Як викорчували дерева, то від кожного шматка знайшовся господар
Три корови, вісімнадцять бичків, двоє телят, п’ятеро свиней — така господарка в Марії Петрук із Криворівні Верховинського району. Мешкала колись на присілку, високо в горах. Там працювала дояркою в колгоспі, що спеціалізувався на вівчарстві. Виділяти землю в рівнинній частині села молодому подружжю не хотіли, щоб не втрачати робочу силу. А вже як дали, то з диким лісом. Щоб побудувати хату, корчували з чоловіком дерева.
На знімку: Марія Петрук (праворуч) разом із дочкою Галиною та зятем Володимиром.
Нині й не уявити, що на місці великої доглянутої господарки були чагарники та навіть смітник. Земля запустіла, бо старі померли, а молодь виїхала. Зате як стали Петруки наводити лад, посуваючись щодалі, знайшлися ґазди від кожної ділянки. Довелося викупити. Та й рівнина тут умовна. До маленької хатинки від дороги доволі високо. Її побудували першою, а вже опісля розжилися на більшу. «50 сходинок до неї, як була я молода, а тепер — 150», — жартує Марія.
Вище, крутіше
У верхах, на гірських полонинах, де жила жінка до 1987 року, від весни до пізньої осені розкошує без пастуха худоба господарів. Щоб туди добратися, треба подолати десь зо чотири кілометри через ліси. Що вище, то важче. Дорогу в 2008 році повністю знищила повінь, автодорожники наново замостили її гравієм із потічка, що протікає поруч.
Цим шляхом час від часу до своїх 18 бичків навідуються тепер здебільшого молоді ґазди — дочка Галина та зять Володимир Стефураки. Придбали квадроцикл.
«Йо!» — характерним гуцульський кличем вітається Володимир із зустрічними. Обабіч є невеличка хатинка-гражда Петруків, де тримають реманент. Наче й закрита на ключ, але подорожні знають потаємне місце і можуть тут відігрітися та підсушитися після негоди, перекусити. Така традиція, що склалася з діда-прадіда в цьому суворому краї.
Дорогою раз за разом треба зупинитися, щоб відкрити чергову загорожу. Ними починаються і закінчуються приватні території. То кілька стовбурів із перетинкою. Такі кордони добрі ще й тим, що худоба, якщо вибереться десь за межі, зупиниться на іншій землі. Неписане правило закривати за собою перехід порушують від незнання хіба що туристи.
Худобі на карпатських пасовищах пастуха не треба
Ще вище, на горі Бінджіла, нарешті починається полонина Петруків. Далі видніється гора Гриці — то вже Косівщина. Колись тут було людніше, тепер десь-не-десь поодинокі хатки. До биків треба добратися через високі трави, хоч уже був перший укіс. Худоба розбрелася обгородженою горбистою територією, але на заклик господаря скупчується біля водопою, облаштованого із джерела. Володимир пригодовує тварин сіллю. Перелічує — не всі ще прийшли. Вигляд биків доволі загрозливий.
«На полонини виводимо, коли молодняк може пастися і зміцнів, розповідає Стефурак. — Торік у сусідів рись загризла двох телят. А загалом бики під час нападу хижаків групуються стадом і рогами назовні такого кола відлякують нападників. От, від кого не вбережеш, то це від злодіїв. Торік украли чужого бичка, якого нам дали на випас. То хтось таки бачив, як зганяли з гори, швидко знайшли».
«Ми все перепробували»
Худоба пасеться до морозів. Далі бичків продають: треба грошей на лікування 10-річної донечки Діани. Їй нещодавно аж у Білорусі пересадили нирку, тепер на дитину чекає ще операція на хворій печінці.
Через такі проблеми вже не зимують бичків, як раніше, бо важко доглядати. Володимир змушений був їхати на заробітки. Півтора року працював у Франції. Каже, міська суєта для нього неприйнятна, повернувся, бо в горах простір і розмах.
Щоб якось налагодити фінансові справи, зайнялися розвитком «зеленого» туризму. Облаштували на своїй присадибі базу «Горянка». Тут завжди людно, бо й молоко свіженьке, та й м’ясопродукти власного виробництва. «Ми все пробували: хліб пекли, ковбаси виготовляли, поставляли вироби до навколишніх крамниць, — підсумовує Марія Петрук. — Велика пекарня з потужними печами тимчасово закрита, бо економічно невигідно якісний робити, а халтурити не хотіли. Так само ковбаси — з «хімією нема збуту» та й не хочеться, а «м’ясну» робити нерентабельно. З туризмом також клопітно: треба відповідні умови створити. Воду провели з джерела, чисту, м’яку. Якби мали зв’язок із річковою, то клопотів було б: після дощів брудна. Цілющі трави заготовляємо, гриби, ягоди. В горах цього багатства вдосталь».
Поруч із садибою Петруків — споруди колишнього асфальтного заводу. Ще за Союзу планували робити дорогу через гору Буркут та перехід до Румунії. Заморозили, а тепер екологічне законодавство жорсткіше — не можна.
Отак і живуть тут горяни, на околиці Криворівні. До села останнім часом великий інтерес, недавно відбувся міжнародний фестиваль VIA Carpatia. Зріс потік туристів. Петруки теж покладають на них великі надії, як і більшість селян краю. Але й худобу не лишають. Хоч і клопітно, зате є умови для утримання та неабиякий зиск.
Людмила СТРАЖНИК.
Фото автора.
Івано-Франківська область.
