Росія продовжує мундіалити. Але між матчами майбутні пенсіонери-ватники продовжують прозрівати: путін таки негідник (справа зачепила шкурне питання — підвищення пенсійного віку, вартості комунальних послуг і урізання прав). Моя уральська подруга Оксана Франк поділилася, як «утішає» любителів путіна: «Це дуже, дуже м’яка розплата за те, що кумир більшості накоїв в Україні, Грузії... Ви розплачуєтеся пенсійними роками, а українці — життям. Але... На цьому розплата не закінчиться. Це початок. Ви ще будете онукам белькотіти, що все розуміли — були проти, звичайно, але зробити нічого не могли. Але пізно буде, онуки життя проживуть із клеймом «росіянин». Скільки часу знадобилося світу, щоб згладилося бридливе ставлення до німців? 50—70 років... Якраз життя людини. Життя ваших онуків».

Олексій КІРЕЄВ (той, що народився і прожив більшу частину свого життя, яке склалося, в Москві, більше там жити не бажає, адвокат)
— Неможливо однією фразою описати Україну. Як вмістити в одне речення карпатські зелені пагорби, темні піраміди териконів Донбасу, соняшники, кавуни, білі хатки, одеські завулки, сушені дарунки моря, що пахне йодом і прілими водоростями, мокрі сітки, рибальські човни, сімферопольські степи, скелі Гурзуфа, гальку Ялти. Кримські рожеві помідори і всюдисущий кислуватий виноград із пружною м’якоттю.
Люблю українські пісні й українську музику: вона заряджена оптимізмом. Люблю українську мову: нею все звучить яскраво. Український гімн звучить гордо, а українські анекдоти — смішні.
Моя улюблена українська пісня — «Ніч яка місячна». Я її із задоволенням співаю, а моя дружина із задоволенням слухає. Моя улюблена сучасна українська пісня — «Обійми мене» Вакарчука, а улюблений голос, безумовно, — Михайло Риба.
Про чудову плеяду українських акторів театру й кіно, на чиїх образах виріс я, потрібно писати окрему книжку.
У різний час я дружив або просто спілкувався з українцями. Це були просто люди: розумні й дурні, бідні й багаті.
Найбільше українських прізвищ я почув під час служби в прикордонних військах у Карелії й зрозумів, що УРСР є кузнею кадрів всіх видів військ. Кузьменко, Ткаченко, Степаненко... Особливо тепло я згадую свого останнього командира Миколу Лелюшка, хоча й на замполіта майора Петра Мацковського я теж не ображаюся. А командиром прикордонного авіаполку був полковник Брежнєв.
Були ще й письменники однієї великої країни. І, звичайно, моїми улюбленими на всі часи залишаться, в тому числі народжені Україною, Борис Лавре-ньов із «Вітром» і Михайло Булгаков, його «Ханський вогонь» і «Біг».
Мої спогади тих років, пов’язані з Україною, прекрасні. Я відчуваю близькість цієї землі й нерозривний зв’язок із нею. Хотів би я бути українцем? Звичайно! Але не просто українцем. Я хотів би побувати одеситом і киянином, відчути себе мешканцем Львова й Ужгорода. Поміняв би я нині свій паспорт на український? Безсумнівно.
Мені незрозуміла сліпа ненависть до України людей, котрі нічого не знають про Україну. Нині смерть в Україні є продуктом експорту суміжної держави, а по українських військовослужбовцях дружно ведуть вогонь разом і український сепаратист, і російський контрактник.
Незабаром сформується ціле покоління росіян, котрі ненавидять українців і навпаки. Режисери, що поставили таку дивовижну п’єсу, сподіваюся, незабаром підуть у небуття й нам знадобиться вся наша спільна мудрість, щоб заживити ці рани.
Мені соромно, що та країна, громадянином якої я є, не може дати нікому нічого доброго. Тільки погрози, інтриги, смерть, війну, злочини. Виховуючи покоління за поколінням людей, що сіяють смерть, і втягуючи в орбіту цього смертельного танцю навіть маленьких дітей. Мого чотирирічного сина в дитячому садку, без мого відома, наряджають у гімнастерку, приколюють до гімнастерки бант відомо якого забарвлення й щиро обурюються, коли я прошу директора більше таких маніпуляцій з моєю дитиною не робити. Мою доньку, другокласницю, змушують учити напам’ять текст з описом бойового шляху якоїсь протиповітряної дивізії, сформованої на тому місці, де нині стоїть школа. Чий хворий розум вирішив улаштувати з тих скорботних подій цей диявольський карнавал?
Із 2014 року намагаюся якнайменше бувати в Росії. Дізнаючись про мою позицію, що стосується відірваного від України Криму й фактично окупованих областей, від мене відверталися друзі й загрожували незнайомці. Але я живу далі й навколо з’являються люди, які поділяють мої погляди. Вони так само, як і я, бажають Україні добра й миру.
Росія в її сучасному стані не може подарувати нікому свою любов. Країна не може, натомість можу я. Я люблю Україну, люблю вас, українці. Щодня ви стаєте сильніші. Для мене ви — уособлення весни, що прийшла, відродження й життєлюбства. Сердечно бажаю вам миру й любові. Усе повернеться в Україну. Упевнений, чекати залишилося недовго. Героям слава!
Тетяна ЛИТВИНОВА (Ставрополь, психолог):
— Ми росли, не розлучаючись із Великою Вітчизняною. Заходи — три рази на рік: на 23 лютого, на день визволення міста від німців, потім — на 9 травня. У нас проводили «уроки мужності» і спеціальні лінійки. Піонерська дружина нашої школи носила ім’я Зої Космодем’янської, і тому на лінійках нам щороку читали ту саму історію про те, як німці катували Зою, завжди той самий текст. Пам’ятаю слова: «Хтось провів по її спині пилкою». Наділена живою уявою, я всю цю історію уявляла зримо й відчувала шкірою. Начебто це по мені пилкою. Також ми проходили в школі книжки про війну, а по телевізору йшли фільми про війну. Через свою вразливість я їх не тільки не могла дивитися, я навіть не могла чути крики героїв фільму і звуки пострілів, перебуваючи в сусідній кімнаті. Як на мене, то нас цією війною просто ґвалтували. Але так, як я, сприймали величезний потік матеріалів про війну далеко не всі. Дуже бага-тьом такі фільми й книжки з дитинства по-справжньому подобалися, надихали, змушували фантазувати про подвиги. 
Може, ті, кому нині не по собі від присвячених цій війні заходів, теж думають, що з ними щось не так. Що вони якісь не дуже хороші люди. Не зовсім патріоти? Почуваються винуватими, тому що не поділяють захват і кайф? (Бачачи бойову техніку на площі, діточок у військовій формі, дівчат у пілотках...) 
Часом я так почувалася в дитинстві. Якщо ви такі, я вас добре розумію. А що? Не так усе погано. Уже такі, як ми, точно не хочуть війни. І не вітатимуть мілітаризм. За жодні пряники.
Олена-Єлизавета ШАДЧНЄВА (із Санкт-Петербурга, PR-менеджер)
— Хочу розповісти про свою подорож в Україну. Дорогу, що триває вже не один рік, і ще не закінчена.
Уперше я приїхала в Київ навесні 2014 року. Тоді на вулицях міста ще стояли закопчені барикади, а поруч на розібраній брущатці лежали пробиті кулями фанерні щити. У цей час на півдні й сході лютував «русский мир», і юрба вмить збожеволілих росіян волала: «Крим наш!» і про те, що «наші танки в травні будуть на Хрещатику». Біль. Шок.
У той момент навіть знайомих в Україні в мене не було. Був лише жвавий інтерес і щира симпатія до країни та її мешканців, бажання розібратися в тому, що відбувається.
Відтоді я була в Україні багато разів — за першої ж нагоди лечу сюди, і більше нікуди мені не хочеться. Встигла побувати в різних містах. І всюди, де я була, мене радо зустрічали, смачно годували, ділилися заповітними думками, намагалися підтримати. Мене, жительку країни-агресора, країни, що принесла стільки горя на цю землю.
За час моєї подорожі в Україну я багато в чому змінилася. Відігрілася душею. Відвикла від звички постійно тримати напоготові свій паспорт, запитувати перед кожними дверима, чи можна ввійти. Навчилася радіти простим речам: квітучим каштанам, запаху акації, мирному небу, тихому вечору із друзями біля Дніпра. І тепер уже сама намагаюся не тільки відповідати, а й ставити запитання українською, але не тому, що хтось мене «ущемлює», а тому що вважаю це більш природним і приємним.
У своїй подорожі тривалістю кілька років я боялася тільки одного — розчарувань. Але цього не відбулося. Сталося інше: я полюбила Україну. Насамперед завдяки людям, що мене оточували. Іноді просто разючі історії дізнавалася. Наприклад, працювала людина на держслужбі, пост хороший посідала, і кар’єра нормально складалася, і от, не моргнувши оком, пішла на барикади, тому що дітей побили. Або на вигляд хіпстер — інтелігент — добровольцем на схід, тому що «треба Батьківщину захищати». Або успішна людина, бізнес у неї, та ще сім’я, діти — і теж добровольцем. Ще зрозуміла важливе: цінності тут у людей зовсім інші. Ніхто не мріє якось сусідів «нагнути», не бачить у цьому жодної «величі». Люди більш відкриті, спокійні, усмішливі, сміліше висловлюють свою думку. У цьому різниця з росіянами дуже помітна.
Добре пам’ятаю, як у душі моїй стався перелом. В один трагічний момент, яких останніми роками було чимало, раптом зрозуміла, що більше не сприймаю події відсторонено, що мені боляче так, як болить, коли щось трапляється з тим, хто тобі по-справжньому дорогий. І люди, котрі тут, вони вже зовсім не чужі. А ще зрозуміла, що ця країна не ідеальна, але іншої такої немає. І все, чого я хочу, і в чому впевнена, — настане день, коли мені більше не доведеться їхати й розставатися з нею ніколи. Як будь-яка нормальна людина, я хочу жити серед тих, кого люблю.
Що я можу сказати українцям? Нічого, крім слів подяки. Можу ще побажати й далі любити свою Батьківщину й берегти її. Мудрості й сил, щоб перебороти всі випробування, яких ще буде чимало. А росіянам мені взагалі немає чого сказати. Люди в Україні досі іноді запитують: «Як там, у Росії? Є надія на якесь просвітління?». Я зазвичай або мовчу у відповідь, або відповідаю, що думаю: «Розраховуйте на свої сили. Ви молодці й у вас усе вийде».

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.