Зупинилося чисте російське серце письменника Володимира Войновича. Він був одним із небагатьох інтелігентів, який захищав милу Україну й називав захоплення Криму й кремлівську агресію «злочином тисячоліть». Активно підтримував російських та українських політв’язнів. І бажав Путіну в день його народження, щоб ним скоріше зайнявся міжнародний трибунал. А ще дуже сподівався (але іноді й не вірив), що українці пробачать росіянам. Коли-небудь.
Одиночний пікет громадсько-політичного діяча, колишнього муніципального депутата Дмитра Скурихіна з Ленінградської області, село Русько-Висоцьке.
Фото з архіву Дмитра Скурихіна.
Альона ІВАНОВА (ЛЕЙКО) (Москва, викладач філософії):
— Довго думала, що ж я зараз відчуваю — про свою країну, про свою відповідальність, про війну... За чотири роки ми могли зрозуміти, куди ж насправді йдемо, якщо події 2008-го ще не все роз’яснили. Для мене все почалося 1 березня — з дозволу Держдуми президенту на використання армії. Шок, жах, неможливо — немає слів, щоб описати свої відчуття від таких новин. Усе, що до того моменту могло бути поставлено під сумнів, витлумачено як викривлення інформації українськими блогерами й газетами, усе це відпало в одну мить. Потім стали відпадати френди з мереж після суперечок у Фейсбуці, припинено розмови на політичні теми з любителями територіальних придбань у реалі, країна розкололася на «тих» і «цих». Протверезіння — важка справа, без ілюзій мало хто живе, і коли відмова від них пов’язана з таким жахом, як убивство, з цинічним нападом на мирних людей, із брудом і неправдою агресії — просто в голові не вкладається. Адже розумієш, що все це діється й від твого імені, без дозволу й сумніву в тому, що я підтримую беззаконня.
Мої однодумці у Фейсбуці (а їх сотні, я бачу) постійно сперечаються про те, яка частка відповідальності кожного з нас за агресію, яку здійснює влада, — адже я не голосував за цю владу! Але є раціональні доводи, а є почуття. Перші можна перехитрити, а другі — вони або є, або їх немає. І для мене все стало зрозуміло, коли місяць тому я опинилася пліч-о-пліч з українськими туристами за межами Росії. Я зрозуміла, що не можу дивитися їм в очі. Сором за своє громадянство тисне на шию, застилає очі. І як би радо й по-дружньому не поводилися люди, неможливо почуватися ніби нічого й не було.
Чи пробачать нам рідні загиблих? Діти, які залишилися сиротами? Матері, які втратили синів? Я, напевно, не пробачила б. І цей камінь лежить на моїй душі навічно.
Важко постійно повертатися до думки, наскільки жахливо те, що робить твоя країна, що творить від твого імені. Але це не забувається ні на день. Заходиш у звичну соцмережу, де залишилися перевірені чотирма роками люди, ті, для яких Крим не наш і т. д. І тут неодмінно виникне суперечка навколо прийменника «на», безмежно дорогого (як раптом з’ясувалося) російській мові, або біографії Степана Бандери, або права сусідньої держави вирішувати, як їй вчинити зі статусом російської мови, або ще чогось іншого, що не має жодного значення для життя росіян. Чому? Зрозуміло, що зовнішньополітичні цілі, які, на жаль, ставить сьогодні керівництво країни, змушують політиків втручатися у справи сусідів найбезцеремоннішим або злочинним чином, але тут ідеться про звичайних людей, які спілкуються між собою. Не хочуть росіяни допустити можливість вільного вирішення кимось із «колишніх» своєї долі, своїх проблем, і поважати цей вибір, сприймаючи його як даність. Здається, можна обговорити будь-які складні сучасні політичні теми, але спокійно говорити про багаторічну історію взаємин Києва й Москви, про те, що було 50, 200 чи 500 років тому, не вдається. Цей багатовіковий зв’язок, цей підхід до сусідніх з Росією країн як несамостійних, до російської провінції, і є основа того, що жоден вибір українців, грузинів чи молдаван не поважатиметься і не сприйматиметься як вільний у найближчі роки. Ще раз повторюся, йдеться не про політиків, а про звичайних вихованих людей, противників анексії й будь-яких збройних вторгнень. Не так легко серед імперських міфів розпізнати історичну правду, наші підручники написані за радянськими лекалами, і держпропаганда вдало це використовує. Але час працює на Україну, як би не було їй складно. Найменші кроки вперед, у бік від колишньої залежної прокремлівської політики стають значними в сьогоднішній ситуації. І багато (їх кілька мільйонів!) людей у Росії дивляться з надією у бік Києва, як колись на країни Балтії або колишніх союзників за Варшавським договором. Україна зараз означає для нас, росіян, більше, ніж будь-коли у спільній історії, від неї залежить майбутнє. Що вільнішими будуть громадяни України, то краще для Росії. Тепер, як ніколи раніше.
Дмитро ПОНОМАРЕНКО (Липецьк, підприємець):
— Я просто люблю Україну. У мене тато був українцем. Я не написав у своєму першому паспорті в 16 років, коли ще була така графа, що я українець, через те, що не знаю мову. Я народився й виріс у Москві. Я був в Україні кілька разів, зокрема у родичів. Після розвалу СРСР зв’язки розірвалися, та й чи живі вони зараз? Я працював у піонерському таборі в Скадовську того року, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, і дітей з Києва вивезли із зони ураження. Коли закінчилося літо і розставалися з дітьми — усі плакали, так ми полюбили один одного. Я двічі відпочивав у Бердянську з дружиною й сином на самому початку 2000-х. У санаторії. Я тоді насолоджувався просто тим, що перебував у цій країні. Обожнюю дивитися з вікна потяга на безмежні простори запорізького степу, хати українські, хутори, краєвиди й сільські пейзажі. Виходити на станціях і купувати у бабусь вареники з картоплею та інше. У мене родичі жили в Києві, під Києвом (Тарасівка, здасться), Сміла, Черкаси, Горлівка, Вінниця. Гостював у друзів тата в Одесі. Іноді у нас вдома, у Москві, зупинялися родичі з України. Вони продавали фрукти на місцевому колгоспному ринку. Це було в 1970-х роках, ще за СРСР. Про Україну й українців, на відміну від Росії, я не можу сказати жодного поганого слова. Взагалі жодного. До речі, до розвалу СРСР я завжди уболівав за «Динамо» (Київ). Спочатку з татом, потім сам. І зараз дуже симпатизую цій команді. Після розвалу СРСР за російські команди не вболіваю взагалі і російським футболом не цікавлюся. Що можу сказати — мені соромно за те, що говорять і роблять 84% росіян. Не за путінську ОЗГ і владу — вона злочинна і місце їй на лаві суду в Гаазі. З влади й питати нема чого. Соромно за росіян, які зовсім не думають своїми мізками, за те, що вони перетворилися на рабів й оскотинилися остаточно на українському питанні.
Тетяна ШАВШУКОВА (Москва, історик, дизайнер):
— Влітку 2016-го я двічі побувала в Україні. «Ворожа держава». Цей термін вжила моя співробітниця, коли я оформляла другу за літо відпустку. Оскільки в червні я їздила до України, вона мене запитала: «Ти знову їдеш у ворожу державу?». Вона мені заявила, що, хоч люди «на Україні» нормальні, але держава ставиться до росіян вороже. Що ж, поговоримо про «ворожість» з боку держави. Перша зустріч з державою відбувається, як відомо, на кордоні. Коли ми зупинилися на українському кордоні, до автобуса зайшов прикордонник, подивився наші паспорти. Через якийсь час зайшла мила прикордонниця, яка зібрала паспорти й запрошення. І повідомила, що російським громадянам, у яких немає запрошення, можливо, доведеться пройти співбесіду. Я сказала все чесно: їду на екологічний фестиваль «Лиманчик», за 3 км від села Петрівка Комінтернівського району Одеської області, на березі Тілігульського лиману.
Якщо в Росії ми показуємо паспорт на кожному кроці, то в Україні, де тривають воєнні дії на сході, крім придбання квитка на міжнародний автобус, я показала паспорт один раз! — під час посадки на зворотний поїзд з Одеси.
Для мене, як росіянки, цікаво було ставлення до Росії/росіян/Путіна. Ну а також «Кримнашу» і «Новоросії». «Кримнаш» і ті області Донбасу, які у нас нещодавно йменувалися «Новоросією», в Україні однозначно називають «окупованими територіями». Я ні від кого не приховувала, що росіянка, і взагалі до України приїхала з Москви. І ні від кого не бачила на це негативної реакції. Зустрічала іноді трохи провінційне ставлення: «Із самої Москви?» — це лунало саме так, слово «самої» виділялося інтонацією. Тобто в селах досі багато хто шанує колишню спільну столицю.
І звідси — домінантна емоція щодо Росії. Мені знадобилося дві поїздки, щоб її вловити. Ця емоція — образа. І я зрозуміла її причини: ми вас братами вважали, ми ніколи не чекали від Росії зла, а що одержали?
Якщо у нас, в Росії, патріотизм — насаджувана державна політика, то в Україні — щось органічне, що йде від душі. От уявіть собі, якщо російським дітям дати розфарбовувати мушлі, чи багато хто з них за власною ініціативою розфарбує їх у кольори російського триколору? А українські діти, включно з дітьми із Донецька, шукали варіанти, як краще розфарбувати мушлі в жовто-блакитні відтінки. Не тільки в ці, але кольори національного прапора були популярні. Це йшло справді зсередини, від душі. Ставлення українців до своєї країни найкраще характеризує фраза: «Рiдна ненька». Це не державний патріотизм, це щось тепле, ласкаве, турботливе, родинне.
Нацисти? Може, десь і існують, мені не траплялися. У Києві бачила написи в підземному переході типу «волю патріотам», але ніяк не «смерть москалям». Як би не було важко, країна, у якій є любов і довіра, має більше шансів на виживання, ніж країна, яка живе з менталітетом фортеці в облозі.
Підготувала Наталія ЯРЕМЕНКО.
