Часто згадую свого батька, який постійно запитував мене, чому не цікавлюся подіями минулої війни, яку він пройшов із боями від першого до останнього дня. Був фронтовим кореспондентом. Я залишав свої запитання на потім, бо думалося, що батько буде жити довго.
Військовий кореспондент Василь Саржевський
з Героєм Радянського Союзу Дмитром Семеновим.
«22 червня 1941 року твоя майбутня мати, яка щойно закінчила мовно-літературний факультет учительського інституту, готувалася переїхати в Новогеоргіївський (нині Світловодський. — Авт.) район, працювати в школі за розподілом, — розповідав батько. — Ми готувалися до одруження. Аж раптом приносять із військкомату червону повістку. Не знав, що почалася війна. Думав — викликають на військові збори. Десь о дванадцятій дізналися про її початок, а вже наступного ранку був у підрозділі зв’язку. Закінчив курси радіотелеграфістів і звідти потрапив до батальйону авіаційного базування. А коли у військовій частині довідалися, що служив в Уссурійському краї кореспондентом редакції дивізійної газети «На защите Родины», отримав посаду в редакції дивізійної газети «В бой за Родину».
Бійці 99-ї Житомирської стрілецької дивізії, в якій батько служив, хоробро билися під Житомиром, Львовом, на території Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини. Військовий кореспондент Василь Саржевський вів щоденний літопис. На все життя в моїй пам’яті залишилися рядки з його улюбленої пісні про фронтових газетярів: «Жив ты или помер, главное, чтоб в номер материал успел ты передать».
Під час одного з боїв доля звела батька з земляком, уродженцем села Інгуло-Кам’янка Новгородківського району командиром артилерійського дивізіону майором Дмитром Семеновим, який за виявлену мужність і героїзм під час форсування Дунаю став Героєм Радянського Союзу. Про свою першу зустріч із відважним земляком Василь Саржевський розповів у нарисі, що увійшов до книги «Прославлені у віках». Міцну фронтову дружбу вони продовжували до кінця життя.
У п’ятдесятих роках батько працював у Берліні на посаді літературного працівника редакції газети 7-ї гвардійської танкової дивізії третьої механізованої армії, пізніше — випусковим газети Групи радянських окупаційних військ у Німеччині «Советская армия».
Додому повернувся 1957 р. у званні гвардії старшого лейтенанта. На грудях ясніли два ордени Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі. Фронтовика з радістю зустрів колектив редакції райгазети «Шлях Ілліча», який і проводжав його на війну. Як пенсіонер Міністерства оборони батько міг би відпочивати, проте продовжував працювати на посадах відповідального секретаря та заступника редактора газети...
Опікувався питаннями розвитку книговидавничої справи, як старший редактор Дніпропетровського видавництва «Промінь» — розвитком періодичної преси на теренах області. Готував матеріали до обласної Книги Пам’яті. До кінця життя сумлінно виконував громадські обов’язки секретаря обласної ради ветеранів-газетярів.
Роблячи в житті самостійний вибір професії, я прислухався до батькових слів: «Пиши про людей, про життя, про те, що тебе хвилює. Нехай твоїм одкровенням переймається читач. І не чекай підказки: «Дайте мені тему», а шукай її серед людей, бо вона — поруч».
Анатолій САРЖЕВСЬКИЙ.
Фото надано автором.
Кропивницький.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Часто перечитую рядки з батькового листа матері, датованого 17 квітня І944 року: «Дні завершальної перемоги над фашистами вже наближаються. Червона Армія звільняє Крим від ворога. Радянські війська в ряді населених пунктів вже вийшли на державний кордон, ведуть бої в Румунії. Зоря перемоги вже близько! А життя яке гарним стане! Ще будуть радісні дні, коли відгримлять останні артилерійські залпи на честь закінчення цієї величної битви, і тоді зустрінуться друзі з друзями, юнаки з дівчатами. Для нас це вже буде зовсім інше життя. Краще. От побачиш!». Уявляю, як наші батьки, діди вірили в це щасливе життя!
Таких листів з фронту багато, бо їх дбайливо зберігала моя мати. Разом вони прожили відведений Богом вік у дружбі та любові. Народили і дали виховання та освіту нам, двом синам.
