Сьогодні сумні цифри. Український режисер і політичний в’язень Кремля Олег Сенцов голодує 88-й день. І саме сьогодні 08.08.2018 виповнюється десять років, як Росія примушувала Грузію «до миру» — і благословила долю кожного грузина війною та печаткою «великого терору». Імперія з «братським» оскалом і п’ятизірковим серцем, яка знищує все, з чого народжується гідне життя і свобода, не має майбутнього. І боротьба з нею — за ґратами, на фронті, на всіх майданчиках — недаремна. І свята справа кожного.

Міша НОДЕЛЬМАН (скрипаль, перший концертмейстер Neue Philharmonie Westfalen, Німеччина, із Санкт-Петербурга):
— Два роки тому, 29 червня 2016 року, у районі Дебальцевого від кулі снайпера, під час наступу супротивника, загинув відомий у світі оперний співак, захисник України — Василь Сліпак. Йому був 41 рік. — «Мистецтво поза політикою!» Сліпак не захотів, не зміг залишатися осторонь від подій, спочатку Євромайдану, а потім окупації Криму і війни на сході. Я пишу зараз про Василя, а в голові цокає таймер, таймер страшного смертельного відліку іншої людини мистецтва — українського кінорежисера Олега Сенцова, котрий гине в російському полоні. Голодування з безнадійною вимогою звільнення ВСІХ українських політв’язнів, а їх 70 осіб. 70 заручників! І скільки серед них ще тих, хто голодує? Інформації майже немає. Володимир Балух — його голодування не визнає адміністрація в’язниці, тому що він у якісь моменти вживав мінімальну кількість їжі, але це все-таки голодування, а там взагалі вже якісь тризначні цифри! У страшному сні радянського хлопчика неможливо було уявити катування, табори, братовбивчу війну й фашистську риторику, упереміш із геббельсівською пропагандою, сучасної Росії. Але хлопчикові час дорослішати і вчитися відповідати за свої вчинки. А також за своє мовчання! Опам’ятайся! Фашисти давно не в Берліні й геть зовсім не у Вашингтоні, там їх ніколи не було. Вони міцно засіли в Кремлі, промили тобі голову телевізором і радіють від твоєї дурості та покірності. Але мовчить хлопчик. А чи був він? Чи існує ще російський інтелігент? Письменник? Художник? Актор? Музикант? Так, є одиниці, які підвищують голос, але їхній голос — зірваний крик одинаків... Мені боляче за Україну. Мені майже вже не боляче за мою батьківщину... Спи, хлопчику...

Павло КАЛУПІН (Москва, фрилансер):
— Після того, як стається лихо, деякі люди кажуть, що у них було передчуття. А інші зазначають, що все так раптово відбулося, що вони досі повірити в те, що сталося, не можуть. От і я тепер згадую, що відчував улітку 2013 року в Ялті? І що відчуваю нині?
Перший раз у Криму я був у 1980 році. Було мені тоді 8 років. Ми з батьками приїздили до родичів в Євпаторію. Потім були трудові табори під Бахчисараєм, де ми два літні місяці збирали персики. Подорослішавши, їздив до родичів у Севастополь. Потім був Південний Берег. Якщо скласти весь той час, що я провів у Криму, то, думаю, вийде десь чотири роки. Отож Крим мені не чужий і я не був там просто туристом на пару тижнів.
У дитинстві поїздка до Криму, у моєму, дитячому розумінні, була схожа на поїздку за кордон. Так, кордон був умовний, без митниці. Як же я розпізнавав, що ми проїхали кордон? По радіо. Замість позивних «подмосковные вечера» починали звучати «знову цвітуть каштани». І я знав, що ми в’їхали в Україну. Змінювався пейзаж за вікном, починалися поля й білі хати із солом’яними дахами. А дорогою назад, скучивши за домівкою, чекав позивних «не слышны в саду...» і дивився на ліс за вікном і сірі хати. Я любив ці два різні світи.
Тому, коли на початку 90-х Україна стала незалежною державою й Крим став Автономною Республікою в її складі, для мене, на відміну від багатьох моїх співвітчизників, не було в цьому нічого неправильного. Для мене весь цей історичний процес був логічним і звичайним завершенням. Принаймні я не входив у конфлікт із собою. Очевидно, мої дитячі враження допомогли мені побачити світ таким, який він є. Думаю, що про «втрату Криму й України» кричали й переживали найбільше ті, хто ніколи не був ні в Криму, ні в Україні.
І тоді, улітку в Ялті 2013 року, я не думав ні про що погане. Не було причин. Навпаки. Наступного року хотів повернутися. І не повернувся досі. А як повернешся? Уявіть, що ви довго ходили в гості, а потім дізналися, що у тієї квартири, куди ви ходили в гості, більше немає господарів. Хтось із них виїхав, хтось помер, хтось збожеволів. Страшно це. Як повертатися? Куди? До кого? Що я нині відчуваю? Втрату. Чим живу? Надією.

Віктор ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ (Владимир, режисер програм на ТБ):
— А що я можу сказати про війну? Я проти неї. Те, що влаштував її карлик кремлівський, тут немає жодних сумнівів. Йому потрібні війни, як усередині країни, так і за її межами, аби тільки утриматися в кріслі. Якщо за новий узурпаторський строк він не розв’яже ще де-небудь бійню, подібну до української, грузинської, сирійської, то його очікує доля розіп’ятого Чаушеску. Ніхто навіть не сумнівається, що цей наполеончик одного разу погано скінчить.
Я ніколи не був в Україні, але в моєму житті завжди були присутні друзі-українці, з якими я ніколи не сварився, завжди були на привітній хвилі. Я служив в армії в радянські часи, а як вам відомо, нас тоді відправляли в сусідні республіки й служили ми там два роки. У моєму випадку це був Туркменістан. В учебку я потрапив у травні, саме напередодні Дня Перемоги. Добиралися довго, майже три дні. З аеропорту добиралися на літаку до Нукуса — це столиця Каракалпакії, а потім, просидівши там майже добу, сіли в поїзд до Чарджоу. Потрапив у велику авіаційну роту, де головним був майор Ізбасов, як зараз пам’ятаю. Туркмен. Носив завжди сонцезахисні окуляри, тому в очі його ніхто не знав. Але був людиною найдобрішої душі. Завжди розумів нас, розмовляв душевно, чітка гарна вимова й без ненависної міміки. Потрапив я у взвод вчитися на піротехніка, й зі мною служили люди різних національностей Радянського союзу. Були білоруси, латиші, українці й чеченці. Одного чечена досі пам’ятаю прізвище. Богаєвський. Тому що це була перша людина, з якою я побився. Хоч як дивно, але керівництво, тобто командир взводу, росіянин за національністю (ми його називали серед своїх спиногризом, тому що на той момент він уперше став батьком), став на бік чечена, хоча всі чудово бачили, хто був заводієм у цій перепалці. Я відсидів на «губі» і після виходу з неї отримав з-поміж своїх однополчан чимало друзів, серед яких були й українці. Кажуть про них, що вони жадібні, а коли їм приходили посилки від батьків, вони ділилися салом з усіма, я, до речі, уже після армії почав купувати саме українське сало, надто смачним воно було. І смак цей досі згадую, ядерний, часниковий і, з перчиком, ухххх... Повернувшись із армії, п’ять років насолоджувався життям і потім, раптом, зненацька у свої 25 років закохався. Два роки відносин і дівчина з прізвищем Литвиненко стала моєю дружиною, і ось уже 31 рік разом по життю. Дві дочки, внучка й два онуки на сьогоднішній день. Перша внучка Діана, яка піде цієї осені в перший клас, стала на нещодавньому чемпіонаті Росії з шахів у своїй віковій категорії срібною медалісткою, і з якою вже 19 серпня 2018 року ми летимо на чемпіонат Європи в місто Ригу з надією на перемогу. У мене багато українських друзів, наприклад, головний редактор «Чемпіона» Андрій Твердохліб. Я люблю Україну й, сподіваюся, що це взаємно.

Тетяна БИСТРОВА (Казань, бібліотекар):
— По крові я чисто росіянка (якщо взагалі такі залишилися на Русі), колишній зять наполовину українець і навіть народився там у Вінницькій області, але хоча він і свати мої — тепер колишні, ми залишилися в добрих стосунках. У мене загострене почуття несправедливості й інших порочних явищ суспільства. Я ніколи не підігравала начальству, завжди була на боці слабких і скривджених, мені ставало добре від того, що вони, не вміючи пручатися й обстоювати свої права, за моєї допомоги ставали на «рейки» і залишалися вдячними в душі, а іноді й на словах, я намагаюся жити в злагоді зі своєю совістю й, здається, мені це вдається. І, безумовно, у мене знайдуться найдобріші та найтепліші слова для преси й для українського народу. Я люблю вас, я поважаю вашу націю, ваш вибір, ви великі молодці, що змогли зібратися й обстояти свободу. Усім серцем підтримувала вас на Майдані. Мені шкода, що ви вимушено ведете воєнні дії на Донбасі, дуже боляче усвідомлювати те, що гинуть ваші хлопці. Я завжди подумки з вами й чудово усвідомлюю, що без підтримки моєї країни, воєнні дії давно б припинилися на території Донбасу. Дуже шкода, що ми, прості люди, не можемо вплинути на цю ситуацію. Дуже шкода, що найближча, найрідніша країна стараннями наших політиканів перетворилася на ворожу. Але знайте, не всі в Росії думають і мислять як наші політики. Народ наш обдурений пропагандою ТБ, вона дуже потужна й агресивна, здатна перевернути мислення з ніг на голову. Але не всі вірять шаленим пропагандистам, мої близькі друзі змушені були емігрувати до вас в Україну, тому що їх почали переслідувати наші органи, загрожувати кримінальною відповідальністю за інакомислення, за незгоду з політикою партії. Наш народ ще не прокинувся від сплячки й мороку на відміну від вашого славного народу, але що поробиш... А вам я бажаю нових звершень і перемог. СЛАВА УКРАЇНІ!

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.