ЛУЦЬК:
Волинь відзначила 74-ту річницю визволення від німецько-фашистських загарбників. Серед багатьох урочистих заходів, які відбулися з цієї нагоди в області, одним із найпомітніших стало перепоховання останків невідомого радянського воїна, знайдених 19 травня під час проведення земляних робіт біля приватного будинку по вулиці Львівській, 37.
Панахиду за невідомим воїном відправили священики Української православної церкви.
Фото автора.
Свій вічний спочинок солдат Другої світової знайшов на меморіальному комплексі, розташованому на роздоріжжі шосе Луцьк — Львів і Луцьк — Боремель. Віддати йому данину шани сюди прийшли члени ветеранських організацій, керівники обласного центру, небайдужі громадяни. Панахиду за загиблим відправили священики Української православної церкви.
Аби ця подія відбулася, чимало старань доклали голова обласної організації ветеранів України, генерал-майор у відставці Олександр Булавін, його перший заступник Геннадій Гулько, виконувач повноважень міського голови Луцька Григорій Пустовіт.
Прикро, але ми вже ніколи не дізнаємося імені воїна, чиє життя обірвалося в Луцьку взимку 1944 року. Як показала судово-медична експертиза, його вік — трохи більше 20 років, чоловік був міцної статури і мав зріст понад 180 сантиметрів. Оскільки біля нього знайшли 270 патронів для автомата ППШ, то вочевидь солдат був піднощиком боєприпасів. Ще можна сказати, що 74 роки тому його не просто присипали землею, а поховали: руки вбитого були складені на грудях, а тіло лежало головою на захід.
Так хоронять небіжчиків католики.
Хто ті люди, які не побоялися під свист куль, вибухи снарядів і бомб поховати воїна? Вочевидь це жителі цього будинку, спорудженого у міжвоєнний період, тоді на околиці Луцька поблизу одного із найстаріших цегельних заводів міста. Оскільки були за національністю поляками, то в 1946 році були змушені виїхати в Польщу, забравши із собою таємницю цього поодинокого поховання. В повоєнний період проводилися роботи з перепоховання відомих поховань воїнів не лише міста, а й довколишніх сіл на меморіальні кладовища. Їх у Луцьку тепер три: вже згадане на в’їзді до міста з боку Львова, в мікрорайоні Теремне (колись райцентрі) і Меморіальний комплекс «Вічної слави» на вулиці Василя Мойсея.
Як вважає краєзнавець Геннадій Гулько, згадана подія могла трапитися вже після того, як радянські війська визволили 2 лютого Луцьк. Ворог за всяку ціну намагався повернути собі місто. Для цього противник силами 175-ї, 143-ї угорських піхотних дивізій, а також кількох поліцейських полків і бойових груп СС із району Торчина 24 лютого перейшов у наступ на Луцьк. У результаті удару переважаючих сил ворога по обороні 121-ї стрілецької дивізії йому вдалося зайняти низку населених пунктів біля Луцька, а також прорватися на східний берег Стиру північніше і південніше Луцька (до речі, саме тут знайшли поховання). Створилась загроза оточення міста. Аби не допустити цього, командувач 13-ю армією генерал Микола Пухов направив кіннотників у район Луцька. 25 лютого друга гвардійська кавалерійська дивізія разом із 121-ю стрілецькою дивізією почали оборонні бої за утримання Луцька. У боях на підступах до міста воїни виявили високу стійкість і героїзм. Запекла битва розгорнулася на рубежах 181-ї стрілецької дивізії поблизу села Сирники. Імена героїв тих боїв викарбувані на гранітних плитах військового меморіалу на вулиці Львівській, що відразу при в’їзді в Луцьк. Тепер поруч з ними з’явилася могила ще одного Героя.
