Прийняти, подякувати та висловити повагу
Про «сенсаційний» ПТСР, агресивний страх, різне сприйняття війни та миру «атовців» і цивільних, про основи толерантного існування в соціумі людей з різним досвідом і життєвими цінностями, про роль ЗМІ та суспільства в цих процесах кореспондент «Голосу України» веде мову з військовим психологом, головою ГО «Побратими» Артемом ДЕНИСОВИМ. Цим інтерв’ю починаємо цикл публікацій під рубрикою «Психея війни».
— Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Це словосполучення дуже часто вживається різними коментаторами і журналістами у зв’язку з ветеранами АТО, ООС. Пам’ятається торішня «страшлива» заява головного військового психіатра (вже колишнього) про те, що 95% наших захисників, які повернулися із зони проведення бойових дій, схильні до посттравматичного стресового розладу та становлять загрозу суспільству... А що насправді?
— По-перше, посттравматичний стрес або посттравматичний розлад — це діагноз, який може поставити тільки спеціалізований лікар. Цей діагноз входить до міжнародної класифікації захворювань. Частково в його лікування може входити психотерапія. Але тільки цим проблему не розв’язати.
По-друге, посттравматичний розлад може бути в людини ще до того, як вона пішла на війну. ПТСР досить поширене й у мирному житті. Тому пов’язувати його тільки з участю у воєнних діях на Донбасі не зовсім правильно. Адже безліч шокових ситуацій трапляється з усіма нами в повсякденному житті, починаючи з дитинства. Тим більше зараз.
— Хвороба буває вродженою або набутою. Яку роль в анамнезі нашого ПТСР відіграє спадковість?
— Є такий феномен, як травма предків. Якщо подивитися по нашій історії — Перша світова війна, голодомори, Друга світова, СРСР, тоталітарний режим і т. д., то виходить, у нас не так багато було часу, щоб заземлитися й налагодити нормальне життя. Ми практично весь час перебували в процесі виживання, й у ньому досягли чималих успіхів. У цьому — наш ресурс, наш плюс на цей момент. А згодом нам, дітям радянської й пострадянської епохи, потрібно буде навчитися ще й жити.
— Телеефір сьогодні переповнений кримінальними хроніками. Останнім часом збільшилася кількість таких сюжетів за участю ветеранів АТО, ООС. У споживача такої інформації формується образ потенційної небезпеки для суспільства. Можна припустити, що на створення такого іміджу «атовця» існує певне замовлення?
— Можливо. Так, у таких інформаційних подачах чомусь висвітлюються саме питання, пов’язані з агресією та насильством. Візьмімо один із сюжетів теленовин: військовослужбовець, повернувшись із АТО, зарізав на зупинці цивільного. Без сумніву, перед Кримінальним кодексом усі рівні. І якщо ти — ветеран, те це не дає права порушувати закон. Але я про інше. Наступного дня в Києві було вчинено подібне вбивство, про яке ЗМІ не повідомило, бо його скоїла цивільна особа. А це, мабуть, на сенсацію не тягне...
Таким чином, створення негативного образу захисника, який повернувся з війни, усвідомлено чи неусвідомлено, продукується самим суспільством. Хоча, особисто для мене, ветерани АТО, з якими я працюю, це люди, передусім, які заслуговують на довіру. Наприклад, якщо їду в машині з людиною, яка два роки була на передовій парамедиком, а зараз передає свій досвід як інструктор, то почуваюся впевнено. Знаючи, що у ветерана є нагородна зброя, для мене це не загроза, а, навпаки, — безпека.
— І ви гарантуєте стабільність психіки цього хлопця? (Це посилання від суспільства).
— Я не можу гарантувати нічого. Але знаю, що люди, які усвідомлено вибирають повернення з війни до мирного життя, відповідально ставляться до зброї й не застосують її для демонстрації сили...
Хоча сьогодні в нашому соціумі є й інші «зброєносці». Не дуже давно в їдальні НДУ ім. Шевченка бачив хлопчину років 17—18 зі зброєю, яку він запхнув буквально за резинку трусів. За явної демонстративної поведінки, сумніваюся, що цей власник «зброї» відповідально ставиться до неї.
І ще важливо визначити, що сприймається як агресія, а що як загроза. У багатьох ветеранів є такий фетиш — ніж. Носять його на поясі, на холоші. І люди, які його оточують, такий аксесуар можуть сприймати як небезпеку. Проте найчастіше цей фетиш хлопці використовують, зокрема й на війні, щоб відкрити бляшанку з консервами, намазати бутерброд, розмішати каву або гайку закрутити. До речі, ті ж швейцарські складні ножі (так, вони не такі страшні) носять із собою багато хто із цивільних — і чоловіки, і жінки.
— А як пояснити прояв агресії на вулицях, у громадських місцях? Люди заводяться з півоберта, спалахують, мов сірники: самоконтроль падає, слів не вистачає, й у хід іде силова аргументація своєї правоти...
— Цьому є навіть фізіологічне пояснення. Коли людина перебуває у високо стресовій ситуації (війна — саме така ситуація), то змінюється біохімія організму. Мозок працює інакше, виробляються різні гормони — адреналін, кортизол і т. д. А повертаючись із передової до мирної реальності, що займає за часом у дорозі годин сім на машині, фізично боєць опиняється вже вдома, але його біохімія так миттєво «доїхати» і змінитися не може. І щоб біохімічні процеси та реакції організму, як то кажуть, теж прийшли з війни, необхідно від щонайменше півроку до двох років. Але заземлення в усіх відбувається по-різному: у когось непомітно зовні, у когось вискакує спалахами агресії або депресивними станами. Так чи інакше, протягом півроку такі прояви вважаються нормальними, бо ще присутні ті воєнні реакції, які й виявляються часто в почутті, так би мовити, загостреній соціальній справедливості.
На війні людина перебуває на межі життя та смерті. Вона цю межу фізично, емоційно відчуває. Змінюються її життєві установки й цінності. З позиції набутого воєнного досвіду вона дивиться на світ і на людей уже іншими очима. І в цьому — головний конфлікт. Адже за той час, поки людина була на фронті, і в тилу люди теж жили й змінювалися. У середньому навколо одного ветерана, згідно з американською статистикою, ще десять осіб, які «зав’язані» на ньому — родина, друзі і т. д.
«Атовці», що повернулися, уже не такі, які були перед початком війни на Донбасі, і ми тут теж уже не такі, якими були раніше. При цьому нас переслідує ілюзія, що все знову буде, як до 2014-го. Не буде! І вибір кожного з нас, що має різний досвід, вирішити, як будувати стосунки між собою, комунікувати, щоб жити далі в одному соціумі.
— Коли в публічній площині обговорюють питання соціально-психологічної адаптації «атовців», то переважно говорять про їхню інтеграцію в соціум. Мовляв, необхідно повернути людей, які пройшли війну, до мирного життя. У реальності цей процес, схоже, відбувається в однобічному порядку. Український соціум готовий до такої внутрішньої інтеграції?
— Я не розділяю цього підходу, що ветерани повинні інтегруватися в суспільство. Не повинні! Бо вони були і є частиною цього суспільства. Нам треба знайти спосіб переустановити контакт, щоб ставитися один до одного з повагою. З повагою до різного досвіду. З повагою того вибору, який кожний з нас зробив: одні пішли захищати країну, інші — залишилися в тилу. У кожного була своя мотивація. І це можна висловити однією пропозицією: «Дякую тобі за твій вибір! Я його дуже поважаю». А якщо сказати: «Я тебе туди не посилав!», то й одержиш відповідну до посилання реакцію...
— Як часто чуєте слова вдячності за ваш вибір від ветеранів?
— Нечасто, але доводилося й від ветеранів чути «дякую» за мій вибір, за мій досвід — за те, що я залишився в Києві та продовжую робити свою справу... Якщо ти пішов на війну, це ще не означає, що ти апріорі герой. Там теж буває різний досвід, і не все так героїчно, як описується в книжках і у фільмах. Війна теж різна: для одних — це кров, біль, втрати, для інших — інша реальність і відчуття безпеки для життя...
Якось мав можливість спілкуватися з американцями — моїми однолітками, які побували в Іраку, Афганістані, Кувейті. Різні країни, різні війни, а проживання процесу повернення однакове.
— Найчастіше наші військові психологи апелюють до американського досвіду психологічної реабілітації ветеранів. Наскільки їхні методики універсальні?
— У США питанню реабілітації ветеранів справді приділяють багато уваги. Наприклад, на наступний рік фінансування Департаменту у справах ветеранів передбачено на рівні 198,6 млн доларів (це в кілька разів більше, ніж бюджет України на поточний рік)! Але, незважаючи на це, за словами їхніх ветеранів, система адаптації там теж не працює на всі сто. Питання залишається відкритим — у світі ще не вироблена універсальна система психологічної адаптації учасників воєн.
Але нам, без сумніву, є чому повчитися в американців у підходах до проблеми, ведення статистики, методології, а головне — у ставленні до ветеранів.
Якісний стрибок у цьому напрямі відбувся в США в 70-х роках минулого століття. Саме ветерани, які воювали у В’єтнамі, зуміли змінити ставлення та сприйняття соціуму до тих, хто воював. До них почали ставитися з повагою.
— Це було частиною державної політики Сполучених Штатів...
— Це стало держполітикою США. Від самого початку в них деяка частина населення ще жорсткіше не сприймала ветеранів, ніж це зараз відбувається в Україні. Після війни у В’єтнамі ветеранів переслідували, обливали фарбою, били... А зараз розповідали, що ветерану у формі по вулицях американських міст пройти не дають — дякують на кожному кроці.
— У контексті створення певного негативного іміджу учасникам АТО, про який ми вже говорили, чи вдасться в нашій країні виховати таке поважне ставлення до захисника? І що для цього потрібно?
— Указами зверху або ухваленням закону про шанобливе ставлення до воїнів АТО цього не досягти. Ситуація зміниться, коли ми, громадяни України, навчимося поважати один одного, незважаючи на різні точки зору й різний досвід.
— Але щоб повага з’явилася в соціумі, суспільство має мати певний рівень освіти, культури, комунікацій. Толерантність повинна бути затребувана...
— Нам треба самим задавати правила спілкування й соціальної поведінки. Самим установлювати правила у своєму дворі, тримати свої рамки. Інше питання, наскільки ми до цього готові. Справа не в підтримці агресивних дій, а в не сприйнятті таких речей. Наприклад, у метро молоді люди п’ють колу. Один кидає порожню бляшанку біля себе. Тут три варіанти реакції: пройти повз, грубо зробити зауваження або самому підняти, викинути в урну й сказати щось на зразок: «Не треба смітити!». На агресію ми почуємо агресію. А от на спокійну демонстрацію правил утилізації бляшанки — сором.
Те ж саме й у ставленні до ветеранів. Ми самі повинні давати тон цьому ставленню.
Як це було у випадку, коли одного з ветеранів недавно ножем ударили в спину. На його захист і на пошук кривдників піднялися люди, щоб показати — таке ставлення неприпустиме, і йому буде покладено край суспільством не самосудом, а винятково в рамках закону.
— Чи може формування толерантної моделі поведінки та правил шанобливого ставлення до особистісних кордонів у соціумі знизити градус агресії між людьми з різними життєвими цінностями? У профілактичній медицині вважається: епідемії не буде, якщо 95% населення вакциновані. А як у соціальних відносинах?
— Часто за агресивним ставленням і не сприйняттям ветеранів-«атовців» ховається сором і страх «нападника». Замість того, щоб чесно зізнатися хоча б самому собі: я не пішов в АТО тому, що мені було страшно, починають чіплятися до ветерана: мовляв, тож що ти там навоював?
Недавно підвозив одного юнака, який повернувся зі сходу, і він сказав таку фразу: «Якщо мене не поважатимуть, я зроблю все, щоб мене боялися». Виходить ланцюгова реакція — людина, яка повернулася з війни, стає агресивною і загрозливою через те, що не одержує належної поваги в суспільстві. А щоб нівелювати цей страх, цю агресію, буває достатньо сказати: «Дякую, що ти це зробив. Що ти воював. Я це поважаю»...
Розмовляла Ольга ВАУЛІНА.
