«Кожний ворог йде нас визволяти, а для себе землю він краде», «Станьмо всі враз, українці, станьмо, як сила одна»... Українські пісні пройшли віки, тисячоліття. І недруг у них не змінюється. Безжальний москаль зі сходу, підступна руська орда... Українські пісні — це і поезія, і душа, і сповідь, і молитва, і радість, і мрії, і біль. Освячені в бою, на могилах. Пісня — це ще і підтримка духу, і зброя. І — оберіг. Особливо це відчуваєш, коли мати, яка не дочекалася сина з фронту, співає «Поклонись Україні, Росіє, у ноги, на коліна устань і молись, і молись, і щиро проси покаяння у Бога»...

Акція у Варшаві перед російським посольством на підтримку Олега Сенцова і політичних в’язнів, коли росіяни з «Вільної Росії» стали в один ряд з українцями «Євромайдан-Варшава».

Фото з архіву Тетяни КОВАЛЬОВОЇ.

Оксана НОВАК (з Мурманська, живе в Санкт-Петербурзі, письменник і публіцист):
Лист мешканки півночі українського походження з Пітера.
— Здрастуйте, українці. Мені, жительці Росії, так само важко звертатися до вас, як матері сина-п’яниці важко підійти й заговорити з батьками збитої ним на машині дитини.
Напевно, щоб описати мої почуття сьогодні, треба зробити невеликий екскурс в історію.
Я народилася в маленькому містечку Мурманської області 1970 року. Тоді всі ми були «радянськими людьми», і тепер мені дивно згадувати такі, наприклад, речі: у моєму класі навчалися хлопчик на прізвище Тентлер і хлопчик на прізвище Хачатурян. І те, що один з них був євреєм, а другий вірменином мені вперше спало на думку в інституті, коли союз уже розвалився. Я не адепт Радянського Союзу, він безперечно був імперією зла, але інтернаціональної ворожнечі в ньому практично не було. Я —українка на три чверті, моя  92-літня бабуся, яка народилася в Україні, пережила там колективізацію, війну, голодомор, уже 50 років живе на Кубані, але залишається українкою. Іноді думаю — добре, що мій дід-українець, який пройшов усю війну, завершив її в 47-му на Китайському кордоні, великий інтелектуал і ненависник Сталіна, не дожив до страшного — війни двох своїх Батьківщин. Діти не ділять батька і матір, доки ті не починають розлучатися в скандалах і бійках. Ще кілька років тому в страшному сні неможливо було уявити, що стане з моєю країною. Правильно кажуть: «СРСР був поганою людиною, Росія — труп поганої людини». Але цей труп, немов зомбі, гниє й розкладається сам і несе смерть усім, до кого простягає свої чорні криваві пазурі.
Я дуже хотіла б вас обнадіяти — що у всьому винен уряд, що прості люди обурюються й засуджують злочинну й підлу війну — але це не так. Важко сказати, що сталося з росіянами, чому вони раптом озлобилися й втратили розум. Приходять навіть найрадикальніші думки — що це просто кінець нації, яка протягом усієї тисячолітньої історії знищувала кращих людей, створювала еліту найчастіше з негідників і злодіїв, останні сто років, немов іржава м’ясорубка, перемелювала долі й кістки, займаючись негативною селекцією, і знищила себе як нація. Звичайно, хочеться думати інакше — що це морок, це телевізор, загальна озлобленість на життя, на нескінченні проблеми, це минеться. Але, чесно кажучи, думати так — це закривати очі на очевидне.
Дедалі частіше згадується Німеччина кінця тридцятих років XX століття, і, з одного боку, вселяє надію — вони пережили, перемололи, усвідомили, змінилися, і ми зможемо. Ми, по суті, теж йдемо Європейським шляхом, тільки з величезним запізненням. Але з другого — скільки триватиме цей руйнівний період і якою ціною закінчиться? Чому росіяни вирішили, що зло і терор, які чиняться від їхнього імені урядом, не торкнуться їх? Звідки ця злочинна безтурботність?
Сьогодні нам немає прощення — ми винні. Нас не обманювали — ми самі вірили брехунам. Із усіх версій ми вибирали найгірші, найбрехливіші та підлі. Росіяни сьогодні — суміш агресії та байдужості. Дивна суміш, згодна, але це так. Або просто «не знаємо, знати не хочемо», або «скрізь вороги».
Навіть найдосвідченіші рафіновані люди потрапили під цей морок. Жоден найкращий психолог у світі не може пояснити російський синдром. Як бути такими дрімучими в епоху Інтернету, такими підлими при російській культурі, такими кровожерливими в XXI столітті — незрозуміло. «Ера милосердя», про яку писали Вайнери, знову відсувається на невизначений час, як і епоха переможного комунізму.
Нещодавно на Фейсбуці мене вразила жінка, мати сімейства, яка в гілці новин про війну в Україні написала: «Перестаньте портить мне настроение! Я не хочу ничего знать про какую-то войну! Сейчас идет чемпионат, и я хочу наслаждаться зрелищем!». Таких — багато. Напевно, чесні німецькі бюргери точно так само реагували на інформацію про ув’язнення і розстріли євреїв напередодні війни.
А яке обурення викликав хорватський футболіст, котрий сказав на приватній вечірці: «Слава Україні!». Обурення було таке, начебто хтось вигукнув «Хайль Гітлер!» на параді Перемоги. Як, звідки взялася ця ворожнеча — я не розумію! Я 48 років живу в цій країні, і ніхто не переконає мене, що між росіянами і українцями ще недавно були якісь серйозні розбіжності. Це сталося так різко — начебто посередині вулиці розірвалася бомба. І все накрила пітьма. Щоправда, зазначу, що ці люди не хочуть знати не тільки про вас — про себе також. Вони живуть у світі телевізора, і категорично не хочуть нічого знати про те, що з кожним днем стають дедалі злиденнішими і безправнішими, що, здається, позбавили пристойного майбутнього вже не тільки своїх дітей, а й онуків.
Усім мислячим людям очевидно, що ситуація аномальна і вибухонебезпечна. Що чекає нас у найближчі 10 років — страшно загадувати, але знаю, що це казка з поганим кінцем. І Росія, і Україна несуть на собі проклін монстра — СРСР, який помер, і тепер розкладається, огортаючи смородом усе навкруги. Напевно, він поховає під собою ще кілька поколінь, доки, нарешті, лангольєри часу зжеруть його останні щупальця, і народиться перше вільне покоління, якого не торкнеться навіть відлуння жаху й неправди сьогоднішнього дня.
У Росії залишилися порядні люди. Вони, зазвичай, не так помітні, як різного роду покидьки, але вони є. Ми наламали дров, та й ще, зважаючи на все, наламаємо чимало, і тільки наші нащадки, через десятки років, можливо, зможуть налагодити відносини двох країн. Але до цього ще великий шлях. Великий шлях Росії, яка повинна зупинитися й вжахнутися — сталінізму, колективізації, голодоморам, депортації народів, дивовижному злодійству і безпринципній неправді, війні на Донбасі та анексії Криму — усьому, що становить її новітню історію, перекручену ідеологією політичної системи.
Коли кажуть: «Треба прощати», я завжди нагадую: «Лише тих, хто щиро кається». Нас поки що прощати немає за що. Ви маєте право нас ненавидіти, ми вороги. І найжахливіше, що насамперед ми вороги самі собі.
Бажаю вам свободи і процвітання! Поки що — без нас.
Вибачте.

Олександр ЗИКОВ (Кострома, координатор «Протестной Костромы», колишній працівник штабу Навального, громадський діяч):
— У мене величезна кількість близьких і родичів в Україні. Я не міг дозволити собі піддатися пропаганді російського телевізора. У мене імунітет до будь-яких спроб виставити українців одіозними людьми. Такий самий імунітет у мене й до спроб того самого російського телебачення оббрехати й обдурити власний народ. Насправді це змушує ще більше ненавидіти ту ситуацію, яка склалася в політичних відносинах Росії та України. Нині, на жаль, ми не можемо припинити ту агресивну лінію, яку нинішня влада обрала стосовно України. Цю владу представляє одна людина, яка вважає себе царем, і він одноосібно приймає рішення, керуючись лише власною ненавистю й непомірними амбіціями. Росіяни гинуть у бойових діях в Україні через ненависть однієї людини. І українці помирають через нього ж. Я не можу зупинити військовий конфлікт між країнами, у яких живуть мої близькі люди. І це ятрить зсередини, завдає подвійного болю. За два роки протестної діяльності я зустрів величезну кількість чудових людей, які готові боротися з тією безмежною диктатурою, яку вибудувала ця влада усередині власної країни, за роки свого царювання одного президента. Ми не боялися арештів, не боялися штрафів, не боялися нападів. Ми проти безглуздих смертей і боремося у тім числі за те, щоб цих смертей більше не було. Якщо Путін українофоб і ненавидить Українців, то я — ні й ніколи ним не буду, ніколи я не буду ненавидіти Україну. Коли-небудь у прекрасній Росії майбутнього ми не захоплюватимемо чужі території, не відряджатимемо своїх молодих хлопців на безглузду війну, якої ми не хочемо. І коли-небудь я зможу спокійно обійняти своїх близьких в Україні, а вони спокійно зможуть приїхати й обійняти мене в Росії. І за цю можливість ми готові боротися далі.

Олександр ГОЛОВЧЕНКО (Іжевськ, Удмуртська респ., маклер, комерційна нерухомість):
— Перед більшою (сподіваюся) частиною українського народу мені соромно за те, що ми, росіяни, створили в Україні такий немислимий жах. І дуже важко усвідомлювати, що в Україні є люди, у тому числі мої близькі та рідні, які потурали цьому. Отут мені вже соромно за них... Сподіваюся, що з усіх бід Україна вийде сильною, гарною, гідною країною.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.