Марина Бондас про мешканців «сірих зон» Донбасу,
оздоровлення тамтешніх дітей,
небезпеку залежності від гуманітарної допомоги

Група школярів віком від 8 до 16 років із «сірої зони» Донбасу набирається сил і вражень в оздоровчому та реабілітаційному таборі «Музика рятує» у мальовничому передмісті Берліна. Уже третій рік поспіль такий відпочинок — у дві зміни в червні та липні — організовує німецька скрипалька українського походження Марина Бондас (на знімку), про яку вже розповідалося в «Голосі України».

Наш кореспондент у ФРН побувала в таборі та поспілкувалася з Мариною.

Сльоза співчуття і справжнє почуття солідарності

— Марино, із самого початку війни на Донбасі ви реалізовуєте проект Heart for Ukraine, у якому беруть участь громадяни Німеччини та українська громада. Згодом у його рамках з’явився ваш проект «Музика рятує», котрий забирає у вас весь вільний час, сили, ба, навіть значну частку зарплатні, бо спонсорських грошей не завжди вистачає на потреби ваших підопічних. Чому ви це робите?
— Мені здається, що коли б люди змогли бодай один раз побувати в Мар’їнці, Авдіївці чи Золотому, що розташовані в тій самій «сірій зоні», про яку багато пишуть ЗМІ, і куди я їжджу найчастіше, й звідки беру дітей для відпочинку в Німеччині, то вони теж неодмінно пройнялися б долями мешканців цього регіону. Знаєте, дуже просто прийти на благодійний концерт чи аукціон, де ми збираємо кошти для допомоги постраждалим від війни, пролити сльозу співчуття, кинути в скриньку 5 чи 50 євро, за що, звісно, низький уклін, і вважати свій обов’язок щодо них виконаним. Важче поділитися душевним теплом...
— Але гуманітарна допомога туди надходить, ви її в цей регіон самі теж доправляєте...
— Я переконалася, що ті, кого захопив вогонь війни, потребують не так їжі чи вбрання, бо цього вже не бракує, як відчуття, що вони не залишилися сам-на-сам зі своїми проблемами. Цим людям не вистачає спілкування з навколишнім світом, від якого вони практично відрізані. Крім того, постійна залежність від гуманітарної допомоги заганяє їх у депресію, вщент руйнуючи нормальну людську здатність до спротиву та виживання. А треба робити хоч що-небудь, але не чекати, поки «хтось» щось привезе, відремонтує, налагодить. Я сама переконалася, що в «сірій зоні» чимало людей, котрі після обстрілів знову й знову ремонтують власні понівечені будинки, вставляють вікна, лагодять паркани. Але не менше таких, котрі змирились: навіщо ремонтувати, коли вже завтра це все може бути зруйноване? Дуже небезпечна така тенденція до залежності від будь-чого. На мою думку, у регіоні «сірої зони» мають бути створені структури, котрі б не давали людям упадати у відчай, запропонували б їм роботу, результати якої були б потрібні і їм, і їхнім землякам. До речі, у цьому могли б посприяти українські волонтери, котрі обізнані з тамтешньою ситуацією. Бо, повторюю, привезти ласощі чи макарони простіше, ніж уселити віру в людину, що вона й самотужки може щось змінити на краще. Тому я, приміром, не намагаюся збирати спонсорські гроші в Україні, щоб не створювати конкуренцію українським волонтерам. Я б дуже хотіла, аби така культурна, реабілітаційна, мистецька і соціальна робота розвивалася, а також, щоб вона підтримувалася українською державою.

Діти краще знають типи снарядів, ніж таблицю множення

— Але найбільше ви опікуєтеся дітьми...
— Не скажу, що найбільше, але багато. Коли я вперше побувала в «сірій зоні» 2015-го, то зрозуміла: саме тут, саме цим людям я потрібна найбільше. Про дітей годі й казати: у підвалах під час стрілянини вони проводять більше часу, ніж у школі, вони краще знають типи снарядів, ніж таблицю множення, а про загибель від обстрілів сусідів чи ровесників розповідають, як про звичну та буденну річ. Якось я під час поїздки в Авдіївку переживала обстріл у родині, котра не мала підвалу, щоб у ньому сховатися. То ми всі сидіти в коридорчику, всі говорили про якісь свої буденні справи, а мені стало страшно, я почала грати, щоб не чути вибухів снарядів десь подалі від нас. Від такої буденності волосся стає дибки. А ще більше від того, що тамтешні люди, особливо діти, вже не уявляють, що існує інше життя, крім такого, як у них! Тому я їду туди знову й знову зі своєю скрипкою, граю для них усього потроху — класики, етно, попси, те, що записано в них у телефонах. Також влаштовую різноманітні майстер-класи з малювання, фотографії, якогось вирізування, ліплення: діти мають уміти все це робити, — те, що вміють їхні ровесники у цілому світі! Ми прагнемо дати їм мотивацію саморозвиватися, створювати власні соціальні та культурні проекти на Батьківщині, і в такий спосіб допомагати позитивному розвитку України. Ми готові в цьому допомагати, бо кількість митців і зацікавлених громадян, котрі прагнуть підтримати проект, дедалі зростає. Така от «програма»...
— До неї увійшло також оздоровлення і реабілітація донбаських дітей у Німеччині?
— Так. Ці діти здебільшого не виїжджали за межі своїх населених пунктів. Особливо сироти, напівсироти, ті, хто перебуває під опікою. Я разом з моїми друзями, котрі теж стали волонтерами, організовуємо для них табори відпочинку в Німеччині, збираючи для цього кошти на аукціонах і благодійних заходах. Годі казати, що коли їх бракує, то ми додаємо необхідну суму з власної зарплатні — хто скільки може. І в таборі всі ми працюємо безплатно — вихователі, художники, фотомайстри, актори, музиканти — люди різних професій, котрі долучилися до реалізації проекту. Торік нам дістався грант від МЗС ФРН, що чудово, але цього року ми не наполягали, бо не маємо часу на бюрократичну писанину — звіти, що купили, де, коли, скільки, та й не вміємо цього робити. Тому обрали простіший шлях — збирати спонсорські, а не державні гроші. Хоч, звісно, звітуємо про кожну копійку, все фотографуємо, запрошуємо спонсорів у гості, переконатися на власні очі, як у нас ідуть справи...

Грошей мало, але люди золоті

— Така відповідальність за дітей — від перевезення до організації їхнього життя впродовж двох тижнів: квитки, дозволи, опіка в дорозі, а в таборі не менше клопотів навіть суто буденних — під суворим наглядом з боку німецьких контролюючих служб...
— Так, не повірите, але сивини на моїй молодій голові додалося! (Марина посміхається. — Авт.). А що робити? Потроху звикаю до цього. Але в нас дібралася дуже тямовита й дружна команда — грошей маємо мало, але люди золоті! Аліса Поплавська, Алан Маєр, Ілля Мантель, Ольга Міхель, Ірина Полуніна, Олексій Волінчик, а також освітній проект оркестру людей похилого віку (Education-Projekt des Rundfunk-Sinfonieorchesters Berlin) та інші волонтери не шкодують для малих українців ані часу, ані сил, а про душевне тепло годі й казати. У таборі не існує відносин «наставник — учень», ми — друзі, яким завжди можна відкритися.
Звичайно, дорога з Мар’їнки не близька, ми навіть у Львові зупиняємося на дві доби для перепочинку, але дітям цікаво. Та й із запровадженням безвізу робота спростилася: я вже не повзу на колінах до німецького посольства з проханням прийняти документи й видати їх за один, а не за кілька разів. Щодо дозволів з українського боку, то багато допомагає посольство України у ФРН. Фінансово воно не в змозі посприяти, але щодо необхідних документів, то знову-таки — співробітники дипустанови не рахуються із власним часом, якщо це необхідно.
Складніше з організацією виїзду дітей на місцях. По-перше, важко подолати втручання місцевих чиновників, які чомусь з’ясовують, чому до табору ми беремо не Маринку, а Василька, або чим саме діти займатимуться в оздоровчому таборі тощо. А ще складніше з іншим питанням: ми здебільшого беремо на відпочинок, крім сиріт, також дітей, котрі перебувають під опікою. Одержати дозвіл від їхніх біологічних батьків часто дуже важко, бо вони... не бажають відпускати дітей, котрих і виховують інші родини: «А навіщо це потрібно? Ми не хочемо!» Подолати такий опір часто неможливо, тому їхні діти позбавлені навіть такої можливості.
Щодо нашої віддачі дітям, то я не можу сказати, хто з нас більше збагачується, передусім духовно — ці малі українці, чи ми, дорослі німецькі громадяни, котрі даруємо їм свій час. Нині ми розпочали реалізацію ще кількох напрямків проекту: домовляємося з німецькими сім’ями, щоб ті брали вже наших дітей на відпочинок до себе додому. А також працюємо над можливістю відстежувати подальшу долю тих дітей, котрих ми «приручили», за можливості плануємо сприяти їхньому становленню.

Бесідувала Наталія ПИСАНСЬКА.
Фото Укрінформу.

Берлін.