Проект наказ МОН щодо опублікування результатів дисертаційних робіт (далі— Проект), який був розроблений Науковим комітетом (далі — НК) та запропонований Міністерством науки і освіти для щонайшвидшого введення в дію, набув значного резонансу серед наукової громадськості, оскільки МОН його виставило на громадське обговорення (див. за посиланням https://mon.gov.ua/ua/news/mon-proponuye-dlya-gromadskogo-obgovorennya-proekt-nakazu-pro-zatverdzhennya-zmin-do-nakazu-ministerstva-osviti-i-nauki-ukrayini-vid-17-zhovtnya-2012-roku-1112). Спектр відгуків дуже широкий — від повного заперечення необхідності зміни чинного з 2012 року наказу МОН № 1112, виданого тодішнім міністром Д. Табачником, до абсолютної підтримки запропонованих НК змін.

З надісланих до МОН відгуків легко помітити, що реакція науковців, викладачів та потенційних здобувачів наукових ступенів дуже сильно залежить від галузі науки, в якій вони працюють. Найбільше негативних відгуків надходить від представників гуманітарних та соціальних спеціальностей. Причина цього лежить на поверхні — представниками цих галузей наук в Україні створено парникові умови для конвеєрного продукування докторських та кандидатських дисертацій. Статистика, отримана автором цих рядків від МОН, це яскраво підтверджує — майже 60% від усіх захищених докторських дисертацій у 2017 р. належать до гуманітарних та соціальних спеціальностей. Більше того, цей відсоток має чітку тенденцію до зростання, наприклад, у 2016-му аналогічний показник був 56%, а в 2012-му — 49%. Неважко спрогнозувати, що при збереженні чинних вимог він  уже в 2027 році досягне 80%.

У Таблиці 1 наведено 10 провідних (за кількістю захищених докторських дисертацій) галузей наук в Україні за останні два роки. Як бачимо, там домінують соціо-гуманітарні науки, а такі важливі для економіки галузі науки, як хімічні та геологічні, безнадійно програють не тільки їм, а, наприклад, і галузі політичних наук (див. Таблицю 2).

Хтось (не важко здогадатися — хто саме) вирішив, що держава потребує набагато більше політологів, ніж творців нових хімічних технологій (воно й не дивно — високопрофесійне «бла-бла-бла» заворожує пересічного виборця). Більше того, в багатьох випадках різниця просто вражаюча. Порівняймо лідера цього списку економіку та, наприклад, фізику. В 2017 р. захищено 166 докторських з економічних спеціальностей і лише 33 — з фізичних (решта 20 докторських захищена зі спеціальності математика та теоретична механіка), тобто в 5 разів менше. Хоча добре відомо, що в Україні ніколи не було і немає вчених-економістів світового рівня, а наприклад, імена М. Боголюбова чи О. Ахієзера відомі кожному фізику в Гарварді, Оксфорді чи Кембриджі. Або візьмімо публікації в наукових виданнях, індексовані найавторитетнішою наукометричною базою Web of Science (далі — WoS). За даними WoS, 32% (тут і нижче дані за 2015 р.) від усіх індексованих цією базою наукових праць українських науковців становили праці фізиків (Physics, Optics, Astronomy & Astrophysics) і лише жалюгідні 2% (157 праць) наших економістів (Business & Economics). Виходить, що тисячі наших докторів наук з економіки продукують наукові праці, які невідомі на світовому науковому ринку та їх ніхто не читає, крім них самих, їхніх друзів та учнів. Чи воістину стахановські темпи щорічне продукування багатьох сотень дисертацій з економіки спричинили нечуваний розвиток української економіки?!

Аналогічна ситуація з іншими соціо-гуманітарними науками, які є лідерами за кількістю захищених дисертацій. Наприклад, у 2017 р. у країні з’явилося 94 доктори наук з педагогіки і лише 20 — з математики (включаючи теоретичну механіку та математичну фізику), тобто майже в 5 разів більше на користь представників педагогічної науки. Серед сучасних українських математиків є низка імен з високою міжнародною репутацією, яких знають та цитують тисячі математиків відповідних спеціальностей по всьому світу (а не лише в колишньому СССР!). За даними WoS, 6,3 % (490 праць) від усіх індексованих наукових праць українських науковців у 2015 р. становили роботи математиків. Всього цього не можна сказати про представників української педагогічної науки, а їхні праці, індексовані у WoS, можна розгледіти лише під мікроскопом — автору цих рядків вдалося знайти «аж» 53 (Education & Educational Research).

А як у нас в 2017 р. з’явилося 125 новоспечених докторів юридичних наук, то це ще більша таємниця. За формальними вимогами до докторських дисертацій кожен з них розв’язав якусь важливу проблему (або отримав низку нових результатів, які в сукупності становлять важливий внесок у відповідну дисципліну). Але ж світова наукова спільнота про це нічого не знає, тому WoS зафіксував «аж» 23 праці українських правників. Тобто тисячі докторантів, докторів, аспірантів та кандидатів наук, які спеціалізуються на юридичних науках, спромоглися написати пару десятків статей (одну на кілька сотень висококваліфікованих вчених-правників!). З другого боку, світова спільнота добре знає, що в Україні захмарний рівень корупції і найбільше саме в тих сферах (суд, прокуратура, адвокатура), в якій задіяні фахівці-юристи, чимало з яких мають наукові ступені. Достатньо навести найсвіжіші приклади — формування всіх нових антикорупційних органів НАБУ, САП, Вищий антикорупційний суд проходить під контролем міжнародних інстанцій, оскільки немає довіри до представників юридичної спільноти в Україні.

Чимале здивування викликає і велика кількість захищених докторських дисертацій з філософії. Вона суттєво більша, ніж в біологічних науках (відповідно 68 та 51 за 2016—2017 рр.), попри те, що науками про життя в Україні займається набагато більша кількість фахівців. Наприклад, в НАН України є два відділення з наук про життя, до яких входять 30 наукових установ (серед них 15 інститутів), в той час як Інститут філософії є чи не єдиним інститутом в Україні, в якому ця наука займає домінуюче становище. Невже в галузі філософії працює так багато суперталановитих науковців, які ставлять та розв’язують суттєво більше актуальних наукових проблем в галузі філософії, ніж незрівнянно більша кількість фахівців, які займаються біологічними проблемами?! І це при тому, що з другої половини ХХ століття саме науки про життя є локомотивом наукових досліджень у всіх розвинутих країнах.

Можна продовжити аналогічні порівняння, коли соціо-гуманітарні галузі науки продукують непропорційно велику кількість докторських дисертацій, порівняно з природничими науками. З цих очевидних фактів випливає невтішний висновок: вимоги академічного середовища до рівня наукових досліджень в соціо-гуманітарних науках є неприпустимо низьким, тому дуже часто результати досліджень на примітивному рівні оголошуються видатними та вперше отриманими у світовій науці. Наприклад, чиновник високого рівня МОН цитував мені один з головних результатів нещодавно захищеної докторської дисертації з педагогіки. Цей результат полягав в такому твердженні: дисертантом вперше встановлено, що серед першої сотні університетів Шанхайського рейтингу абсолютну більшість (вказано відсоток) становлять університети, яким 50 і більше років. Тобто елементарне дослідження, яке легко може провести студент у курсовій роботі, оголошується одним з основних результатів докторської дисертації. Очевидно, після цього вікопомного відкриття будуть захищені нові дисертації з аналогічними «відкриттями» на базі всіх інших рейтингів університетів.

Загальновідомі факти захисту дисертацій дуже сумнівного рівня в гуманітарних науках, які набули великого розголосу, є лише вершиною айсберга, підводна частина якого містить сотні псевдодокторських дисертацій, захищених протягом останніх десятиріч. Звичайно, такого роду дисертації можна знайти і в природничих науках та математиці, але їхня частка є незрівнянно нижча.

Після наведених вище фактів доречно повернутися до найважливіших пунктів проекту наказу МОН щодо опублікування результатів дисертаційних робіт (далі — Проект), розробленого Науковим комітетом. Головне нововведення стосується рівня наукових видань, в яких мають публікуватися ці результати. Оскільки в цивілізованому світі (і навіть у відсталих країнах Африки та Азії!) загальновизнаними є дві універсальні наукометричні бази — Web of Science та Scopus, то в проекті пропонується прив’язка до цих баз. При цьому взято до уваги наведений вище факт, що соціо-гуманітарні науки в Україні в значній мірі розвиваються поза світовим науковим контекстом. З цією метою всі гуманітарні та більшість соціальних наук у Проекті виділено в окрему групу. Здобувачам з цієї групи для допуску до захисту докторської дисертації досить опублікувати лише три статті в журналах, індексованих у Web of Science та/або Scopus. Для порівняння: фізику, математику, хіміку чи біологу аналогічна вимога становить 10 статей, тобто в понад три рази більше. У результаті громадського обговорення до МОН надійшло, з одного боку, чимало позитивних відгуків від представників природничих наук та математиків. Тобто вони чесно погодилися на посилення вимог до рівня статей з одночасним суттєвим зменшенням кількості опублікованих робіт для допуску до захисту (зараз — це 20 робіт, а в разі прийняття Проекту цифра зменшується до 13—15, а в окремих випадках — і до 10). З другого боку, до МОН надійшла значна кількість негативних відгуків на Проект, і абсолютна більшість з них — від установ соціо-гуманітарного профілю (перш за все економічного, правничого та педагогічного), які категорично відкидають Проект або пропонують такі зміни, що абсолютно змінюють суть Проекту. Більше того, частина відгуків містить на адресу НК звинувачення політичного характеру на кшталт «проект… підвищує загрози національній безпеці України в умовах україно-російської гібридної війни». При цьому шановному проректорові відомого львівського ЗВО зовсім байдуже, що незаслужене присудження щороку сотень наукових докторських та тисяч кандидатських ступенів тягне за собою значні видатки з держбюджету на оплату відповідних доплат, які ефективніше було би витратити на національну безпеку нашої країни.

Лише три галузі наук — економічні, юридичні та педагогічні — продукують понад 40% усіх захищених дисертацій в Україні! Кожному притомному читачеві абсолютно зрозуміло, що щорічне штампування 400 нових докторів наук та приблизно 2000 кандидатів наук з цих спеціальностей виходить за межі здорового глузду.

Проте варто окремо зупинитися на позиції класичних гуманітаріїв — представників філологічних, філософських та історичних наук. Коли вони без кінця вимагають, що «давайте почекаємо, ми пристосуємося до нових методів оцінювання», то демонструють повну відсутність розуміння того, що вони вже давно відстали від наших сусідів, зокрема, гуманітаріїв з Польщі та Росії. Якщо скористатися вказаним у Проекті посиланням до SCImago Journal and Country Rank, то легко переконатися, що наукометрична база Скопус (Scopus) індексує 51 та 38 журналів, які видаються відповідно у Польщі та Росії та належать до гуманітарних галузей наук (Arts & Humanities). Навіть геть необізнаний читач буде сильно здивований, що українських журналів там аж один! Прикро, що навіть у НАН України (не кажучи вже про провінційні університети) не знайшли часу, аби поцікавитися детальніше: чому це так і некомпетентно написали, що в Скопус практично відсутні видання гуманітарного профілю, хоч там індексується 3824 такі видання (станом на 05.06.2018 р.).

Тепер наведімо кілька конкретних прикладів. У Польщі видаються журнал Logic and Logical Philosophy, який рейтингується в Скопус як топ-видання світового рівня (перший квартиль Q1), журнал Filozofia Nauki високого міжнародного рівня (другий квартиль Q2), нарешті журнал Roczniki Filozoficzne, мабуть не надто рейтинговий, але все ж індексований в базі Скопус. Виникає природнє запитання до українських філософів, які є дуже активними борцями проти Проекту: а де ж їхнє представництво у базі Скопус? Українська філософія, на відміну від польської, така національно-специфічна, що ніхто в світі її не розуміє і не цінує її досягнень? А може, є правдою те, що твердив мені один поважний український філософ (його праці знають і цитують за межами України): в Україні на місці філософської науки залишилася «випалена земля»?

Звернімося до філології. У Польщі видаються, наприклад, такі журнали: Jezyk Polski, Studia Linguistica Universitatis Iagellonicae Cracoviensis, Przekladaniec, Studia z Filologii Polskiej i Slowianskiej, які індексовані в базі Скопус. З назв випливає, що в них друкуються статті переважно польською мовою (яка є так само малозрозумілою для англомовного читача, як і українська !), проте редакції тих журналів зуміли добитися, аби журнали індексувалися і про них знала світова наукова спільнота. Знову природне запитання: а чому в базі Скопус не індексується жоден український журнал з філології? При цьому серед борців проти Проекту філологів є чимало. Але, може, спочатку варто критично подивитися на себе, а вже потім звинувачувати членів НК у спробах зашкодити українській мові?

Аналогічна ситуація і з історичними журналами. Bioarchaeology of the Near East — журнал високого міжнародного рівня (другий квартиль Q2) і видається у Польщі, а ще Acta Poloniae Historica, Przeglad Orientalistyczny, Kwartalnik Historii Zydow (перелік неповний) — видаються у Польщі та індексуються базою Скопус. Шановні українські історики, де ваші наукові журнали? Хто їх читає, крім ваших друзів? Чому жоден з них не індексується базою Скопус? Зокрема, хотілося би почути відповідь від шановної професорки Н. Яковенко, яка першою підписала розрекламоване деякими ЗМІ звернення з різким засудженням Проекту від імені гуманітаріїв. Хотілося би також почути відповідь від численних теперішніх дослідників історії УПА, які займаються абсолютно невідомими на Заході сторінками героїчної української історії? В 2013 р. я був на презентації чергової книжки на тему історії УПА (це питання для мене актуальне, оскільки мій дядько був в УПА). Там я запитав пана В’ятровича, який тепер займає високу посаду голови Українського інституту національної пам’яті, про те, чому українські історики не друкують статей з історії УПА на Заході. Аргументованої відповіді я не почув — все звелося до тези, що нас там не сприймають. Мабуть, не сприймають тому, що методологія досліджень українських істориків залишилася совєтською, англійської мови вони вивчати не хочуть, тому їм зовсім невідомі світові тенденції у цій науковій галузі, а академіками в галузі історії в Україні стають політики.

Усі наведені вище факти стосовно присутності польських журналів гуманітарного профілю (які переважно не англомовні!) в базі Скопус можна перенести і на російські журнали (також переважно не англомовні!), але які індексуються цією базою. Просто не хочеться робити рекламу відповідним російським виданням.

Сподіваюся, що українські гуманітарії та представники соціальних наук, якщо вони справді піклуються про розвиток науки і технологій в Україні, а не про отримання грошових надбавок за звання та ступені, керівництво дисертаціями сумнівного рівня та подяки здобувачів у конкретних грошових еквівалентах, адекватно сприймуть наведені вище факти. Зокрема, представники економічних, юридичних та педагогічних наук припинять популістські нападки на Проект, використовуючи юридичну казуїстику та політичні звинувачення, а наведуть конкретні пропозиції, які дозволять зупинити вал захищених дисертацій саме в цих науках. Чи вони справді вважають, що здійснили найбільш проривні наукові дослідження в царині саме цих наук і Українська держава повинна гордитися саме досягненнями економічних, юридичних та педагогічних наук, а всі інші науки мають лише служити фоном? Наголошу, що Проект встановлює для них значно нижчу планку публікаційної активності в міжнародних виданнях, ніж для здобувачів ступеня доктора наук в галузях природничих наук, наук про життя та математики.

Роман ЧЕРНІГА,
член Наукового комітету, співавтор Проекту.