16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила один із найважливіших документів у нашій історії — Декларацію про державний суверенітет України. Проте цій важливій історичній події передували століття кривавої національно-визвольної боротьби, а на вівтар Свободи поклали свої життя мільйони синів і доньок невпокореної країни, титанічні зусилля народу бути рівними серед рівних, подвиги героїв на бойових та ідейних фронтах і невтомну працю трударів на дідівсько-батьківських родючих нивах, що дали врешті виплеканий у мріях та вистражданий у муках плід.

 

Богдан Дідич (у центрі з прапором) під час Акту злуки.

 

Зоя та Богдан Дідичі з онуками.

 

Ця розповідь про патріотів із міста Костополя, що на Рівненщині, Богдана та Зою Дідичів, які в кінці 80-х — на початку 90-х років XX століття стояли біля витоків державотворення на Поліссі, виборюючи незалежність, і які своєю громадянською позицією, знаннями, досвідом і чесною працею на розбудову держави здобули почесне звання державотворців (їхні імена — у книзі «Державотворці. «Просвіта» Рівненщини на шляху до української України (1917—2007)».
Богдан Дідич родом із села Поточище Городенківського району Івано-Франківської області. Сім’я зазнала репресій у часи тоталітарного режиму: бабуся Софія і мама Марія пережили 12-річне виселення до Сибіру, дідусь Микола відсидів шість років у тюрмі за зрив поставок сільгосппродукції. За зв’язок з УПА два роки ув’язнення присудили й батькові Ярославу. Від рук енкаведистів під селом Назірна на Івано-Франківщині загинув мамин брат Василь Щербанюк.
По закінченні Чернівецького держуніверситету за спеціальністю «викладач фізики» разом із дружиною Зоєю подалися до її рідного Костополя. Ще в радянські часи, на початку 1989 року, Богдан Дідич став організатором і першим головою просвітянської організації «Товариство української мови та культури ім. Тараса Шевченка», делегатом Установчого з’їзду Народного руху України за перебудову. 1989 року очолив районну організацію Руху. Разом із Сергієм Басюком підняли національний синьо-жовтий прапор і пронесли його вулицями міста. Незабаром рухівці, попри категоричну заборону ідеологічного відділу райкому партії, встановили національну святиню в центрі міста, поруч із козацьким малиновим.
Дідичі з трьома дітьми були під пильним поглядом недремного КГБ. Буремні часи, ні-хто не знав, яку ціну (згадаймо ГКЧП) за це заплатить. В Держархіві Рівненської області є документ-пропозиція позбавити Дідичів батьківських прав через «націоналістичне виховання дітей».
21 січня 1990-го разом із іншими активістами Богдан Дідич організував участь костопільців у патріотичній акції «Ланцюг єднання». Від Львова до Києва, з нагоди підписання Акта Злуки між ЗУНР та УНР, у «живому ланцюзі» рухівці з’єднали собою частину траси за Новоградом-Волинським Житомирської області. Легковими автомобілями, на яких розвівалися жовто-сині полотнища, діставалися місця призначення — то були незабутні моменти духовного єднання. На «совпартхозактиві», скликаному компартійним керівництвом, щоб засудити учасників акції, він уперше прилюдно вимовив: «Слава Україні!», а побратими Тарас Васильчук та Сергій Савелюк гримнули із зали: «Героям слава!» Так відроджувалися українські гасла.
Як голова Руху Дідич читав лекції у дискусійному клубі «Істина» (пізніше — народному університеті «Просвіта»), де вивчали правдиву історію країни. Ініціював спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку.
Спільно з іншими патріотами активно виборював та утверджував українську державність, доклав особистих зусиль для встановлення національної символіки на території району, відродження народних традицій, свят, надання українській мові статусу державної, відновлення та вшанування місць поховань полеглих героїв. Провів велику роботу щодо відновлення знищеного комуністичною владою пам’ятника січовим стрільцям на території храму Олександра Невського, встановлення пам’ятних знаків воякам УПА, зокрема — в урочищі Гутвин, на місці постою у 1942—1943 рр. Головного командування Української повстанської армії. У краї часто бували поборники української державності В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Левко Лук’яненко, Дмитро Павличко.
За рекомендацією Руху та громадськості району в 1991 році Дідич призначений першим заступником голови райдержадміністрації і вже на цьому рівні займався питаннями державотворчої діяльності. Зобов’язав суцільно зрусифіковані освітні заклади району послуговуватися у навчальному процесі державною мовою. За ініціативи та безпосередньої участі Богдана Дідича створено вищий навчальний заклад — Костопільський будівельно-технологічний технікум.
Під час Помаранчевої революції Богдан Дідич разом із викладачами технікуму першими вийшли на Майдан для опору фальсифікації виборів Президента України і захисту прав і свобод громадян. Під час Революції Гідності теж став на захист демократії і державності на Майдані Незалежності у Києві. Проводить активну громадсько-просвітницьку роботу на Рівненщині, є громадським кореспондентом газети «Надслучанський вісник». Активно працював у органах місцевого самоврядування: депутатом міської та районних рад.
За вагомий особистий внесок у справу утвердження та розбудови суверенної демократичної держави Богдан Дідич нагороджений почесними грамотами Рівненських облради, облдержадміністрації, Костопільської районної ради, орденом гетьмана Мазепи ІІ ступеня Українського вільного козацтва української діаспори США.
Зоя Дідич, разом із іншими патріотами, активно діяла в роки утвердження української державності та гідно пройшла нелегкий шлях визвольної боротьби, доклавши особистих зусиль для відродження національної символіки, традицій, проведення мітингів, національних свят, відновлення та вшанування місць поховань полеглих героїв на Костопільщині. В ті роки молодше покоління жінок йшло державницьким шляхом поруч зі старшими — колишніми політв’язнями та репресованими, долучившись до справи своїх попередниць.
У 2000—2007 роках очолила Костопільський міський осередок «Союзу українок». 
Разом із посестрами активно працює заради укріплення нової держави. 
Часто друкується у районній, обласній та столичній пресі. В бурхливі передреволюційні часи 2003—2005 років разом з іншими демократичними силами очолюваний нею «Союз українок» долучився до активного всенародного спротиву брехні та фальсифікаціям на президентських виборах. Одночасно (загалом упродовж дев’яти років) очолювала районну організацію Народного руху України. Удостоєна звання «Жінка 2004 року» в номінації «Жінки — громадські діячі, керівники громадських організацій Костопільського району».
Зоя Дідич — член Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, є автором слів гімну Костопільщини (музика Михайла Таргонія). Також є членом правління обласного об’єднання «Просвіти».
Життєствердна і патріотична творчість Зої сприяє формуванню кращих рис громадянина України.
За вагомий особистий внесок у справу утвердження суверенної демократичної держави нагороджена почесними грамотами облради та облдержадміністрації, районної ради (2014 р.), удостоєна вищої відзнаки Руху — нагрудного знака «За заслуги перед українським народом» ІІ ступеня.
За активного сприяння Богдана та Зої Дідичів вийшла фотокнига «Костопільщина. Шлях до волі та держави», яка оповідає про відродження та утвердження державності, простих громадян — творців історії, героїв-учасників. Для наступних поколінь, щоб передати традиції. Є тут розповіді про відомих людей краю, митців, літературні надбання, відображене багатогранне життя костопільчан.
Чимало спільного Костопільщина має із Городенківським районом, малою батьківщиною Богдана Дідича. До речі, Герой Небесної Сотні Сергій Дідич — його далекий родич. Тож мріє запросити місцевих школярів на Костопільщинину — центр повстанського руку під час Другої світової війни та повоєнних років. Розроблений туристичний маршрут «Шляхами Української повстанської армії», який починається з урочища Гутвин, де в 1942—1943 роках був розташований перший постій Головного командування «УПА-Північ». Далі Берестовець, Базальтове, Бичаль та інші села. Завершується маршрут у Костополі, де є краєзнавчий музей, а на території Свято-Невського храму могили воїнів УПА, січових стрільців армії УНР. Урочище Гутвин увійшло до історії українського визвольного руху.
Під час останнього приїзду Богдан Дідич зустрівся із дружиною Героя Небесної Сотні Галиною Дідич. Вона була з дочкою Іринкою та батьком Сергія паном Василем. Розповідали про свою рідню, ділилися планами.
«Маємо бути як одна спільна родина, — каже Дідич. — У нашій єдності сила. Пишаймося тим, чого не було в жодного іншого покоління українців до нас, — об’єднаною незалежною Україною. Шкода, що є негаразди. Тож потрібно продовжувати нашу боротьбу».
Законом України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» серед тих, які брали участь у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної чи індивідуальної боротьби, Народний рух України за перебудову (НРУ) до 24 серпня 1991 року і, відповідно, його членів визнано борцями за незалежність України у XX столітті (стаття 1, п. 19). Таких у Костопільському районі 70 осіб, серед яких і герої нашої оповіді Богдан та Зоя Дідичі. На жаль, 35 із них уже відійшли у вічність. Напередодні 28-ї річниці з часу ухвалення Декларації про державний суверенітет України ми вшановуємо їхні імена — і тих, хто між нами, і тих, хто осяває світлом яскраво прожитого життя засвіти.
Та хоч на державному рівні й відбулося визнання борців за незалежність України у XX столітті, проте досі не маємо чіткості в реалізації положень цього закону. Наприклад, для підтвердження правового статусу борця за незалежність у ХХ столітті варто було б вручати відповідні посвідчення.
«Ми боролися не задля нагород, бо про це ніхто тоді не думав — ми просто, як і багато борців перед нами, здобували Україну. В тому, що нинішнє покоління живе у Вільній Україні, є частка і нашої праці. Тож хочемо бачити її правовою державою, яка гарантує дотримання нею ж установлених законодавчих актів», — кажуть костопільські борці за незалежність.

Людмила СТРАЖНИК.
Фото з родинного альбому.

Івано-Франківська область.