У столиці та мегаполісах легше після виборів знайти роботу чи змінити профіль діяльності, а в областях, якщо випадаєш із владної обойми, досить часто опиняєшся на узбіччі політичного життя. Тому у впливових політтехнологів зараз зірковий час. Із ними ще задовго до виборчих баталій починають консультуватися представники з регіонів. Це переважно бізнесмени, підприємці, впливові чиновники — ті, кого називають регіональною елітою. Якщо вони зроблять ставку не на переможця, то постраждають найбільше. Що приховується за цією багаторічною тенденцією?
«Дякую, Степане Ільковичу!»
Ця історія виявилася повчальною і типовою для часів нашої незалежності. Львівщиною тоді керував Степан Давимука, хороший аналітик, непоганий господарник, який зумів пережити блокаду Галичини в радянські часи, коли в трьох областях СРСР переміг демократичний блок, і Кремль на кожному кроці ставив палиці в колеса команді В’ячеслава Чорновола. Він вважав себе членом команди Леоніда Кравчука.
Одного дня Давимуці зателефонували зі штабу Кучми: «Данилович приїжджає до Львова. Зустріньте гідно, щоб без ексцесів». Очільник області без дипломатичних реверансів випалив, що він і його команда підтримують іншого кандидата. І, як згодом виявилося, в такий спосіб поставив хрест на своїй кар’єрі. Коли Леонід Кучма приїхав на зустріч до Львова, на сходах будівлі побачив пікет невдоволених виборців. Серед тих, хто не підтримував його кандидатуру, був Степан Хмара з плакатом «Геть Кучму»!
Леонід Данилович із іронічною посмішкою підійшов і потиснув руку Степанові Ільковичу: «Дякую, що хоч ви зустріли, а то б ніхто не прийшов».
Леонід Кучма переміг, але не забув львівських зустрічей під час виборчих перегонів. Усі роки, поки він був при владі, Степан Давимука залишався на другорядних посадах. Його кандидатуру у вищі ешелони влади просував нині покійний Георгій Кірпа, до думки якого Президент України прислухався. Але марно. Організаторські здібності, ясний розум і науковий підхід до керування державою доктора економічних наук Степана Давимуки виявилися нікому не потрібними. Леонід Кучма не зміг пробачити львівському очільнику однозначної позиції на президентських виборах.
Галичани цей урок запам’ятали і зробили висновки.
Від партії до партії...
Якщо прослідкувати політичні симпатії львівської бізнесової та чиновницької еліти за роки незалежності, то вони коливалися залежно від рейтингу і наближеності політичних партій до влади. Від РУХу і КУНу до Аграрної партії і НДП та СДПУ(о) — і так далі. Найбільше запам’ятався масовий похід до Аграрної партії, коли очільником Львівщини був Михайло Гладій. Як у гірші комуністичні часи голови райдержадміністрацій, начальники відділів та управлінь отримували партійні квитки Аграрної партії. Правили гри були очевидні: хочеш бути при владі — підтримуй владну партію!
Ніс за вітром найбільше тримали представники бізнесу і чиновники, які залежали від влади і бюджету. Львівська область особлива — прикордонна, мала найбільше митних переходів. І більшість місцевих капіталів контрабандного забарвлення. Це були золоті часи, коли вантажівками возили контрабанду і перепродували втридорога. Бізнесмени підтримували політичні партії, а після виборів отримували дивіденди.
Правила гри на виборах були закладені з приходом до влади аграріїв. Саме на ті часи припадає чи не найбільше шахраювань і підкупів виборців. Починали з простого: в селі накривали столи й тих, хто «правильно» проголосував, запрошували погоститися. Далі — більше: на дільницях вимикали світло і підкидали зайві бюлетені, доплачували членам комісій, підмінювали протоколи голосувань. А потім почався підкуп виборців гречкою та щедрими обіцянками.
Саме бізнес, який прип’явся до партій, як реп’ях до кожуха, запроваджував на виборах «чорні технології».
Змінити правила гри
Більшість львівських успішних бізнесменів пройшли через виборчі баталії. Хто балотувався до міської чи обласної ради, а хто до Верховної Ради. У відвертих розмовах вони не приховували, що хочуть здобути мандат, щоб захистити свій бізнес. І на президентських виборах вони підтримують впливових кандидатів, щоб згодом заручитися їхньою підтримкою. Часто розкладають яйця в два кошики.
До яких тільки кроків не вдається регіональна еліта, щоб завоювати симпатії кандидатів. У Львові у 1999 році на виборах зашкалював рейтинг Євгена Марчука — більше половини виборців були готові підтримати цього кандидата в президенти України. Місцеві чиновники в розпал виборів організували перепоховання жертв комуністичних репресій. І, звичайно, це були жертви КПРС і КДБ, до яких намагалися «приліпити» Євгена Марчука. Видовище вийшло сумне — із серіалу про чорний гумор. А після виборів аграрії опублікували список чиновників, яких вони рекомендували до столиці. Майже всі пропозиції були підтримані переможцем, але довго в Києві львівські чиновники не затрималися. Поверталися в рідне місто і закінчували свою кар’єру в забутті. Все це свідчить про те, що потрібно змінювати правила гри, бо депутатський мандат чи сподівання на підтримку переможця виборів — усе це тимчасове, а держава вічна. Врешті-решт, країну потрібно міняти, а не боротися за доступ до «тіла». Тим паче що перебування заможних бізнесменів на олімпі влади зазвичай недовге, як правило, 3—5 років. А що далі? Приходять нові команди, змінюються керівники, а життя триває, і вже хтось інший править бал.
Підготував наш власкор Богдан КУШНІР.
