Вибоїни на шляху екстреної, або Що матимемо від реформування життєво важливої служби

Сказати, що екстрена медична допомога — чи не найважливіша ланка в системі охорони здоров’я населення, — напевно, сказати мало. Хоча б тому, що ця служба в багатьох випадках не лише «охороняє», а й рятує. Бо, скажімо, в разі невчасного втручання лікарів «швидкої» в кризовий, припустимо, інсультний чи інфарктний стан пацієнта, приміром, навіть кардіохірургам робити вже нічого... З огляду на визначальну роль у суспільстві служби екстреної допомоги за змінами в її організації і постановці так прискіпливо стежать і наші пересічні громадяни, і медики. І часто, судячи з реакції, емоційно обурюються. Від поспішності і незваженості прийнятих Мінздравом рішень, які інколи, а то й часто йдуть у розріз із чинним законодавством. Від непрофесійних оцінок ситуації. Від невизначеності наслідків реформаторських дій для лікарів, які віддали відповідальній справі не один десяток років. Від кадрових проблем. Зрештою, і це найболючіше, від низької заробітної плати. У той же час, будемо справедливі: без емоцій у таких відгуках не обходиться. Та, однак, запитання є... Про це, зокрема, свідчать і матеріали, підготовлені нашими кореспондентами з Хмельниччини та Запоріжжя.

Розриваючись у просторі і часі

Чи реально екстреній вчасно прибути на виклик?
У селі сталась біда — жінку побила корова. Якщо підходити з точки зору реформаторських вимог до сучасної медицини, то «швидка» навіть не мала би їхати у село. Бо до категорії екстрених належать звернення стосовно пацієнта, який перебуває у стані, що супроводжується знепритомленням, судомами, раптовим розладом дихання, раптовим болем у ділянці серця, блювотою кров’ю, гострим болем у черевній порожнині, зовнішньою кровотечею, ознаками гострих інфекційних захворювань чи гострими психічними розладами. Навмисно перераховую все це детально. Бо у згаданому випадку цих симптомів зовні не було. Хоча побої і були вкрай важкими, та хто з очевидців міг би встановити, чи є у потерпілої перелами, внутрішні кровотечі, забої, і якої вони складності. От де шекспірівське запитання — то як бути: їхати на виклик чи ні? І воно не абстрактне, бо від відповіді може залежати, житиме людина чи ні.
— Ми намагаємось діяти відповідно до всіх сучасних вимог, але водночас так само не можемо не дослухатись і до пацієнта. Тому не відмовляємо практично нікому, — поділився своїми міркуваннями старший фельдшер Антонінського пункту екстреної меддопомоги Микола Дубенюк.

Коли одна бригада на піврайону

Сорокарічний досвід роботи дає змогу Миколі Степановичу не тільки порівнювати нинішній стан медичної галузі з колишнім, а й аналізувати та робити свої висновки. За довгу практику бачив різних пацієнтів. Були й такі, коли страждали, за його дотепним визначенням, на «синдром прищика на лопатці». Пояснює, це коли раптом щось не дає бабусі заснути, от вона посеред ночі і починає телефонувати на «швидку». Але відсоток таких пацієнтів вкрай малий. Зазвичай сільський люд терплячий і по допомогу звертається справді у критичні моменти. Працівники Антонінського пункту, що діє у Красилівському районі на Хмельниччині, не заперечують, це дуже хороші нормативи, коли екстрена допомога має прибувати до сільського пацієнта не пізніше як за двадцять хвилин після виклику. Але на практиці дотриматись його практично неможливо. Спробуймо порахувати. Згаданий пункт обслуговує сорок сіл, причому розташовані вони в п’яти різних напрямках. Від Антонін до кожного кінцевого пункту 25—30 кілометрів. Щоб здолати таку відстань в один кінець по розбитих дорогах та ще на стареньких машинах, знадобиться майже година. Оглянути пацієнта, провести найнеобхідніші маніпуляції — ще хвилин п’ятнадцять. Тепер уявімо, що хворого потрібно доставити до Красилівської райлікарні — тут знову знадобиться не менше години.
А в цей час, уявімо, на допомогу чекала жінка, побита коровою. Щоб дістатись до неї — знову потрібно проїхати з півсотні кілометрів... Не берусь навіть рахувати, як довго люди поглядали на дорогу в очікуванні «швидкої». Спочатку з надією, потім з тривогою, а нарешті вже й зі злістю, адже час спливає, і хто знає, як це може позначитися на здоров’ї, а то й житті пацієнта.
Антонінський пункт обслуговує 12 тисяч жителів. І кожного разу, виїжджаючи на виклик, медики думають про одне: хоч би в цей час не було ще одного і, не дай боже, двох викликів. Бо тоді просто хоч розірвись. Про яке дотримання часових нормативів може йтися, коли на виїздах працює одна (!) бригада екстреної допомоги. Щоправда, в Красилові теж працює своя підстанція екстреної меддопомоги. Там чергує дві бригади. Якщо є можливість, вони виручають антонінських колег і навпаки. Але ж і у них, окрім райцентру, є свої 47 населених пунктів. Тож вони так само змушені розриватись у просторі і часі.
Така система екстреної допомоги діє уже п’ять років. Але тільки тепер починають задумуватись над тим, щоб, скажімо, між Антонінами та Ізяславським районом створити ще один пункт постійного базування. Та це поки що тільки плани. А нині лікарям потрібно втискуватись у рамки нормативів.

Півстолітні уазики — найнадійніші

Дороги і транспорт, на якому доводиться накручувати по кілька сотень кілометрів у день, — це взагалі тема окремої великої розмови. Бо інколи важливо просто доїхати через ями, болото та вибоїни. Досі медики на місцях вважають чи не найнадійнішими машинами — уазики ще радянського виробництва. Вже навіть важко уявити, скільки їм років, але досі місцеві умільці все латають і латають їх. Були, правда, і новіші машини, і навіть іномарки, але всі вони не витримали випробування сільським бездоріжжям.
Час від часу в системі екстреної допомоги області таки з’являються нові, обладнані за сучасними стандартами автомобілі. Але коли дійде час до невеликих сільських пунктів і навіть всіх районних відділень, сказати важко.
А між тим транспорт — це не просто час, це й один із чинників успішного лікування. Поясню чому. Медики із багаторічним досвідом роботи на «швидкій» наводять простий приклад. За колишніми стандартами хворого із крововиливом у мозок не те що не рекомендувалось, а й заборонялося рухати. Пацієнт мав бути у спокої, щоб кровотеча спинилася. Сучасні медичні протоколи вимагають зовсім інших дій: хворий з інсультом має бути доставлений до лікарні. Добре, коли його повезе «м’який» реанімобіль. Але в стареньких уазиках нещасні пацієнти аж підскакують на ямах та вибоїнах — їдуть, як на возі, коли з тіла мало не в буквальному розумінні слова витрясає душу. Після такого «протоколу» шанси на життя та одужання у багатьох катастрофічно падають. Але такої статистики, як життя пацієнта залежить від зручності транспорту і якості доріг, на жаль, не існує.

Що менше лікарень і лікарів —  то ефективніше?

Якщо повертатись до швидкості і якості надання медичних послуг, то варто згадати, що колись в Антонінах була лікарня на 170 ліжок. Досі там гордяться, що виховали лікарів, котрі з часом стали добре знаними не тільки в області, а й в країні, отримали звання заслужених, здобули різні наукові ступені. В лікарні діяли хірургічне, терапевтичне, гінекологічне, інфекційне, дитяче та інші відділення. Цілодобово там працював черговий лікар. Ургентний лікар міг одразу оглянути хворого, а в разі потреби спеціальна ургентна машина відправляла пацієнта до ЦРЛ.
Тепер уся ця система вважається застарілою і неефективною. А за новою від старої лікарні залишилося десять ліжок. І вже згадана бригада екстреної допомоги, котра роз’їжджає по сорока селах, а потім госпіталізує хворих до ЦРЛ. Розробники сучасної медреформи кажуть, що так ефективніше. Медики на місцях із такою «генеральною» лінією не сперечаються. Бо до них ніхто не дослухається. А пацієнти із крихітних сіл стоять у черзі і чекають, поки бригада екстреної допомоги допоможе одному хворому десь на протилежному кінці району і приїде до них.
Тільки факт
У Хмельницькій області функціонує 10 відділень екстреної (невідкладної) медичної допомоги при ЦРЛ та одна — у Хмельницькому. До кінця року планується відкриття ВЕНМД ще при двох багатопрофільних лікарнях. Ще одну — у наступному році. Після відкриття відділення екстреної невідкладної допомоги функціонуватимуть у усіх лікарнях інтенсивного лікування.
Ми зупинились на роботі лише одного пункту екстреної допомоги з усіх, що функціонують в області. Але під час розмов із лікарями довелось чути про одні і ті само проблеми. Відмінність, як правило, може бути лише в тому, скільки населених пунктів доводиться обслуговувати бригадам.
 

Ірина КОЗАК.

Хмельницький.

 

****

 

Чому запорізькі «швидкі» опинилися без водіїв?

 

Сергій Коренєв (на знімку) працює водієм машини швидкої допомоги на підстанції ШМД у Хортицькому районі вже п’ять років. Кожної зміни, яка триває добу, виїжджає на 10—12 викликів. Зізнається, інколи йому потрібно не просто швидко та безпечно довезти бригаду з пацієнтом, а й, за потреби, надати допомогу постраждалим. Водії «швидкої» мають спеціальні навички та добре знають, як маневрувати на дорозі з увімкненою сиреною. А також розуміються на тому, який саме шлях слід обрати, коли транспортуєш до лікарні важко хворого пацієнта.

— Працюю на «швидкій» вже п’ять років у кардіо-реанімаційній бригаді. Постійно беру участь у роботі своєї медичної бригади, коли це необхідно, — розповідає Сергій Коренєв. — Зазвичай допомагаю перенести пацієнта на ношах, можу навіть надати першу допомогу постраждалим у ДТП. Утім найголовніше моє завдання — безпечно довезти колег та пацієнта до лікарні. Самі розумієте, що у дорозі трапляється різне. Багато водіїв, мабуть, вважають, що ми виїжджаємо покататися з сиреною «просто так». Вони впевнені, що допомоги потребують не їхні рідні, тому не хочуть поступатися дорогою. Через це ми часто втрачаємо дорогоцінний час, коли рахунок йде на хвилини.
Проте винагорода за таку роботу невелика, зізнається Сергій. Адже з усіма надбавками та преміями його зарплата не перевищує і чоти рьох тисяч гривень. На руки чоловік отримує близько 3 700 гривень на місяць. Та підвищення зарплати для Сергія та його колег поки що не прогнозують. Більш того, незабаром його професія взагалі зникне. Натомість з’явиться посада екстреного медичного техніка, до компетенції якого входитиме транспортування до лікарні лише тяжко хворих пацієнтів.
— Це людина з мінімальною немедичною освітою, яка лише матиме право їхати за кермом санітарного транспорту, — зазначає в. о. завідувача підстанцією швидкої медичної допомоги у Хортицькому районі Ольга Захарченко (на знімку).

— На відміну від теперішніх водіїв «швидкої», які мають відповідну кваліфікацію, медичні техніки матимуть звичайні автомобільні права, які є у більшості людей. Техніків не навчатимуть користуватися сиреною або іншими спеціальними приладами, які є у кареті. Тому ці знання вони здобуватимуть з досвідом, пропрацювавши якийсь час. Виходить, доки триватиме їхня «практика», під загрозу ставитиметься одразу кілька життів. Адже, що таке бригада швидкої допомоги — це мінімум три медики та пацієнт.
Проте перепрофілювання водіїв бригад швидкої допомоги — лише частина концепції надання невідкладної допомоги, яка зараз впроваджується в Україні. Тепер, разом з усією Україною, запоріжці отримуватимуть медичні послуги за новими правилами. Модернізована швидка допомога не ставитиме діагнозів та не проводитиме лікування. Місія парамедиків, які замінять фельдшерів, — доправити до лікарні пацієнтів, які перебувають на межі життя та смерті.
— У світі існує дві концепції надання невідкладної допомоги — європейська та американська, — каже в. о. завідувача підстанцією швидкої медичної допомоги у Хортицькому районі Ольга Захарченко. — Зараз ми працюємо за європейською системою, яка умовно називається «стій та лікуй». Приїхавши на виклик, фельдшери швидкої допомоги мають право поставити хворому діагноз та негайно розпочати лікування. Потім, за потреби, доставити пацієнта до лікарні. Дорогою до стаціонару фельдшер спостерігає за станом пацієнта та його динамікою. До проходження усіх аналізів та досліджень людину продовжать лікувати, виходячи з діагнозу фельдшера.
З 1 січня 2018 року в Україні розпочалася медична реформа, яка передбачає перехід на американську систему надання невідкладної допомоги.
— Умовно ця система має назву «бери та вези». За цією системою парамедик, приїхавши на місце виклику, не має права ставити діагноз. Абсолютно усіх пацієнтів ми матимемо госпіталізувати до стаціонару. Вже там ставлять діагноз та розпочинають лікування. Але наступне питання — чи готові до цього наші лікарні? Можу з упевненістю сказати, що жодна запорізька лікарня поки що не має достатньо потужного діагностичного відділення, яке встигало б приймати та вчасно обслуговувати усю ту хвилю пацієнтів, які надходитимуть кожного дня. Виклики через підвищений тиск та високу температуру оновлена «швидка» не обслуговуватиме, — розповіла Ольга Захарченко.
На практиці маємо таку картину: всім літнім людям, які страждають на підвищений тиск, необхідно буде самотужки добиратись до лікарні, аби отримати допомогу. Транспорт вже обиратимете, як то кажуть, до душі — таксі або ж громадський транспорт.
Добиратись самостійно до лікарні доведеться і батькам, якщо в їхніх дітей раптово підніметься температура. І це лише кілька прикладів, коли зараз така «застаріла» та «немодернізована» швидка допомога рятує сотні життів.
Та чи буде кому возити навіть тяжко хворих пацієнтів? Адже зі зниженням рівня відповідальності, порівняно із водіями карет швидкої, для екстрених медичних техніків Міністерство охорони здоров’я підготувало ще меншу зарплату. Планується, що до їхньої ставки не враховуватимуть існуючі надбавки за рівень класу. Виходить приблизно 2 700—2 900 на руки. Вже зараз запорізькій «швидкій» бракує 40 водіїв. Дехто з них звільнився, аби поїхали на заробітки за кордон, дехто став водієм звичайної маршрутки. Втім, Сергій Коренєв звільнятись поки що не планує. Адже цінність врятованого життя, переконаний він, все-таки перевищує мізерну зарплату та невизначене майбутнє його улюбленої професії.

Тетяна КУЧЕРЕНКО.
Фото надані автором.

Запорізька область.