Від часу Кортеліської трагедії минуло вже понад сім десятиліть. Про «чорну середу» 23 вересня 1942 року, коли за кілька годин гітлерівцями було по-звірячому вбито 2875 жителів цього великого поліського села, написано чимало. Та рани досі ятрять.
(Продовження. Початок у номері за 5 лютого 2014 року).
Забута заповідь: не нашкодь
На жаль, час забрав майже всіх свідків тієї трагедії і колишніх партизанів. У Ратнівському районі їх залишилося лише троє. Ще один із колишніх народних месників Ілля Сизонець живе в Луцьку. Зустрівши війну в Бресті й отримавши там перше бойове хрещення, він на дев’ятнадцятий день окупації міста вивів свій взвод із підземель брестського вокзалу. Шлях оточенців проліг на Волинь. Так у липні 1941-го уродженець Херсонщини Ілля Сизонець став одним із перших партизанів України. Про це наша газета розповідала в номері за 21 квітня 2012 року.
У 1941—1944 роках Ілля Сизонець воював із гітлерівцями на території Ратнівського району і сусідньої з ним Білорусі спочатку як командир групи оточенців, а з кінця літа 1942-го — в складі загонів імені Щорса, а згодом Котовського. У травні 1945 року поставив свій автограф на стінах Рейхстагу. Ілля Ілліч почесний громадянин Ратнівського району. Незважаючи на солідний вік (у березні ветерану виповниться 92 роки), він до деталей пам’ятає події тих уже далеких літ, називає імена їх учасників. Ось чому такі цінні сьогоднішні його спогади. Вони ексклюзивні і в пресі друкуються вперше.
— Іллє Іллічу, в роки війни фашисти в тилу жорстоко мстилися за смерть своїх солдатів та офіцерів.
— Ми багато поїздів німецьких пустили під укіс, — пригадує Ілля Сизонець ті буремні роки. — Однак дотримувалися однієї умови: ніколи не підривати їх біля якогось села, бо буде воно винне, не чіпати в селах ні німців, ні поліцаїв. Знали: якщо вб’ємо німця або навіть поліцая — завтра фашисти приїдуть і розстріляють десятьох. Якщо вб’ємо декількох німців — спалять село. Цього ми не робили і ніколи не оголошували, що тут живемо. Підірвали ешелон, наприклад, на лінії Брест—Ковель і негайно йшли звідтіля кілометрів за 50—100. Другий ешелон може бути вже на залізницях Брест—Гомель, Брест—Київ, Брест—Влодава. Між цими чотирма вітками і крутилися. Ніхто на хуторах не знав, що тут уже понад рік діє якийсь взвод оточенців. І навіть не всі бійці мого взводу знали, що я Сизонець. Взвод «Іллюшки» і все.
Пішов поголос, що в Кортелісах партизанами Бориса Михайловського розгромлено постерунок поліцейський. Як розгромлено? Кілька людей убили, а решту розігнали, обеззброїли. Те саме по селах довкола Кортеліс. І добралися до Ратного, до Малорити. І там розгромлено постерунок поліції. Не розгромлено, а розігнано, вони розбіглися. Поверталася вся та братія Михайловського після всього цього в Кортеліси. Але ж були й люди, які служили німцям: сім’ї поліцаїв, їхні родичі. Доповідали про все це.
Про Михайловського на Ратнівщині знали всі. А про «Іллюшкін» взвод — майже ніхто. Летять ешелони, а ми у військовому: доношували все, так і ходили. Німці знали, що не селяни винні в цих диверсіях, а військові-оточенці.
Михайловського ніколи не бачив, але з його хлопцями зустрічався і вони розповідали: ми живемо по селах, живемо як удома. І це стало відомо німцям. Тепер підходить уже осінь 1942 року. Мій взвод уже підірвав декілька машин військових і близько десятка військових ешелонів, а загін Михайловського — жодної машини, жодного ешелону. Тільки розганяв постерунки. І він гримів там о-йо-йо.
Але в той час, починаючи з 1941 року, організувалися партизани
Пінщини. Вони вже в 1942-му мали своє з’єднання Пінське і залучали такі малі групи, як наша, до себе. Тих, хто не бажав до них приєднуватися, роззброювали (деяких силою) і розподіляли по інших крупніших групах. Мені теж наказали рухатися на Пінщину. Такий наказ отримав і Михайловський. Тож хотіли ми чи не хотіли, але рушили під Пінськ. Зустріли нас там не як гостей, а як ворогів якихось, як бандитів. Там були дисципліна і порядок, там не будеш партизанити.
Михайловського, а пізніше і мене, розформували. Їм у загонах потрібні були військові спеціалісти. Від мене пішли мінери, сержанти і деякі солдати. Залишилися лише командири відділень. А поповнили мій взвод хлопці, яких потрібно було навчати. Я вже не був такий відомий «Іллюшка», не був такий боєздатний. Деякий час перебував без роботи, рядовим. У військовому білеті записано, що воював партизаном з 1941-го по 1942 рік у складі оточенців. А в Україні отримав документ відтоді, як прийшов у Пінське з’єднання. Спочатку мій взвод був у загоні імені Щорса, потім — у загоні імені Котовського.
Нас змусили вийти...
— Іллє Іллічу, перед 23 вереснем 1942 року гітлерівці розстріляли в Кортелісах кілька партизанських сімей. Хіба можна було в такій ситуації покидати село, яке понад рік давало тобі притулок, їжу, тепло?
— Німці знали про це та й поліцаям рідня підказала, що партизанів на місці немає. Якби навіть були партизани, то врятувати село не змогли б — німці сильніші, танками, літаками його спалили б. Але людей вивести можна було б. Тому що партизани відстрілювалися б і німці не полізли б так одразу в Кортеліси. А німці прийшли — а по них ніхто не стріляє. От і знищили.
Порахували багато груп, а особливо в сусідній Білорусі, що винні партизани за те, що були стільки в Кортелісах, а як біда в Кортелісах — вони вийшли. Не знали місцеві люди, що нас змусили вийти, ми не самі пішли під Пінськ, не самі покинули Кортеліси. Я ще під Пінськ не дійшов, був під Кобрином, від Кортеліс може кілометрів за 20—25. Там вступили в бій не з німцями, а з мадярами, які прикривали цю німецьку операцію в Кортелісах і білоруських селах Бірки, Заболоття, Борисівці.
Коли вже був партизаном у Брестському партизанському з’єднанні, яке організувалося весною 1943 року, я знову потрапив із взводом з Пінського з’єднання у Брестське. І тут дізнався, що біля Кобрина є добре озброєна група місцевих партизан і що та група розстріляла Михайловського за Кортеліси. Мене посилають із взводом із загону імені Котовського, щоб розібрався, в чому там справа.
Коли ми туди прибули, зразу роззброїли ту групу. Її ж командира перед тим викликали в штаб партизанського загону імені Суворова уже Брестського з’єднання і там розстріляли. Наказано було знищити і всіх тих, хто брав участь у розстрілі Михайловського. Це були хлопці, які ще за Польщі, до 1939 року, перейшли українко-польський кордон, щоб потрапити в Радянський Союз. Їх там одразу посадили, але коли розібралися, випустили. Коли напала Німеччина, послали назад сюди для організації антифашистського підпілля. Ці хлопці і розстріляли Михайловського, не знаючи, що він насправді, може, і не винен.
— Але ж був наказ. Як могли залишитися?
— Вони тих хлопців, які прийшли сюди зі сходу, розстріляли дарма. І щоб виправдатися, коли розібралися, що то за хлопці, то пішла у нас така приказка в з’єднані, що то були бандерівці і їхній командир бандерівець. Але це неправда. Із тих, хто знав Михайловського і тих хлопців, які його розстрілювали, залишився живим лише один партизан загону імені Котовського Брестського з’єднання. Родич моєї покійної дружини Захар Захарович Денисюк. Він свідок, знає як це сталося. Це була помста за Кортеліси. Так твердив цей чоловік, так говорила і моя дружина Надія Миколаївна. До неї, до речі, наводити довідки приїздив із Москви син Михайловського.
Син Михайловського звинувачував і цього Захара, що і той брав участь у розстрілі батька. Його також заарештували в Бресті. Але коли викликали в Луцьк в управління КДБ мою жінку і допитали, його випустили. З’ясували, що він не причетний. Жінка знала, як і Захар Захарович, як саме розстріляли Михайловського, бо була партизанкою тієї групи. Коли вже прийшов наш загін, вони потрапили у наш взвод.
Волинська область.
(Далі буде).
Ілля Сизонець на зустрічі партизанів Волині в урочищі Лобна Любешівського району.
Краєзнавці Волині і Рівненщини біля пам’ятника розстріляним жителям села Кортеліси.
Фото автора.
