Коли журналістику називають четвертою владою, то це ніщо інше, як невдалий комплімент. Від якого незручно і тому, хто так сказав, і тому, кому він адресується. Як на мене, з кожним роком журналістика дедалі менше на щось впливає. Хіба що може очорнити людину — тут успіхи нашої старовинної професії безперечні. Найчастіше це стосується електронних видань, які належать партіям або людям, які їх фінансують. Але ж більшість із нас, тих, хто йшов у журналістику і вибрав цю професію на все життя, мали інші плани й наміри. Нам хотілося допомагати людям у складних ситуаціях, робити їхнє життя кращим, заможнішим, впливати на стан справ в економіці, боротися зі злочинністю. Але часто стаєш схожим на людину, яка безуспішно бореться з вітряками.
Перший заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик (на знімку ліворуч) вітає свого колегу-журналіста, заступника головного редактора «Волинської газети» Сергія Цюриця з ювілеєм.
Таких прикладів хоч відбавляй. На Волині вже майже тридцять років триває будівництво шахти № 10 «Нововолинська», введення в дію якої дало б змогу не лише поповнювати щорічно енергетичний баланс країни майже мільйоном тонн якісного вугілля, а й зняти соціальне напруження в Нововолинську, де колись працювало дев’ять шахт, а нині заледве жевріють дві. Логічно було б це зробити швидко і мати економічну віддачу. Неодноразово про цей довгобуд державного значення писали місцеві газети, порушував цю тему на сторінках «Голосу України» й автор цих рядків. І жодної реакції. На цей рік на спорудження шахти виділено понад десять мільйонів гривень. Або нічого. Цих грошей не те що на будівництво, а навіть на відкачування води і вентиляцію підземних виробок не вистачить. Шахтобудівники масово розраховуються, а професія їхня складна. Оскільки виріс у шахтарському краї, знаю, що той, хто колись залишив забій, вдихнув свіжого повітря, побачив небо над головою, під землю вже навряд чи спуститься.
Або взяти залізницю. Волинь має унікальну європейську колію, якою з Ковеля можна потрапити до будь-якої столиці Європи, не переставляючи на кордоні колісних пар вагонів. Уздовж неї на українському боці кілька довжелезних рамп, які попередня влада збудувала, аби була можливість швидше завантажувати у вагони танки в разі можливого конфлікту з тією ж Європою. Тепер ситуація змінилася. Колію і рампи можна і потрібно використовувати для економічної співпраці з країнами ЄС. Але ця унікальна магістраль потребує реконструкції. Ще п’ять років тому ціна питання була менш як десять мільйонів євро — копійки, як для такої великої програми. Але думаєте, що хтось із керівництва «Укрзалізниці» відгукнувся на кільканадцять газетних виступів?
Схожа ситуація з реагуванням на публікації щодо проблем відновлення судноплавства на річці Стир, принаймні пасажирського, туристичного. Адже до 90-х років минулого століття Стиром і Горинню перевозили кожної навігації сотні тисяч тонн вантажів. Є і підприємець, готовий вкладати в цю справу кошти, він навіть на свій ризик закупив кілька плавзасобів. Але владі байдуже. Тим часом ідеться не лише про перевезення, а й про очищення русла Стиру, яке замулене, захаращене поваленими деревами, затопленими баржами й у разі серйозної повені, а вона колись таки буде, не зможе пропустити велику весняну воду.
Напевно, саме розчарування у своїх високих мріях спонукає дедалі більше журналістів іти у владу, щоб хоч там якось реалізувати свої соціальні задуми про служіння людям, державі. Можливо, саме ця обставина колись змусила досить успішного і, що важливо, сміливого журналіста Олександра Пирожика, чиї публікації досі пам’ятають читачі колишньої обласної молодіжної газети «Віче» та найтиражнішої в краї газети «Волинь», залишити журналістику і піти в політику. Вже друге скликання Олександра Пирожика обирають першим заступником голови Волинської обласної ради. І на цій посаді він залишається, як і в журналістиці, безкомпромісним, різким у судженнях і чесним перед виборцями. Можу назвати десятки інших прикладів, і не лише по Волині, коли журналісти ідуть у владу, оскільки розчарувалися в можливостях своєї професії обстоювати права людей.
Щоразу шкодую, коли таке трапляється. Адже не для цього ми навчалися на факультетах журналістики Київського і Львівського університетів (а тоді їх було в Україні лише два і набір на них був обмежений, а конкурси величезні), щоб потім змінювати професію. Ми хотіли і зараз хочемо, щоб до наших думок і слів, а вони відображають сподівання тисяч наших читачів, можновладці дослухалися. Ми не прагнемо бути четвертою (химерною) владою, а хочемо залишатися журналістами, вірними правді і добру.
Микола ЯКИМЕНКО.
Фото надано автором.
Волинська область.
