Нещодавно в рідній Полтаві Герою України, волонтерці Вікторії Мірошниченко вручили чергову нагороду — «Знак пошани» Міністерства оборони України за значний внесок в обороноздатність держави та підтримку ЗСУ. Вона допомагає українським бійцям від самого початку війни, її не зупиняють ні отримані поранення, ні контузії.
Але ми познайомилися з Вікторією за інших обставин — на новорічному святі дітей з інвалідністю, і вона розкрилася з іншого боку. Після цього знайомства подумалося, що в житті нечасто зустрінеш таку людину, про яку можеш сказати, що вона дивовижна. Що в ній поєднується все — сильний характер і хвилинна слабкість, добре серце і непримиренність, любов і байдужність, «так» і «ні». Тому про таких людей треба розповідати.

На знімку: Вікторія з дітьми інтернату.

«Віка приїхала!»

Приїзд Вікторії до Кремінської обласної спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату напередодні новорічних свят вирішили тримати в таємниці від дітей, щоб у потрібний момент зробити для них сюрприз. Волонтер Вікторія Мірошниченко разом зі своєю командою з рудими шевронами — Наталею та Іриною — опікуються цим інтернатом з 2015 року й називають його вихованців своїми друзями, а ще — маленькими людьми, за якими дуже сумують. Тут виховуються сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, ті, які перенесли ДЦП, народилися із хворобою Дауна, що страждать на аутизм. Тут Вікторію дуже люблять, і кожен її приїзд перетворюється на своєрідне свято, сповнене спражнім сплеском радості та невгамовного дитячого щастя.
...І от інтернатом розлетілася новина: «Віка приїхала!», — й одразу ж дітей неможливо було стримати. Зовсім маленькі та старші намагалися її обійняти, поцілувати в щічку й заглянути в очі: ти не забула мене, ти за мною сумувала? «Рідні мої, ви у мене найкращі!» — казала Вікторія схвильовано. І треба було бачити її обличчя тієї миті. Вона була весела, щаслива і від цього дуже гарна.
Вікторія знає тут кожну дитину, у долі багатьох з них брала безпосередню участь, тому вона одразу помічає зміни, які відбулися з тією чи іншою дитиною за той час, який вони не бачилися. Наприклад, з Маринкою. Дівчинка виховується в цьому інтернаті з п’яти років, і в міру дорослішання в неї з’явився комплекс своєї непривабливості. Крім того, що Маринка має фізичні вади після перенесеного в ранньому дитинстві ДЦП, з’явилася ще й косоокість. Дівчинка гарна, активна, її обрали головою школи, але усвідомлення того, що косоокість робить її непривабливою, заважало їй почуватися впевнено. «Ти будеш у мене красунею!» — пообіцяла Вікторія, і свою обіцянку виконала. Допомогли друзі, які оплатили операцію в Харкові, й Марина повернулася в інтернат зі здоровими оченятами і з іншим настроєм. Вона помітно повеселішала й від цього навіть стала привабливішою.
За ініціативою Вікторії та за допомогою її друзів в інтернаті з’явилася інтерактивна кімната із сучасним обладнанням для розвитку моторики дітей, їхньої психологічної рівноваги. Як розповідає Вікторія, її друзі у Відні спеціально проводили благодійні бали та збирали гроші для такої кімнати, а друзі з Америки просто, як у нас кажуть, скинулися й зібрали певну суму.

У ролі Святого Миколая

Напередодні Дня Святого Миколая Вікторії передали з інтернату кілька листів, у яких діти писали про свої побажання та мрії. Наприклад, Настя, маючи маленький зріст і фізичні вади, які змушують її пересуватися за допомогою ходунків, попросила у Святого Миколая подарувати їй велосипед, кіндер-сюрприз і... маму.
Кіндер-сюрприз — дрібниця. А як бути з велосипедом, на якому дівчинка поки що не зможе їздити, і головне — як їй подарувати маму?
— Довго думала, як виконати її прохання, і  спало мені на думку, а що як  зіграти на цьому. Розповісти дівчинці, що вона сама може бути хорошою мамою й повинна вже сьогодні готуватися до цього. Мої друзі з Америки передали іграшковий візочок і ляльку-малюка, а ще трохи «старшу» ляльку. Купили ми й велосипеда. Моя подруга Єва, яка мешкає в Америці, надіслала 400 доларів на спеціальний для дітей після ДЦП велосипед, які випускають у Запоріжжі. Крім того, друзі із Львівської прокуратури теж зібрали та передали гроші на другий такий велосипед для старших і вищих дітей, — розповідає Вікторія.
Того дня вона з Наталею Шуль привезли подарунки для всіх 82 вихованців інтернату. Крім цукерок, там були ігри, одяг, спортивний інвентар, іграшки, матеріали для творчості, книги.

Лінія долі

За професією Вікторія — промисловий дизайнер. Мешкала в Полтаві й працювала начальником меблевого виробництва. На Донбасі ніколи не була, але коли цю територію окупували російські війська, не змогла з цим миритися й пішла служити до батальйону особливого призначення «Луганськ-1». Вона вважає, що більш мотивованих патріотів знайти важко. Як співробітник батальйону, Вікторія має можливість займатися волонтерською діяльністю й сьогодні про неї говорять як про центральну фігуру всього волонтерського руху на Луганщині. Вона допомагає підрозділам ЗСУ, які дислокуються в зоні АТО, приходить на допомогу населенню сіл і селищ на лінії розмежування. Виживати в умовах війни тут дуже важко. Щоправда, спочатку жителі уникали її, боялися, як боялися кожної людини у військовій формі. Але потім не тільки звикли, а й чекали на її появу й раділи: наша Руденька приїхала!
— На початку війни, коли армія була голою й босою, доводилося займатися всім, щоб одягти й нагодувати бійців, — розповідає Вікторія. — Слава Богу, тепер усе змінилося на краще. Армія у нас справді потужна. Багато зараз критикують український уряд, але забувають, що нашу армію по суті було створено з нуля, причому під час війни, яка вичавлює з країни всі соки. Бійці сьогодні харчуються нормально, забезпечені формою, отримують зарплату. Але певні потреби все-таки залишаються. Скажімо, армії потрібні генератори, прилади нічного бачення, ремонт техніки. Ми, волонтери, усе-таки потрібні.
Інших вона одягає, а сама довгий час ходила в старій порваній куртці. Нещодавно друзі надіслали кошти: це тобі особисто, на екіпірування. А вона переказала їх на волонтерський рахунок, а куртку купила зі своєї зарплати.
Той, хто побачить Вікторію при повному параді, будуть вражені кількістю нагород на її формі. Серед них — орден «Народний Герой України», яким її нагородили в лютому 2016 року в Полтаві, орден « За заслуги» ІІІ ступеня, який торік у День Соборності вручив Президент України. Багато нагород від бойових батальйонів та інших підрозділів. До речі, друзі Вікторії вважають, що стосовно неї слово «волонтер» треба писати з великої літери. Вона заслуговує цього. І наводять такий приклад: після складної операції Вікторія вже через чотири дні вирушила на передову, навіть не знявши післяопераційних швів. Настільки вона віддана своїй справі.
...І тут мимоволі постає запитання: а чим займатиметься Вікторія, коли закінчиться війна, й чи повернеться вона до своєї Полтави, додому? — Займатимуся внуками, треба перепочити, — каже вона й задумується. — Хоча, напевно, цього не буде. Я знаю, що не зможу стояти осторонь тих справ, які відбуваються в країні, сидіти вдома й варити борщі. Можливо, я займуся соціальним захистом дітей. Можливо, саме поняття «волонтерство» до цього часу набуде якихось глобальних масштабів у плані допомоги дітям. Все-таки діти у мене в пріоритеті. Нація країни буде здоровою тільки тоді, коли ми всю свою увагу та турботу віддаватимемо дітям.
Це не просто слова. Хто знає історію Віки, той впевнений, що вона каже дуже щиро. Крім рідної доньки та племінника, якого вона вважає своїм сином, у Вікторії є ще одна донька й онук. Прийомні.
— Про долю Інночки я дізналася у 2015 році: сирота, без коштів до існування, до того ж ще й вагітна, — розповідає вона. — Ця дитина опинилася в біді, і нікому до неї не було діла. Спасибі голові Станично-Луганської РДА Юрію Золкіну, який відгукнувся на мої прохання про допомогу. В одній ситуації переступив через обмеження своїх службових можливостей, в іншій — керувався суто батьківськими почуттями, і в результаті Інні виділили фінансову допомогу, зробили ремонт помешкання, де вона жила, а головне — молода мама отримала добро соціальних служб на виховання дитини. Це була перемога. Неофіційно Інна стала моєю прийомною донькою, а її дитина — онуком. Якось ще на початку вона надіслала мені есемеску з таким запитанням: «Віко, можна я називатиму тебе мамою?». Цей короткий запис просто перевернув моє життя. Маючи дорослу дочку (Маші — 25 років, вона живе в Полтаві і сама вже мама), мені важко було ухвалити таке рішення. Річ не в тому, що мене вважатимуть мамою на словах. Передусім це участь у житті Інночки та її дитини, це велика відповідальність за них, зокрема й матеріальна, притому, що я не завжди можу бувати поруч. Я сказала «Так!». Моя рідна дочка й племінник стали хрещеними батьками для Владика, і тепер ми — одна велика сім’я.
То чим дивовижна ця жінка? Передусім тим, що добру вона завжди каже «Так!», а «Ні!» — тому, що містить у собі байдужість до людської долі.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.

Луганська область.