно працюючої альтернативи не існує, бо прилад для виміру якості результату відсутній, а його замінником не може виступити думка посадовця навіть найвищого рангу чи колегіальне рішення окремої групи дослідників — усе перевіряється тільки колективним ставленням наукового загалу.
Мусимо також додати, що крім експертів можна, де це можливо, використовувати дещо формалізовані підходи з вимірювальними показниками, якими оперує так звана наукометрія. Якщо перші формують корпус незаангажованих і справді максимально об’єктивних фахівців своєї справи, котрі можуть на свій лад «виміряти» вагу і значимість отриманого результату, то наукометричні показники зводять оцінку роботи до цифр, якими зручно оперувати і які не містять суб’єктивної складової. Останнє важливо, бо є цілі ділянки людської діяльності, де експертний підхід виявляється малоефективним, а часом і хибним. Інша крайність — це ситуації, коли експертами виступає абихто. Згадаймо хоча б одностайні «експертні» рішення, за якими людину відправляли у табори, вели на страту чи спалювали на вогнищі. Звісно,  це екстремальні випадки, позаяк експерт у науці мав би керуватися вимогою академічної доброчесності, за якою вчений зобов’язується працювати прозоро, без плагіату, не сприяти будь-чому, що може нашкодити громаді, і відповідає він за це своєю репутацією. Натомість запитаймо: чи завжди це діє?
Наукометричний підхід базується на певних загальних статистичних законах, хоча, вивчаючи закономірності та механізми розвитку самої науки як різновиду людської діяльності, він також використовує експертні оцінки, але неявно. Уявімо собі, що ми змогли у певний спосіб упорядкувати всі джерела наукової інформації, починаючи з найбільш інформативних, і припустімо, що група землян готується до тривалої космічної мандрівки. Якщо вони можуть взяти з собою лише певне число джерел здобутої людством інформації, то як оцінити обсяг інформації, яка в них зберігається? Емпірично встановлено (і статистично обґрунтовано), що обсяг знань, які містяться у виданнях, спадає за степеневим законом залежно від їх позицій у рейтинговому списку. Тобто видання з початку списку охоплюють домінуючу частку інформації, яку легко оцінити за допомогою певного розподілу. На інтуїтивному рівні кожен із нас користується таким рецептом у своєму повсякденному житті. Наприклад, якщо нас цікавлять події у світі, то відповідно до рівня наших власних уподобань ми, як правило, вибираємо 2—3 ресурси, за якими відстежуємо новини.
Проте реалізовувати цю просту схему на просторі науки у міжнародному вимірі можуть далеко не всі (навіть найкрупніші!) компанії, а найуспішнішими виявилися два проекти — Web of Science (WoS) та Scopus. Попри різну історію створення і різну методологію рейтингування видань сформовані ними списки значною мірою перекриваються, але головне те, що це найповніші наукометричні бази даних різномовних видань із усіх наук, хоча домінуючими в обох є англомовні. Оскільки в основі цих проектів — робота зі стандартизованими базами даних, то для входження у них кожне видання має відповідати певним правилам — насамперед, мати англомовну анотацію з ключовими термінами, що сприяє швидкому пошуку публікації серед масиву інших, а отже, поширенню результатів і в експертному середовищі, і серед тих, хто вперше зацікавився проблемою. Є вимоги й щодо оформлення покликів на джерела, які використовуються. Важливо також, щоб видання виходило регулярно, оскільки рейтингові списки оновлюються щорічно. Але найголовніше — це добра воля і бажання видання увійти в світовий елітний клуб, демонструючи і свою відкритість, і зацікавленість бути «видимим» для будь-кого, хто цього забажає, включно з пересічними громадянами.
Повернемося до суті запитання, яке викликало бурхливу реакцію авторів статті у «Голосі України». Очевидно, що при підготовці проекту змін чинного наказу МОН України НК намагався у пожежному порядку врегулювати проблеми, які вже сьогодні руйнують українську науку зсередини: стрімке старіння наукових кадрів, небезпечний для країни відтік освіченої молоді та низьке представництво середнього покоління у частці дослідників найвищої кваліфікації, особливо якщо мати на увазі природничі науки; невпинно зростаючий вал дисертацій у соціогуманітарних науках (при одночасному спаді у природничих). І все це відбувається на тлі неефективної системи державної атестації наукових кадрів, про що переконливо свідчать далеко непоодинокі звинувачення у плагіаті та недоброчесності. То що ж такого радикального запропонував змінити НК, хоча діяв у повній відповідності до вимог чинного Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», де зазначено: наукові результати для захисту дисертації мають бути опубліковані у вітчизняних і міжнародних рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки, тобто МОН України.
Нагадаємо, що ідея змін доволі проста (і містить значний елемент компромісу) — відкрити нові можливості для тих, хто сприймає розбудову науки в Україні за стандартами, прийнятими у світі, та якомога більше запобігти спротиву інших, хто намагається переконати суспільство, що такі зміни неприпустимі. Так, передбачається, що після внесення змін вчені, котрі мають праці у провідних виданнях, отримують змогу захищатися із меншою кількістю публікацій. Зауважимо, що процент відхилених рукописів у виданнях першого квартиля часто перевищує 70%, а якщо врахувати, що від автора вимагається якісна англомовна анотація і що він не може вплинути на вибір рецензентів (хоча має право відстоювати свої позиції у листуванні з ними), то очевидно, що така публікація потребує значно більше зусиль порівняно з варіантом багатьох українських видань, де такі проблеми часто врегульовуються в інший спосіб. З другого боку, НК зберігає у проекті альтернативу друку результатів досліджень в українських виданнях для тих, хто такі зміни не сприймає.
Уже з огляду на компроміс цілком незрозумілим стає обурення представників деяких наук, що побачили у цьому загрозу національній безпеці. І не зовсім коректними є запевнення наших опонентів, що специфіка їхніх наук не враховується у базах WoS чи Scopus. Переконатися у зворотному дуже легко — досить переглянути списки наукових видань за галузями наук. М’яко кажучи, лукавлять вони і з приводу того, що геть усі видання приймають лише англомовні статті, мова не є чинником, який не дозволяє увійти до «клубу вибраних». Ще важче зрозуміти твердження про географічну прив’язку (локальність) певної проблематики, бо для звичайного дослідника важливим є ширший контекст, тобто співвіднесення вибраної проблеми з історичним, ментальним або мовним тощо середовищем, на тлі якого і проводиться відповідний порівняльний аналіз. За кожною з цих позицій можна проводити окрему дискусію з відповідною аргументацією, яка, однак, вимагає іншої трибуни, аніж газетне видання (навіть такого високого рівня). До слова, тут виявився і певний парадокс, бо, заперечуючи загалом можливість об’єктивного рейтингування наукових видань, автори звертаються до читача через газету Верховної Ради України. Не жовту пресу, не регіональні видання чи спеціалізовані інтернет-медіа, а саме через газету, реноме якої мало б недвозначно свідчити, що думка авторів до певної міри співзвучна з позицією законодавця.
У цьому сенсі особливо дивно знаходити у публікації вільні міркування про конституційність чи неконституційність тих чи інших дій (нам видається, що це виключно робота КС України) або припустимість/неприпустимість таких змін МОН України у питаннях, які прямо визначені у нормах Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність». Єдине, чого автори досягли напевно, — стаття стала відомою великому колу читачів, а отже, і обговорюватиметься значно ширше. Все достеменно так, як у поважних наукових виданнях.
Тепер про те, що позитивного могли б дати зміни, які пропонує НК. Насамперед у разі їх впровадження виникнуть стимули, аби публікуватися у добрих виданнях. Чи важливо це для України? Безумовно, бо, як неважко переконатися, лише майже 10% вітчизняних статей публікуються у такого типу виданнях. А що ж решта? Як із принципом відкритості й доступності? Чому обмежуємо міжнародне експертне товариство у можливостях оцінити той чи інший результат нашого вченого? Чому не прагнемо показати свої досягнення і переконати інших у їхній вагомості?
Далі: через принципову змогу виходити на захист раніше за наявності публікацій у кращих виданнях зникне потреба у дублюванні матеріалів в інших журналах (бо вимагаються 20 статей, а можна буде захищатися і з 5!). Таким чином, можна очікувати на швидке омолодження фахівців найвищої кваліфікації у тих ділянках, де проблема справді існує.
Нарешті, пропоновані зміни аж ніяк не зачіпають інтереси тих, хто чинить спротив, бо за будь-яких обставин вони мають опцію, яка є досі чинною, — 20 статей для докторської дисертації з відповідними доповненнями щодо монографій чи авторських свідоцтв. То де ж тут небезпеки з можливими «катастрофічними наслідками і для науки, і для держави в цілому»? Скажемо більше: незгодні з пропонованими змінами мають можливість попрацювати в позитивному сенсі. Про це неодноразова публічно говорили члени НК, пропонуючи висловити пропозиції щодо специфіки окремих напрямів досліджень. При цьому хотілося від них конструктиву, а не заперечення будь-чого. Наразі м’яч на їхньому полі й щодо питання про включення українських фахових видань до провідних наукометричних баз. Хоча то є непроста праця, Україна має в ній позитивний досвід, який свідчить, що такі цілі є цілком досяжними і дуже важливими для тих, хто справді турбується про майбутнє науки. Якщо ж прийняти «гуманітарну програму», Україна ризикує опинитися серед відсталих, науково і технологічно нерозвинутих країн, далеких від тих, що забезпечують прогрес людства.
Для повноти картини коротко висловимо кілька власних суджень щодо справжніх загроз науці і свого бачення її перспектив в Україні. Ми переконані: у стратегічній перспективі в Україні запанує думка, що існуюча у нас система присудження вчених звань і здобуття наукових ступенів має бути кардинально змінена. Фактично вона є спадком радянської доби і елементом системи організації науки в СРСР. Ключова її відмінність від західної традиції полягає в тому, що ступені та звання у нас присуджуються за «досягнення». За це держава доплачує (і не лише науковцям!). Звання у західній системі взагалі відсутні, а ступені відіграють суто кваліфікаційну роль (доктор філософії (PhD) набуває навичок для занять наукою, а доктор з габілітацією отримує право на керівництво PhD студентами), коли платня дослідника залежить лише від його кваліфікації. Ми теж мали б прямувати до скасування доплат при підвищенні базових окладів дослідників, скасування звань та права наукових організацій самостійно (з переліком прізвищ членів відповідних комісій) присвоювати ступінь доктора філософії чи доктора наук. Тоді зникне потреба у жорсткому державному супроводі цього непростого і вкрай витратного процесу.
Проте при цьому поза увагою залишається інша важлива ланка у системі організації науки за західним зразком, що пов’язаний із системою фінансування та можливостями для працевлаштування дослідників. Не секрет, що у нас при словах «базове фінансування» кожен думає про своє. І неодноразово ми чули «про 100% конкурсного фінансування», а також знаємо про «систему» визначення базового фінансування, яка існує в академіях чи планується до запровадження МОН України у ЗВО. Тому важливо наголосити, що головна відмінність існуючої системи організації науки в Україні від провідних країн полягає у тому, що мають бути запроваджені й постійні позиції дослідників, і гарантовані на законодавчому рівні можливості для наукової роботи за контрактом. Це дасть змогу ввести в дію базове фінансування як реально працюючий у науці механізм. Без цього розмови про роль Національного наукового фонду позбавлені сенсу, а в контексті вчених звань і наукових ступенів саме тут ховається чи не найважливіший захисний механізм від псевдонауковців — конкуренція! Справді, для виконання виграного проекту науковий керівник має сформувати конкурентноспроможну команду, а отже, вибрати найкращих. Для заповнення постійної позиції дослідницька установа прагне знайти вже єдиного з найкращих, бо від цього залежить і її базове фінансування, і можливість отримання нею додаткових коштів від виграних проектів, керівниками яких є дослідники на постійних позиціях, і привабливість установи для молодих науковців через наявні кадри, тематику та сформовану інфраструктуру.
Майже все сказане добре відоме, але його реалізація вимагає доброї волі, наполегливості, державної підтримки і часу, а також розуміння ролі та різнопланових функцій науки в цілому. Іншими словами, це питання стратегічні і принципові. Але що робити вже і тепер? Передусім гуртом мусимо довести і переконати владу та суспільство, що простих рішень немає, а зміни заберуть час. Чи не найвагоміший ресурс, яким ми нині володіємо, — НК, діяльність котрого визначена законодавством із відповідними механізмами його впливу на владу. Тому якщо Національна рада створена, то в рамках сучасних вимог і норм законодавства саме на НК покладається аналіз поточної ситуації і розробка адекватного їй плану дій. Зрозуміло, що ці непрості завдання також вимагають і часу, і ресурсів. Чи буде такий час у ситуації, коли не виконані основні перехідні положення з Розділу 6 Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» і дедалі виразніше лунають голоси з владного олімпу про створення окремого центрального органу, який урегулює проблемні питання у науковій сфері? І чи є в НК відповідні ресурсні можливості?
Ми переконані, що на цьому етапі маємо всіляко допомагати нашим колегам з НК. Інше наше завдання — домагатися мораторію на розмови про нові суперреформи, окрім тих, що будуть опрацьовані і вийдуть з НК для подальшого прийняття Національною радою України з питань розвитку науки і технологій. Саме такий шлях схвалив законодавець.
І, як висновок, іще раз наголосимо, що нині пропозицію НК слід підтримати. Звісно, конструктивні зауваження мають бути враховані, але в цілому такий крок є важливим і актуальним. Без цього ми залишимося пасивними спостерігачами процесу поступової і неминучої руйнації науки. Але головне попереду — має бути розроблена концепція системних реформ зі своїми термінами та маркерами. І для реалізації цих надзавдань закликаємо наукову спільноту об’єднатися навколо НК, який є чи не найактивнішим гравцем і на полі проведення послідовних реформ, і у напрямку захисту науки від її численних «реформаторів».

Вадим ЛОКТЄВ, 
академік НАН України,

Ігор МРИГЛОД,
 академік НАН України.