Днями соцмережі «підірвала» зворушлива світлина мами Героя, загиблого 7 вересня 2014 році на Донбасі Жори Тороповського. Біля стіни пам’яті на мурах Михайлівського собору жінка піднімала свого маленького синочка до портрета Георгія. «Братику, подивися, я вже підріс»... Коли загинув єдиний син, Тетяна Миколаївна наважилася народити у 48 років двійню: хлопчика і дівчинку. Ми вже звикаємо до сумних новин, найстрашніших випробувань, втрат... До війни поруч. Але з думкою про життя. І це генетичний код українців.

Марина МЕРЕЄЛЛЬ (Саратов, підприємець):
— Люблю Україну. Не тільки тому, що з нею пов’язана історія моєї родини. Дівоче прізвище — РоманенКО, мама розповідала, що наш прапрадідусь був в Україні відомою людиною, розкуркулили його більшовики, а діти втекли від голодомору в Сибір. Тому і я вже народилася не в Україні. Досі не можу зрозуміти, чому, маючи радянську освіту, совковий менталітет, що оточував, з мене не вийшло штампованого «совка», напханого брехливою історією й махровою манією імперської величі.
Українці такі самі звичайні люди, як французи, англійці, австралійці, євреї або канадці, або будь-які інші громадяни своїх країн. В «одіннарод» не набиваюся, Україна просто інша країна. З красивими містами, культурою, людьми...
В українській мові багато гарних, ніжних і милих слів, немов біжить струмочок, наприклад, лелека — «аист».
В українців немає імперського вірусу, є імунітет до пропаганди, українці краще за росіян розуміють, «що таке добре, а що таке погано» і як правильно любити свою Батьківщину, свою країну, свою родину, місто, вулицю, будинок.
Слова співчуття українцям не потрібні, підтримка, гадаю, теж не особливо потрібна. Але з Україною в серці я живу останні чотири роки. Починаючи із БТРів, що штурмують барикади на Майдані, потім розстріл людей на Інститутській, дуже шкода хлопців з Небесної Сотні — це був жах і комок у горлі. Потім сльози радості, коли Янукович утік, повага й захопленість українцями. Жах від зелених чоловічків у Криму. Аеропорт і кіборги, і захопленість, і сльози. Боїнг МН17.
Знущальні репліки кремлівських шахраїв і пропагандистів стосовно українців. Люди, що стоять на колінах вздовж доріг, якими везуть загиблих Героїв. І я не можу байдуже дивитися на те, що відбувається, уболіваю разом з українцями й радію їхнім перемогам. Українці — сильні, сильніші за росіян, стільки вистраждали, вистояли, не зламав їх «совок», вижили під час голодомору і зберегли цінність нації, самоідентифікацію й готові далі боротися за себе, свою країну й майбутнє своїх дітей. Українцям не потрібні такі сусіди, як росіяни, потужний стереотип «мишебратья», і це реальність сьогоднішнього дня.
Я зі свого боку захоплююся українцями і щиро бажаю Україні тільки всього найкращого, уболіваю за загиблими на війні хлопцями і дівчатами, уболіваю за дітками, що залишилися без батьків, не розумію й засуджую тих, хто, маючи в кишені паспорт громадянина, розмахує триколором і скандує «путінввєдівойска». Крим — це Україна й дім кримських татар. А Путін – х..ло й повинен бути страчений за всі свої злочини й геноцид, це безперечно.
Усім щастя, любові й мирного неба над головою! Слава Україні!

Олександр НОВІКОВ (Санкт-Петербург, консультант):
— У 1997—1998 роках я загалом більш як півроку жив і працював у Києві, дуже любив гуляти цим чудовим містом — одним з улюбленіших моїх міст. В Україні в мене чимало друзів, звідти (з Борисполя) я привіз дружину й сина у 99-му. Ми з нею досі називаємо одне одного «коханий» і «кохана» і нерідко використовуємо українські слова в розмові — українська мова м’яка, виразна і співуча, до того ж близька до російської — її легко розуміти і вчитися розмовляти. Ми часто спілкуємося з українськими родичами, хоча, на жаль, поїхати в гості не виходить, зокрема й через складні міждержавні відносини. На запитання, «чи є щось, що мене зачепило до сліз за останні чотири роки у зв’язку з Україною», відповім так: я не емоційна людина, але найбільше мене зачіпає розпалення ворожнечі й навіть ненависті між нашими народами — от тільки це не сльози...
Утім, між родичами і друзями стосунки не зіпсувалися — між нами немає й ніколи не буде ворожнечі. Бажаю гостинним українцям і Україні успіхів у перспективному (на мій погляд) русі в Європу.

Тетяна НЄЗІМОВА (Казань, лікар «Швидкої допомоги»):
— Моя бабуся була українка, дідусь — козак, вони виїхали з України, рятуючись від розкуркулювання. Які ж у мене можуть бути спогади про українців, крім хороших! Найсмачніший борщ у моєму житті варила бабуся, галушки, вареники, найкрасивіші кофтинки — вишиванки. Тато й мама були Людьми, школа була з поглибленим вивченням англійської, єдина на мій час, батьки — мультинаціональні і з великим інтелектом. З дитинства мені прищеплювали мати свою думку. Спасибі моїм бабусям і дідусям, моїм батькам. І я розумію розмовну українську й усією душею люблю Україну.
Я українка наполовину, але серцем і душею — повністю. Мені боляче думати, що я відрізана від своєї батьківщини, в мене багато друзів з України, мені з ними тепло, як удома. І всі слова не допоможуть щирому спілкуванню двох, тепер різних не за їхньої волі, народів. Слава Україні!

Тетяна ПЕТРОВА (Калінінград, юрист):
— На жаль, немає в мене ні родичів, ні друзів в Україні. Та й була я там лише в радянський час, та й то в екскурсійних поїздках. Але ось перша поїздка була... От уже точно й зараз б’ється серце, як згадаю. Це було взимку. Холодно було, сніжно. Карпатські гори й ось ці чудові прикарпатські міста: Яремча, Ужгород, Чернівці. І вінець усього — Львів. Я й не уявляла, що такі міста бувають. Зовсім не схожі на радянські! А ці кафешки... Щоправда, це було так давно. Була б у мене можливість, я б жила в Україні. Знали б ви, як нудно тут, сморід, мертвечина одна. Не знаю, як решта, а я з радістю сприймаю всі російські біди. Для мене що гірше — то краще! Швидше б кінець цього мордору.
Головне — я за Україну, за українців. Мені дуже соромно за Росію, за її владу та й за ватну російську більшість. Слава Богу, я не така. По крові я росіянка, але за духом — українка!

Мілена КРАВЧЕНКО (Єкатеринбург, вчитель):
— У моєму житті було багато України.
...Моя бабуся померла кілька років тому, їй було 96. Колись давно вона закінчила війну в Києві, це був травень 1945 року. Бабуся була військовим лікарем, після закінчення інституту одразу призвалась на фронт, там познайомилася з дідом, у жовтні 1945 року народився мій батько. Вони жили в Києві... Там навесні 1946-го загинув дід, безглуздо і якось буденно... На вулиці ставили стовпи для електричних проводів, дід допомагав, до їхнього будинку теж заводили електрику. У цій робочій метушні багато було людей, напевно, багато було якоїсь техніки, діда збила машина, шансів не було, він помер одразу... Мій дід воював у складі партизанського загону, мав нагороди... Похований у Києві...
Навіщо я це все тут пишу... Іноді я радію, що бабуся не дожила до всього того кошмару, що нині коїться на сході України... Напевно, я не змогла б їй пояснити, з яких таких причин росіяни нині стріляють в українців, не змогла б... Я й тепер не розумію, що рухає людиною із прізвищем Путін, що або хто його примушує вбивати, знищувати, руйнувати...
Пам’ятаю, якось на першому курсі інституту ми поїхали до Феодосії, до піонерського табору, вожатими. Табір «Алые паруса», він між Феодосією і Приморським... Чудовий був час. Три місяці тепла, моря, сонця й радості. З деякими з моїх піонерів ми й тепер спілкуємося. Класні були хлопці та дівчата в моєму загоні, якось жили весело, щось нескінченно придумували, дня не вистачало, щоб зробити все заплановане. А тітоньки на кухні — просто феї кулінарні, така щедрість і смакота: на все життя запам’яталися компоти з персиків, пиріжки з яблуками, якісь неймовірні таці із фруктами...
Дякую тобі, Україно.

Олена ШАМАРІНА (з Маріїнська, Желєзнодорожний, дизайнер):
— Мені соромно й боляче, що наша країна воює з Україною. Так, неофіційно, але від цього не легше. Я ніколи не поїду в Крим, поки він знову не стане українським. Я нічого не можу змінити, але я хоча б не беру участі у цьому.
Від усього, що відбувається дуже страшно й боляче. Боляче, що це відбувається між нашими країнами, дуже боляче, що багато моїх знайомих підтримують анексію Криму. Луганськ і Донецьк — це взагалі нестерпно. Мені дуже хочеться, щоб в Україні все стало добре. Я дуже сподіваюся на це. І на те, що тих, хто розв’язав війну, буде покарано. Не вищим судом (та й чи є він?), а тут і зараз.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.