Наталія ЗАБОЛОТНА:
Ми повинні змусити державу збагнути, що головним для неї має стати примноження людського капіталу
Сьомого липня у Каневі відбувся Перший міжнародний економічно-гуманітарний форум UKRAINIAN ID: «План на завтра: стратегія успішної країни».
Організатором заходу є Фонд гуманітарного розвитку України, очолюваний Наталією Заболотною (на знімку) – автором ідеї форуму. За визначенням його ініціаторки, це зібрання відрізняється від інших тим, що «поєднано два найважливіших чинники для існування стабільної, успішної і де-факто незалежної країни – це економіка і гуманітарний розвиток суспільства».
Ще однією особливістю форуму стало започаткування премії Ukrainian ID Awards. Її перші лауреати: незаконно ув’язнений в Росії український кінорежисер Олег Сенцов, міністр фінансів України в 2014-2016 роках Наталія Яресько, голова Міжнародного благодійного фонду «Let's Help» Ольга Бондаренко. Під час церемонії всі присутні взяли участь у флешмобі на підтримку Олега Сенцова.
Паралельно з роботою форуму у місті вперше проходив мультидисциплінарний мистецький фестиваль «Доба Шевченка».
Розпочавши підготовку до проведення форуму UKRAINIAN ID у Каневі, Наталія Заболотна отримала доволі велику дозу скепсису, навіть цинізму – багато хто із тих, на чию підтримку вона сподівалася, з недовірою поставилися до ідеї проведення міжнародного форуму із поважними спікерами у невеличкому провінційному містечку. Але якщо Заболотна загоряється ідеєю, то зупинити її не може ніхто. Хіба би народні депутати, які минулого року не підтримали її законопроект «Про державний фонд гуманітарного розвитку», фінансове наповнення якого мали б складати відрахування з азартного бізнесу та тютюнових й алкогольних акцизів.
Але це лише трохи призупинило пані Наталію. Натомість невдовзі вона створила власний Фонд гуманітарного розвитку України і разом зі своєю командою почала діяти. Акція #SOS Майбутнє, розповсюджена усією країною, дала можливість зібрати безцінну базу інформації про кількість і стан десятків тисяч об’єктів української соціокультурної спадщини. Картина виявилася гнітючою. Так був виявлений майже знищений будиночок Миколи Леонтовича на Вінниччині, за відновлення котрого взявся фонд Заболотної, але зіткнувся з опором та протидією з боку місцевих чиновників і депутатів, котрі готові піти навіть на такий крок, як зняти пам’яткоохоронну табличку з будинку – начебто вона була колись встановлена некомпетентними фахівцями помилково, й та будівля не має жодної цінності. Але разом із фондом Заболотної на захист своєї пам’ятки стала місцева громада, тож є надія, що все буде добре.
Так само завдяки акції #SOS Майбутнє минулого року у фонді дізналися про недобудований протягом 35 років Шевченківський культурний центр у Каневі. І Заболотна поїхала до Канева, який для неї, черкащанки, завжди був сакральним місцем, «містом радості», а не «містом-могилою», як вона визначає. «Коли я вперше приїхала, то мене вразило, що скрізь проглядалася якась занедбаність, – розповідає пані Наталія. – А той факт, що 35 років стоїть недобудованою величезна будівля Шевченківського центру і півтора покоління канівських дітей не мали можливості для повноцінного розвитку своїх здібностей і талантів, обурив. Там живуть прекрасні люди, але за ці 35 років могли вирости 7-10 тисяч дітей, у яких, можливо, інакше склалася б доля, можливо, вони б сягнули якихось вершин – їхній дитячий потенціал спонукав би до того. Але держава не виконала 23 статтю Конституції, вона не дала їм можливості всебічно розвиватися, заморозивши будівництво Шевченківського центру.
Окрім цього, Канів – унікальне місце. Цей Культурний центр має слугувати для усієї країни. Це місто повинно бути під патронатом держави. І ми почали розробляти проект закону «Канів – місто виключної ваги» про місто як спеціальну економічну зону для того, щоби туди їхали українці з усього світу, адже у нас майже 20 мільйонів діаспори. У Канів дуже вигідно інвестувати. Ми знайшли повну підтримку мера Канева Ігоря Ренькаса та громади у реалізації цих планів і почали змінювати місто».
Але це – перспектива. А форум UKRAINIAN ID – вже історія. Про його значення, результати, плани ми розпитали у Наталії Заболотної.
– Які головні цілі ви ставили перед собою, збираючи форум, і чи досягли їх?
– Головна ціль досягнута – Міжнародний економіко-гуманітарний форум UKRAINIAN ID відбувся, і саме у Каневі. З українським Давосом у нас усе склалося. Географічно, ментально й духовно це був дуже вдалий хід. Адже Канів – це серце України, яке в усіх українців світу асоціюється з головним національним культурним брендом і символом країни – із Тарасом Шевченком.
На форумі відбувся серйозний діалог між визнаними у світі та в Україні фахівцями довкола проблем, які лише за взаємопов’язаного й одночасного вирішення можуть працювати на гармонійний розвиток держави, а саме: стан економіки, розвиток новітніх технологій, соціально-культурний пласт. Саме тому метою нашого зібрання було озвучити актуальність інвестицій держави та бізнесу в гуманітарну сферу й отверезити тих, хто до цього ставиться, як до чогось залишкового, як зазвичай у нас відбувається з культурою, спортом, освітою. І ми досягли цієї мети. Усі на форумі, зокрема, дипломати, економісти, фінансисти, представники громадянського суспільства та державники – від Джона Хербста, Наталії Яресько, Лілії Гриневич до Анатолія Амеліна, Анатолія Максюти, Олени Терещенко, Володимира Продивуса – говорили про те, що насправді найцінніше для держави – це примноження людського капіталу.
Висновки викладені в комюніке форуму, розгорнутий текст якого ще допрацьовується, аби стати дорожньою картою для стратегії соціокультурного, гуманітарного розвитку країни.
– Ви берете зараз на себе відповідальність за вироблення стратегії гуманітарного розвитку країни?
– Ми не просто її декларуємо, а її виробляємо у повсякденній праці. Тим-то ми, менеджери, відрізняємося від чиновників. Бо вони працюють на процес, вони переважно стратегують, а ми орієнтуємося на результат. Наша стратегія одразу поєднана із практикою і виходить із того, яким ми хочемо бачити наше суспільство через 5-10-15 років – успішним, розвиненим, таким, що йде в ногу з часом разом з усім світом.
Я не перестаю стверджувати, що не може бути успішною економіка у країні, де суспільство потерпає від гуманітарного дефолту. Усе повинно розвиватися синхронно, а не за принципом: ми спочатку зведемо заводи, розбудуємо економіку, залучимо інвестиції, а потім поговоримо про людей. Але ж ці інвестиції має хтось засвоювати й відпрацьовувати на тих же заводах. Я переконана, що саме відсутність стратегії соціокультурного розвитку держави призвела до надзвичайно важких наслідків. Бо якщо держава не переймається своїми громадянами, їх культурою займеться інша держава. І як наслідок маємо таке явище, як сепаратизм в доволі масовому сегменті в окремих частинах нашої країни, маємо відчуження території, анексію, окупацію і найжахливіше – втрати тисяч прекрасних життів.
Тому ми повинні отямитися і зрозуміти, що держава зобов’язана дбати про власне суспільство. Адже в нас страхітливі соціальні показники за статистикою Світового банку, оприлюдненою у лютому цього року. Кожна третя смерть чоловіків працездатного віку від 24 до 64 років і кожна п’ята жіноча смерть в Україні відбувається від алкоголізму. Уявіть: 20% жінок. Це означає, що фактично кожна третя-четверта дитина росте у родині алкоголіків. Про яку успішну економіку можна говорити, якщо в нашому суспільстві оці 30 і 20 відсотків знаходять єдину відраду в алкоголі? Якщо наша країна є одним із лідерів у Європі з дитячого алкоголізму? Якщо у нас щороку на 10% збільшується кількість наркоманів і, відповідно, ВІЛ-інфікованих? Якщо ми за рік втратили 20 позицій у рейтингу ООН за Індексом людського розвитку?
І я не втомлююся стверджувати, що ми маємо схаменутися – у нас уже немає часу чекати, допоки наповняться всі бюджети, що ми поглинемо всі гроші від усіх акцизів і заллємо ними бюджети аж так, що потім не шкода буде за них будувати спортивні комплекси, басейни… Але чим більше акцизу у бюджеті, тим більше випито тими людьми, які помирають від алкоголізму. На мою думку, сьогодні державі набагато вигідніше почати інвестувати в модернізацію культурних центрів, бібліотек, музеїв, реставрацію замків, у будівництво спортивних центрів, майданчиків, у проведення крутих сучасних фестивалів, куди би прагнула молодь. Аніж завтра набагато більші кошти вкладати в наркодиспансери, пенітенціарну систему, поліцейські наручники, психлікарні. До речі, наш рейтинг з цього питання також не радісний.
– Якими будуть ваші подальші кроки задля втілення задуманих змін у соціокультурній політиці держави?
– Вичленю кілька важливих пазлів із комюніке форуму. По-перше, на фоні невтішної статистики щодо дорослого й особливо дитячого алкоголізму, наркоманії і цієї тенденції сповзання нашого суспільства у глибоку депресію ми повинні змусити державу збагнути, що головним для неї має стати принцип human security, примноження людського капіталу. Для цього ми виступаємо з наполегливою вимогою внести зміни в Конституцію, аби розвиток гуманітарної інфраструктури, соціокультурної, спортивної стало важливим пріоритетом безпекової політики країни.
Ще одним пунктом ми пропонуємо накласти мораторій на бездумне закриття об’єктів соціокультурної інфраструктури – позашкільної освіти. Останнім часом збільшилася тенденція до ліквідації закладів цієї сфери, зокрема бібліотек, музичних шкіл, будинків дитячої та юнацької творчості. І ми наполягаємо, що це категорично не можна робити. З 90-го року ми втратили більш ніж третину бібліотек, культурних центрів. Міністр культури минулого року звітував, що лишень у 2016 році закрито 1200 бібліотек. Тобто 1200 малих громад залишилися без доступу до цих закладів. Зрозуміло, що вони здебільшого застаріли, але їх потрібно актуалізувати, модернізувати, зробити такими, щоби вони відповідали духу часу, ставали культурними центрами, і щоби діти прагнули туди йти.
До речі, така програма10-15 років тому була активно підтримувана Біллом Гейтсом, компанією Майкрософт. Вони надавали можливість саме державним бібліотекам робити на своїй базі осередки електронних бібліотек. І дуже багато країн скористалися цією можливістю. Україна, як завжди, відзначалася тим, що не вміла заповнювати грантові заявки… А от у Польщі, у Прибалтійських країнах на базі бібліотек виникли цілі культурні хаби, які перетворилися в дуже актуальні центри з театральними, танцювальними гуртками, зі студіями діджеїнгу, сучасної музики, вокалу. І необов’язково, що всі діти прийдуть туди, але кожна друга чи третя таки прийде.
Ми бачимо, що майже ліквідовані Дитячо-юнацькі спортивні школи. Може, ще десь вони животіють, але ніхто їх не модернізує, в них не інвестує. І, зрозуміло, що ні діти, ні їхні батьки не хочуть занять у плісняві. Тобто ці споруди цілеспрямовано доводяться до ментального банкрутства, і вони стають непридатними для спорту.
Далі, ми закликаємо внести в пакет законів про децентралізацію норму про те, що не менше 25% своїх бюджетів українські громади мають інвестувати в розвиток та примноження людського капіталу. За порушення цієї норми повинна бути встановлена кримінальна відповідальність. Бо сьогодні одні громади вкладають 20-30%, а інші 5%.
Я наполягаю, що із упровадженням децентралізації держава не має списувати зі своїх рахунків людину – найцінніше, що в неї є, покладаючись виключно на свідомість місцевого голови громади та депутатів. Тому що десь вони свідомі, а десь включається місцевий князьок, який не завжди усвідомлює, що інвестиції в людину – це інвестиція у майбутнє. Бо їм все одно, у них часто інші пріоритети, і неважко здогадатися, які. Тому держава має захистити власних громадян хоча б отаким чином.
Так само це стосується пам’яток архітектури. До прикладу – Канів. Хіба можна «децентралізувати» могилу Шевченка? Є особливої ваги місця, які в жодному випадку держава не має права скидати зі своїх рахунків. Є громади, їх очільники, котрі розуміють, що не можна допустити руйнування чи зникнення церкви ХVІ або ХVІІІ століття, її потрібно всіляко підтримати, і розвинути локальний внутрішній туризм або навіть і зовнішній.
Є багато пам’яток не національного значення, наприклад, Тараканівський форт, і він гине. Це величезна фортеця ХІХ ст. недалеко від міста Рівне, яка є унікальною спорудою фортифікаційно-культурної спадщини України. Громаді абсолютно не під силу відреставрувати форт. То це означає, що в умовах децентралізації така пам’ятка має розчинитися?
Отже, держава в умовах децентралізації не може скинути із себе відповідальність за людину та унікальні пам'ятки. Інакше років через 5, якщо не буде гідних інвестицій у людей в якійсь громаді, станеться черговий спалах сепаратизму, анексій чи відчужень.
– Але ж у нас досі відсутній повний державний реєстр пам’яток культурної спадщини…
– Так, це жахливо. Пригадую, коли я тільки стала директором Українського дому, а це майже 15 років тому, віце-прем’єр міністром був Табачник. Ми проініціювали в Українському домі перший круглий стіл, де йшлося і про створення національного реєстру. Він тоді сказав «та це дорого, це довго»… Та за 15 років його можна було б уже вдосконалити.
Таке враження, що кожному новому складу Мінкультури не вигідно робити цей реєстр. Можливо, вони бояться побачити або чогось уже не побачити в ньому? Противляться цьому музеї, які ще живуть в такому стародавньому світі – без комп'ютерів. Міністерство культури це має зробити своїм пріоритетом.
Найприкріше те, що почали про це замислюватися, коли кілька років тому зникли роботи з Ужгородського музею, і не знали, що шукати, бо не було навіть їх зображень. З окупацією Донбасу й анексією Криму ми не маємо зображень творів мистецтва, які залишилися там. Є лише зображення тих творів, які ми свого часу привозили на виставку в Мистецький арсенал, і ті, які покинули півострів – це знамените скіфське золото, яке залишилося в Нідерландах. А зрозуміти по-предметно, що ми втратили (хочеться вірити – на певний час), неможливо. Та ясно, що твори мистецтва з півострова вже пішли гуляти світовими аукціонами, десь розчинилися в московських колекціях і таке інше. От це і є наслідки державницької халатності й безкарності. Головне, кожен новий міністр заявляв, що зробить реєстр. І де він? Виділіть кошти, зобов’яжіть музеї – більшість керівників зараз працюють за контрактами – зробіть це пунктом контракту.
Що ми знаємо про Національний художній музей? Який там облік? Які твори? Де вони каталогізовані? Вони в загальній мережі Гугл, у відкритому доступі? Ми ж не знаємо. Ми маємо десь 2,5 відсотка на поверхні, решта – у фондосховищі. То хоч би на картинках ми їх подивилися і пишалися, що є наша співпричетність до великої історії. Люди завжди повинні мати приводи, щоб пишатися своєю культурою, а не лише їздити світами й захоплюватися іншими культурами. Але ж вони також створювалися чиїмось інтелектуальним внеском і руками. На цей героїчний подвиг не кожен здатен, і це проблема.
А ще – не все чисто там. До речі, одна з причин ліквідації позашкільної освіти, оцих колишніх палаців піонерів, котрі зараз є будинками творчості для дітей та юнацтва, а також спортивних комплексів є те, що це реальна нерухомість. Раніше такі осередки створювалися на найкращих землях, на найцентральніших майданах міст, часто ці заклади знаходяться у розкішних стародавніх палацах. І для когось це – можливість розвинути свій потенціал, а для когось – нерухомість, великі гроші. І не можна це все виправдати таким сухим терміном «нерентабельно».
Колись я чула, як на 5 каналі міністр культури, відповідаючи на запитання Яніни Соколової, говорив: «Якщо це буде нерентабельно, то заклади будуть ліквідовуватися». А як виміряти рентабельність інвестиції у дитячий розвиток? Певно, тільки рівнем IQ дорослої людини, її станом щастя і радості. Але це у нас нікого не цікавить. Нам потрібна швидка рентабельність зі швидкими реально відчутними дивідендами.
– Що дасть цей форум Каневу?
– Так, це найголовніше наразі. UKRAINIAN ID має не лише оцю глобальну мету генерувати нові сенси, напрацьовувати нову дорожню карту для ефективного розвитку України та світу заради того, щоби Україна була таким самодостатнім, повноцінним гравцем у глобальному просторі, аби самій вирішувати власну долю й брати активну участь у формуванні світового порядку денного. Ми хочемо досягти цим форумом, щоби невдовзі започаткований нами «канівський формат» був визнаний одним із найвпливовіших форумів у Східній Європі.
Але форум має й локальну мету для розвитку Канева – досягти ефекту Давосу і Більбао. Поставити це унікальне місто на світову мапу економічного та культурного туризму. Бо якщо є запит на місто, то є його розвиток. Ми мусимо законом «Канів – місто виключної ваги», про який я вже згадувала, дати преференції для українських девелоперів, будівельних компаній, аби вони туди зайшли, і це було вигідним. Там можна побудувати бюджетне житло для талановитої молоді. Там можна створити свою Кремнієву долину. Це допоможе утримати молодь в Україні.
Канів – це прекрасне місто-курорт із чудовими пляжами, краєвидами. А напівзабутий розкішний маршрут «Золота підкова Черкащини», «Земля Богдана і Тараса» – Умань, Легедзине, Чигирин, Суботів та інші визначні місця, які вабитимуть туристів? А це – зведення готелів різної зірковості: і для студентства, і для сімейного відпочинку, і для любителів підвищеного комфорту. А якби нашій діаспорі, котра добре знає і пам’ятає, хто такий Тарас Шевченко і що таке Канів, дати зрозумілий і простий логістичний маршрут, як дістатися туди і що там робити, виставити його на Googlе map – почнеться паломництво, я впевнена.
А якби ще включити у програму водну артерію, зробити яхт-клуб, запустити повітряні кулі – тобто розвинути туристичну індустрію? І це необхідність часу, реальний бізнес і поповнення місцевих бюджетів, це живлення, виведення з депресії регіону за прикладом того ж іспанського Більбао, який став одним із найуспішнішим культурних, туристичних кейсів світу, коли музей, з’явившись там, розв’язав усі проблеми регіону: знизив рівень криміналітету, вирішив проблему безробіття, наркоманії, алкоголізму й навіть сепаратизму.
– Пані Наталю, мислячи так глобально й водночас конкретизовано, чи не задумувалися Ви над тим, аби піти у велику політику?
– Підготовка до форуму була дуже складною й публічною, і ніхто з тих, хто міг би допомогти, долучитися, не зголосилися. Але я десь і рада цьому. Та поповзли чутки, що це я округ готую до виборів. От не можна допомогти врятувати якусь пам’ятку архітектури, адже вона завжди розташована в чиємусь окрузі, і тебе вважають конкурентом – люди не вірять у безкорисливість, це з одного боку. А з іншого: якщо ви там є народними чи депутатами місцевих рад, чому допустили, що у вас на очах розвалюється, наприклад будиночок Леонтовича, який ми зараз намагаємося врятувати, руйнується палац, замок, знищуються спортивні школи, сільські клуби? Як можна бути депутатом у Каневі і чотири роки пальцем не ворухнути, щоби завершити цю 35-річну мрію дітей –Шевченківський культурний центр?
За увесь період Незалежності було вже майже 20 міністрів культури, спорту, освіти і, певно, тисяч 5 народних депутатів – так чому в нас гине весь соціокультурний ландшафт нашої України? Чому ми втрачаємо ці тисячі спортивних комплексів, якщо вони є складовою чиїхось виборчих округів? Може, читачам варто по-новому подивитися на своїх обранців і не зробити чергову помилку?
Я приїхала у Канів рік тому, тобто за два роки до виборів і не за для виборів: у маленьких канівських спортсменів, що тренуються у крихітному підвалі багатоповерхівки й виборюють чемпіонське золото на європейських чемпіонатах, була велика мрія. І нам вдалося цю мрію здійснити. Так для мене й розпочався Канів. Тоді він мені видався «забутим Богом і людьми», як написала Ліна Костенко. Сьогодні ж – рівно за рік – про Канів не говорить лише ледачий: його називають «українським Давосом», а цитати світових лідерів, сказані з Тарасової гори на Форумі Ukrainian ID, розлетілися планетою. Ми маємо змінювати парадигму розвитку нашої держави, ми маємо дбати про людину як найвищу цінність. Звісно, світ можна змінювати й без влади, коли маєш силу, принципи, хист і бажання – чим я й займаюся. Та якщо до цих якостей додаються важелі управління, захищене фінансування й статус, то цього взагалі гріх не робити. Звісно, можу бути й буду кандидатом на усіх виборах, які лише мені трапляться по дорозі. Адже не можу спокійно спостерігати, як ті, кому ввірена законодавча та виконавча влада, споглядають за стрімкою руйнацією нашої країни. Цього жодним чином не можна допустити.
Лариса ГОНЧАРЕНКО.
На знімках:
Під час форуму у Музеї Тараса Шевченка.
Роман Ващук (Надзвичайний і Повноважний Посол Канади в України).
Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Джон Хербст (Директор Євразійського центру Атлантичної ради), Наталія Енн Яресько (екс-міністр фінансів України, виконавчий директор Ради з фінансового контролю та управління Пуерто-Рико).
Крістофер Діккі (редактор The Daily Beast, письменник), Лілія Гриневич (міністр освіти і науки України), Анна Нємцова (журналіст The Daily Beast та Newsweek), Майкл Боцюрків (журналіст, письменник), Наталія Заболотна, Власта Шовковська (керівник благодійного фонду «Ти не один» 1+1 медіа).
Крістофер Діккі (редактор The Daily Beast, письменник).
Юрій Филюк (керівник компанії «23 ресторани», співзасновник урбаністичного проекту «Тепле місто»), Алекса Чопівська (виконавчий директор American Center for a European Ukraine, виконавчий директор Ukraine House Davos), Кеді Ворд (головний радник проекту міжнародної технічної допомоги Канади «Партнерство для розвитку міст»), Юрій Ткаченко (голова Черкаської ОДА), Томас Бруннер (генеральний директор «АгроПлюс-2006»).
Денис Блощинський (директор 42 Agency, співзасновник Alfa Jazz Fest), Ігор Ліховий (Перший заступник директора Шевченківського національного заповідника), Роман Ващук, Олена Терещенко (член Координаційної ради об’єднання громадських організацій «Київське Віче»), Євген Магда (виконавчий директор Інституту світової політики).
Павло Гвозденко (заступник Голови Державного агентства водних ресурсів України), Даніель Білак (директор Офісу з залучення та підтримки інвестицій, Головний радник Премєр-міністра України з питань інвестицій), Джеймс Брук (засновник Ukraine Business News).
Джеймс Брук (засновник Ukraine Business News), Коста Ваєнас (радник уряду Швейцарії з електронної демократії).
Наталія Заболотна, Алекса Чопівська, Роман Ващук, Кеді Ворд, Ірина Паліашвілі (Президент Ukrainian Legal Group), Яніна Соколова.
Підчас вистави-перформенсу Євгенія Степаненка та Романа Коляди «Звільнення Шевченка» у недобудованому Шевченківському культурному центрі.
Джон Хербст та Наталія Енн Яресько.
Наталія Заболотна на сцені недобудованого Шевченківського культурного центру у Каневі.
Фото надані
прес-службою UKRAINIAN ID.
