Неофіційним гімном Восьмого фестивалю українського фольклору «Берегиня», що чотири дні вирував у Луцьку, Берестечку, Пляшевій, урочищі Вовчак Турійського району, у селі Лобачівка Горохівського району стала пісня «Волинь моя, краса моя, земля моя сонячна». 

 

Захоплені гостинністю і щедрістю волинян, їхніми віковими традиціями й древньою історією, мальовничими краєвидами дві з половиною тисячі учасників дійства: народні артисти, бандуристи, учасники художньої самодіяльності, фольклористи й етнографи, майстри, серед яких представники Франції, Словаччини, Білорусі та Польщі, не лише щиро полюбили край чистих озер і лісів, а й самі вплели у вінок української національної культури свої пісні й обряди, традиції, поетичне слово.

 

Розпочався фестиваль  «Берегиня» з ходи центральною вулицею Луцька.

 

Відкриваючи фестиваль «Берегиня», що розпочався з ходи центральною вулицею Луцька — проспектом Волі — та з віче у середньовічному замку Любарта, народний депутат України Ірина Констанкевич (на знімку)

зазначила, що свято пісні й традицій — оберіг держави. Адже на гостину до «Берегині» завітало тільки з Волинської області понад 100 творчих колективів і гуртів, та ще більше 30 з інших регіонів та з-за кордону.
— Це мобілізація через культуру, — каже Ірина Констанкевич. — Фестиваль потрібен, аби ми побачили, які ми сильні й потужні. Ми повинні утверджувати себе як українці не лише зберігаючи своє, а й показуючи, що в українського світоглядного потенціалу є велике майбутнє.
— Ми довго вагалися: проводити фестиваль чи не проводити у такий нелегкий час для України, як сьогодні, — каже голова Волинської облдержадміністрації Олександр Савченко. — Іде війна, гинуть наші патріоти. З Волині чи не найбільше пішло добровольців на фронт. Вони показали, що Україна уміє оборонятися і перемагати, адже ми зупинили дуже сильного ворога. Ми миролюбна нація, народ, який ні для кого не пожаліє хліба. Нині наша земля потребує відновлення, а це відновлення можливе через традиції, на які багата Волинь.
Олександр Савченко наголосив, що фестиваль міжнародного значення ще раз має засвідчити, що Україна — вічна, безсмертна, як безсмертний її народ, який проніс через століття і тисячоліття безцінний скарб — мову, народні пісні, традиції. Як зазначив виконувач обов’язків Луцького міського голови Григорій Пустовіт, «наше право і обов’язок — берегти те, що нам лишили у спадок пращури».
Під вежами древнього замку, який, як і 600 років тому, заслуховувався мелодикою української мови й пісні, розгортається дійство, що вражає не лише гостей з-за кордону, а й нас самих своїм колоритом. Здається, на цій землі нічого не змінилося за минулі століття — поряд на вулиці стукотять ковалі, розкручують гончарний круг гончарі, а дівчата й хлопці, жінки й чоловіки ніяк не наспіваються, заводять то одну, то іншу пісню. Голоси чисті й глибокі бринять, наче лісове джерельце. Чарують очі автентичні костюми — в радянський час те, що нас пов’язувало з родом, з народом паплюжилося й знищувалося, але, попри усі зусилля, як тут кажуть, совітів, у бабусиних скринях збереглися вишиті сорочки, фартушки, головні убори, спідниці. На Волині у кожному районі, а то й кожному селі вони свої, особливі.
На сцену підіймається народний аматорський гурт троїстих музик «Вусачі» і фольклорний колектив «Кралиця» з Вінницької області, ансамблі «Надвечір’я» із Запоріжжя і «Берегиня» з Миколаївщини, театр фольклорної пісні «Дивина» з Донецької області. На Волинь приїхало кілька творчих колективів з Донбасу, зокрема з Ясинуватського та Волноваського районів. Волноваха, під якою на початку війни загинула група військовослужбовців з Волині, тепер місто-побратим Луцька. Волиняни не лише тепло приймають гостей зі сходу, а й активно допомагають тим, хто живе неподалік лінії фронту. Як зазначив Олександр Савченко, коштом місцевих підприємців у Волновасі зведено новий величний храм.
З особливою теплотою зустрічають глядачі ансамбль «Волиняни» Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство» у місті Київ.
— Це єдиний ансамбль при земляцтвах у столиці, який з успіхом виступає на столичній сцені та гастролює по Волині, — каже заступник голови МГО Жанна Шнуренко. — Солістки ансамблю Ганна Ярмолюк та Ганна Маковська — лауреати всеукраїнських конкурсів, а головне — є носіями традицій, берегинями української пісні.
Головний режисер фестивалю, заслужений діяч мистецтв України Ірина Хмілевська зазначає:
— Українська пісня особлива, вона має свою історію, це справжній літопис. Фестиваль потрібен, аби не перервати народну традицію. Ми зібралися, аби не просто поспівати, а й показати святково-обрядові дійства, що колись побутували в Україні: обжинки, весілля, в’язання дідухів. А кожен обряд — це свій одяг, своя пісня.
— Особливість цьогорічного фестивалю полягає ще й у тому, що «Берегиня» стала подорожуючою, — каже директор Волинського обласного науково-методичного центру культури Любов Рожнова. — Тож її майданчиком стали й місця, пов’язані з історією краю, — Берестечко, де у 1651 року відбулася битва козаків Богдана Хмельницького з польською шляхтою, урочище Вовчак у Турійському районі — місце створення УПА. В програмі фестивалю вперше відбулося і велике дитяче святково-обрядове дійство «Обжинковий вінок сплетемо».
Кожен із півтори сотні колективів привіз у Луцьк щось неповторне. Серед тих, хто знайшов поціновувачів своєї творчості, — етнографічний гурт «Джерело» із села Скулин Ковельського району (керівник Катерина Барчук). Учителька Ніна Кравчик, що трохи не з перших днів діяльності колективу, а він існує років з тридцять, співає старовинні пісні, що чула їх від своїх родичів і сусідів ще маленькою, каже, що їхній колектив — невеликий, нараховує всього 15 чоловік.
— Наші співаки — це учителі, механізатори, домогосподарки, пенсіонери, — каже вона.
— Хоч у кожного у селі велике господарство, корова, свині, городи, вечорами збираємося у сільському клубі, співаємо, вивчаємо нові співанки, — долучається до розмови пенсіонер Володимир Зінчук. — Це старовинні пісні, обрядові, жартівливі, повстанські. Їх в нашому репертуарі до 200.
Ніна Кравчик, Володимир Зінчук, Іван Євтушик, механік за освітою, як і інші члени колективу, вдягнені в автентичні строї — з домашнього полотна, що колись ткалося при свічках, вишиванки. Чоловіки — в такі ж штани, жінки в давні спідниці, в усіх на ногах постоли. Кажуть, зручні, а збереглися ще від дідів.
— Техніка плетіння постолів майже втрачена, — розповідає Ніна Кравчик. — У нашому селі їх вміє робити хіба що 
90-річна Ганна Зелена, була колись зв’язковою УПА. Ми колективом, у школі навчаємо пісень і традицій наших дітей, показуємо на виступах обряди: косовицю, жнива, вечорниці, весілля, показуємо, як наші предки грали на косах, граблях. А ще збираємо старовинні речі — в колекції Катерини Барчук, керівника ансамблю, вишиті рушники, скатертини, побутові речі — ночви з дерева, рубель для прасування одягу, від яких не відмовився б будь-який краєзнавчий музей.
Під час виступу на сцені фестивалю музиканти із «Джерела» й справді вибивають ритм на косі, граблях, на вилах для розкидання покосів. Щоб подивитися, як це робиться, сільських артистів запрошують з концертами у сусідні села — Ковалі, Вовчак, у Торчин.
Колись на запрошення Ніни Матвієнко виступали вони і на більшій сцені, у столиці.
Та все-таки чи не найбільше оплесків на цьогорічному фестивалі отримали гості з Білорусі й Словаччини, а особливо з Франції. Франко-слов’янський хор з Тулузи під керівництвом Марі-Сюзан Дебрюй виконав низку українських пісень, а коли французи, усі вдягнені у вишиванки, заспівали «Реве та стогне Дніпр широкий», тисячі людей встали, як встають під час виконання Державного гімну.
Марі-Сюзан Дебрюй каже, що у хорі лише французи, вони співають різні пісні, але відсотків 70—80 — українські, бо в українців, як підкреслює акторка і музикант, «сильна, потужна і красива культура».

Світлана ЧОРНА.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

Київ — Луцьк — Берестечко — Пляшева — Київ.