(відповідь на статтю Романа Черніги «До дискусії про опублікування результатів дисертацій»)

Нещодавно була опублікована стаття члена Наукового комітету Національної ради розвитку науки і технологій Черніги Романа Михайловича, у якій проведено кількісний аналіз стану дисертаційної активності в сфері соціогуманітарних наук порівняно з природничими дисциплінами. Увесь пафос цієї статті спрямовано на протиставлення соціогуманітарних і природничих наук, що, як на мене, неприпустимо з огляду на ті тенденції, які існують у світі. Адже зростання ролі соціогуманітарного знання — об’єктивний процес. Свого часу німецький філософ Г. Шельскі висунув концепцію нового класу «смисловиробників», наполягаючи на тому, що в умовах постіндустріального суспільства зростатиме роль гуманітарних інтелектуалів (складник так званої революції «білих комірців»). Адже з розвитком автоматизації виробництва і робототехніки дедалі важливішим буде знання про суспільство, визначення ціннісних орієнтацій його розвитку. До того ж суспільство стає дедалі складнішим і як відкрита система потребує не тільки відповідних соціальних технологій, а й глибоких знань у царині соціогуманітарних наук для прогнозування суспільного розвитку.
Відповідні процеси, хоча й із певним відставанням, відбуваються і у нашій країні. Тому навряд чи варто так перейматися зростанням динаміки розвитку соціогуманітарних наук. Ба більше, наше суспільство переживає процес модернізації, який має не тільки технологічний і технічний виміри, а й (насамперед) соціальний, пов’язаний із розбудовою сучасних інституцій. Визначення ціннісних орієнтацій, обґрунтування соціальних (правових, моральних) норм, смислових напрямів розвитку цих процесів якраз і є завданням соціогуманітарних наук. Тому ці науки є вкрай важливими для розвитку нашої держави, суспільства в цілому. Важливою є ще й просвітницька робота гуманітаріїв. Адже ще й досі деякі з наших політиків порівнюють суспільство з родиною, навіть із бджолиною сім’єю, демонструючи крайню необізнаність щодо суспільних процесів.
Ще варто зауважити той факт, що протиставлення «наук про дух» (соціогуманітарних) і «наук про природу» властиво насамперед науці ХІХ — другої половини ХХ ст., кульмінацією чого стала праця Ч. Сноу «Дві культури та наукова революція», в якій автор показує наукову хибність і соціальну небезпечність такого підходу. Тому останнім часом з’являється чимало досліджень міждисциплінарного та трансдисциплінарного характеру. Зокрема, у США на межі наук виникають такі напрями досліджень, як психолінгвістика, нейролінгвістика, нейроекономіка, поведінкова економіка і багато інших. З’являються нові наукові напрями на межі природничих і гуманітарних дисциплін, наприклад, біоетика, екософія тощо. З останньої третини ХХ століття, коли розпочався процес реабілітації практичної філософії в гуманітарних науках, науковці дедалі більше приділяють уваги моральним питанням, розв’язанню таких проблем як етика і політика, етика і наука, етика і техніка, етика і економіка тощо. Звісно, ця обставина не розмиває відносну предметну, методологічну і прадигмальну специфіку відповідних царин наукового знання соціогуманітарних і природничих наук, а також філософії. Проте «різноманітні науки й філософія мають єдиний нормативний фундамент в аргументативній практиці» (Д. Бьолер).
Ці процеси дійшли й до нас, і така динаміка розвитку наук позначається й на кількості дисертаційних досліджень у відповідних галузях знання. Тому питання, скільки потрібно дисертацій, не визначається протиставленням соціогуманітарних і природничих наук, що, на мій погляд, є концептуально неправильним і непродуктивним. До того ж дисертації захищені в спеціалізованих радах, затверджених Міністерством освіти і науки України. Ясна річ, деякі з цих дисертацій мають сумнівну якість, про що свідчать нещодавні скандали щодо цього. Проте тут треба розбиратися конкретно, а не звинувачувати цілі наукові галузі. Деякі твердження в наведеній статті, наприклад, коли автор проводить кореляцію «захмарного стану корупції в Україні» з кількістю дисертацій у царині правничих наук, взагалі, м’яко кажучи, некоректні. Адже стан корупції, правопорядок у країні в цілому не визначаються кількістю захищених дисертацій. Цікаво, чи зменшенням кількості дисертацій можна було б подолати корупцію в нашому суспільстві? Питання риторичне. Годі казати вже про саму тональність статті, неприпустиму для наукового дискурсу («продукування дисертацій», «конвеєр», «парникові умови», «новоспечених докторів» тощо).
Якою мірою некоректно автор оперує фактичними даними, свідчить кількісний аналіз захищених дисертацій у царині філософії, яку шановний Роман Михайлович, звісно, не міг обійти своєю увагою. Варто зауважити, що тут явно перекручуються факти. Адже чомусь автор бере загальні дані захистів докторських дисертацій із філософських дисциплін з усіх спеціалізованих рад України (відповідно, за 2016 рік — 36, за 2017-й — 32), а закиди зроблено на адресу Інституту філософії, причому чомусь у порівнянні його з «двома відділеннями НАН України про життя». Зауважу, що протягом останніх п’яти років у спеціалізованих радах Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України з філософських спеціальностей захищено тільки 11 докторських і 24 кандидатські дисертації (з відділенням релігієзнавства, відповідно, 18 і 51). Ще раз зазначу, це дані за п’ять років, і кількість захистів дисертацій із року в рік зменшується. І саме цим треба перейматися, адже дедалі менше молодих людей вступає до аспірантури з філософських дисциплін, відповідно, і менше захищається дисертацій. Навіщо ж порушувати поняття, точніше, просто перекручувати факти?
Щодо опублікування дисертаційних результатів у наукометричних виданнях, то варто зауважити, що, звісно, наука, зокрема й соціогуманітарна, не повинна бути наукою «районного масштабу», вона має бути складником світового наукового процесу, і дослідження в нашій країні повинні бути відомі науковцям світу. Проте це досягається не тільки (не стільки) презентацією їх у відповідних виданнях, а й іншими науковими заходами (міжнародними конференціями, спільними із зарубіжними науковцями проектами, перекладами тощо), участь у яких, на жаль, здебільшого фінансується зарубіжними партнерами, що доволі принизливо для наших науковців. Представники соціогуманітарних наук не виступають проти міжнародного визнання наших досліджень і презентації їх у наукометричних виданнях, вони наполягають на тому, щоб була врахована специфіка соціогуманітарних галузей знання, які щільніше «прив’язані» до конкретних життєвих світів (національних, регіональних тощо), ніж природничі й технічні науки. До того ж представники соціогуманітарних наук занепокоєні тим, що наука, на жаль, дедалі більше комерціалізується, перетворюючись для когось на «легкий гешефт», тим часом як науковці в Інституті філософії працюють на 0,7 посадового окладу, а в деяких інститутах НАН України навіть ще менше, тому не в змозі сплачувати такий «науковий оброк» за свої публікації.
Ясна річ, між соціогуманітарними і природничими та технічними науками існує й надалі існуватиме відмінність і методологічного, і предметного ґатунків. Проте вони мають один фундамент — це дискурс, який має бути не тільки аргументованим, а й коректним, чого, на жаль, бракує автору статті. Ще раз зауважу, таке протиставлення є абсолютно непродуктивним, понад це, науковці різних галузей знання мають не конфліктувати, а повинні солідаризуватися в обстоюванні цінності науки та її пріоритетного розвитку в суспільстві, без чого наша країна просто втратить перспективу. І це насамперед стосується соціогуманітарних наук. Перефразувавши тезу Ю. Габермаса, можна сказати: якщо осушити оази соціогуманітарних наук, розшириться пустеля банальності й безпорадності.

 

Анатолій ЄРМОЛЕНКО,
директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України,
член-кореспондент НАН України.