Чому присадибне господарство стає нерентабельним

Не новина, що практично для кожної селянської родини город завжди був не тільки основним джерелом харчів, а й місцем працевлаштування і заробітку грошей. Упродовж року всім вирощеним на ньому харчується ціла родина. Звідти запасаються буряком, картоплею, іншими кормовими культурами для того, щоб утримувати худобу та птицю. А коли добрий врожай — то вистачить і для того, щоб продати на міських ринках: для селян — копійка, для містян — дешевий, а головне якісний домашній продукт.
Та останніми роками ситуація змінюється. Городи перетворюються на тягар, котрий і тяжко нести, і шкода покинути.

Одна насінина = кілограм помідорів

При цьому про рентабельність городньої справи починають забувати. І ось чому.
Ще кілька десятків літ тому про грошові вкладення в городи практично не йшлося. Левову частку «інвестицій» становили трудові затрати. Як правило, наробитись було біля чого, бо ж землі намагались взяти якомога більше. Практично вручну доводилось обробляти в середньому від двадцяти до сорока соток. Менше — аж ніяк. А от більше — це можна.
Якщо домовлялись про оранку, то як платнею можна було обійтись і пляшкою-другою оковитої, обідом чи кількома червінцями. Щодо насіння та хімічних засобів захисту рослин — їхня вартість майже не враховувалась. А про добрива й говорити нічого — були б сили викинути в поле все, що назбирається за рік у хліві.
Тепер арифметика зовсім інша.
При оранці за сотку городу правлять від ста до двохсот гривень. Якщо навесні доведеться дискувати, а, приміром, нинішнього сезону було саме так, бо після зими ґрунт був таким важким, що сіяти просто неможливо, то витрати подвоюються. Тож уже набігає до п’яти-шести тисяч.
Далі йдемо за насінням. Тепер двограмовий пакетик практично будь-якої культури обійдеться у 5—8 гривень. Імпортні гібриди коштують 15—20 гривень. Та для городу цього вкрай мало. Щоб засіяти всі сотки, треба витратити кілька сотень гривень.
Ще стільки ж піде на засоби захисту рослин і боротьби зі шкідниками.
Окрема стаття витрат — розсада. Приміром, у сезон за одну рослинку капусти доводилось віддавати три гривні. Якщо з десятка приживуться не всі, якусь з’їсть гусінь, а якась загине від посухи, то вартість решти автоматично зростає в півтора, а то й два рази. Те саме стосується і таких масових культур як помідори та перець. Причому йдеться про так звані промислові сорти, котрі масово вирощують спеціалізовані господарства. Якщо ж комусь хотілось придбати томати з кращими смаковими якостями, то за одну рослину доводилось віддати 10—15 гривень.
Про добрива й говорити нічого. Середня ціна в 20 гривень за кілограм — це дорого. А органічне навіть у селі на вагу золота. Машина перегною коштує не менше п’яти тисяч гривень.
Після таких розрахунків і підрахунків чимало господарів постають перед одним питанням: чи варто всім цим займатись? Адже стільки, як одна рослина розсади, а то й дешевше, коштуватиме  в пору масового збору кілограм овочів. То заради чого гнути спину і наживати мозолі?

Що скажуть люди?

Та попри всі ці обставини селянину важко, а то й просто неможливо залишитись без городу.
Розповідей містян про те, як же їм набридли оті сільські батьківські городи, доводилось чути не раз. Ситуація типова: там залишились старенькі батьки, котрим уже важко поратись по господарству. І якщо від утримання корів та свиней більшість таки відмовилась, у хлівах залишились хіба кури, то занехаяти город — це вже нізащо. Тож трудові десанти дітей з міста в село тривають з ранньої весни до пізньої осені.
Часто зі сварками і сімейними скандалами діти та онуки все-таки погоджуються «ще тільки цього року» засадити город. Хоча вигоди в цьому теж не бачать. Навіть якщо врахувати продуктові «посилки» із села до міста — вони не рятують ситуації.
Насамперед через те, що всі згадані «виробничі» витрати залишаються. Але до цього додаються ще й транспортні видатки. Поїздка до села і назад мало кому обійдеться менш як 50—80 гривень на людину. Помножити цей тариф на кількість городніх помічників, а потім ще й на число поїздок — знову виходять суми в сотні, а то й тисячі гривень за сезон.
При цьому діти твердять одне: «Для чого оті двадцять соток картоплі, коли ми з’їдаємо два-три мішки за зиму? Худоби немає, тож навесні тільки й думай, куди подіти лишки бульби, буряку, моркви...» На це в старшого покоління одна відповідь: «Та як же без городу? Не заростати ж йому бур’яном... Що люди скажуть?»
На цьому вся аргументація закінчується, коло замикається, і вся родина знову береться за лопати і сапи.
У багатьох родинах ідуть на компроміс: якщо не повністю відмовитись від городів, то хоча б суттєво скоротити площі посівів. Решту поля — під траву. Остання, зрозуміло, для худоби. Але тепер у селі такий колись цінний товар і запропонувати нікому — корів у хлівах стає дедалі менше.
І тут вступає в силу останній аргумент: колись же ця земля стане дорогою. Ось тоді і можна буде її продати. Саме ця надія і «підживлює» грядки з картоплею і капустою, огірками і томатами, квасолею і горохом.

Праця без ціни

Проблеми городників можна було б звести до суто родинних. Та насправді вони суттєво впливають на внутрішній ринок продуктів. Адже понад 90 відсотків картоплі, інших овочів, фруктів та ягід на Хмельниччині вирощується не агрохолдингами і навіть не фермерами, а от на таких присадибних ділянках. До них сміливо можна додати і частку дачників, котрі продовжують затято трудитись на своїх шести сотках. І це типова ситуація для більшості областей.
Статистика наводить такі дані: торік на Хмельниччині вирощено майже 140 тисяч тонн картоплі, 26 тисяч тонн овочів і 22 тисячі тонн фруктів. Левова частка — на городах. А от скільки з цього було продано на місцевих ринках, яку частку становив домашній товар порівняно з імпортним, скільки на ньому заробили селяни, на жаль, сказати неможливо. Такої статистики немає.
Зате існує інше спостереження. Чи не кожен містянин знає: якщо хочеш купити дешевше, то варто йти на базар, куди свій товар привозить сільський люд чи дачники. В урожайний сезон вони віддають його за копійки.
Покупцеві, особливо небагатому, це на руку. А продавцеві?
Останній наперед знає, що ані з імпортними продуктами, ані навіть із тими, що вирощені у вітчизняних спеціалізованих господарствах, а такі вже потроху починають з’являтись, йому не позмагатись. Тому про відшкодування затрат і належну оцінку праці навіть не йдеться. Здебільшого люди продають вирощене, щоб не пропало в полі та не згнило в погребі.
Поступово такий «бізнес» починає сходити нанівець — городів засівається і засаджується дедалі менше. Власники землі чекають вигідних пропозицій. А тим часом ринок продовжує дивувати, особливо в літню пору, різноманіттям продуктів. На жаль, далеко не завжди своїх, вітчизняних.
Чи довго вдасться ще протриматись городнім овочам та фруктам, сказати важко. А між тим у багатьох країнах саме такі цінуються найбільше, і коштують у супермаркетах набагато дорожче від вирощених у промислових масштабах.

Ірина КОЗАК.

Хмельницька область.