«Батько Незалежності». Так називають Левка Лук’яненка українці. Саме в день народження нашої країни, 24 серпня, йому мало виповнитися 90. Його рукою в його зошиті виписувалася чернетка Акту проголошення незалежності. А чи знали ви, що спочатку цей документ назвали Універсал? Але, щоб уникнути алюзії з часами Михайла Грушевського, дали більш нейтральну назву. І ще у варіанті Левка Лук’яненка йшлося про «відновлення незалежності». Але непевні часи потребували обережних рішень, то зійшлися на «проголошенні». Після славнозвісної парламентської ночі в 1991-му цю людину носили на руках, але він напевно пам’ятав часи, коли його душу й тіло обмежували стіни камери смертника.
Мітинг біля Верховної Ради України з нагоди підняття прапора над куполом парламенту, 4 вересня 1991 року.
Фото Олександра КЛИМЕНКА
«Про що думає людина, яка 72 дні очікує своєї страти? Як це може не вплинути на її психіку? Як зберегти ясність розуму після кількох десятків років таборів?». Ці питання турбували мене, коли редакційна машина під’їжджала до скромної хатинки в селі Хотові, неподалік від Києва. Тут мешкав Левко Лук’яненко. За вікном був серпень 2007-го. Вєрка Сердючка виборола друге місце на Євробаченні, на полюванні вбили Євгенія Кушнарьова, світові презентували перший айфон... А в квітні президент Віктор Ющенко видав указ про розпуск Верховної Ради п’ятого скликання. На осінь було призначено дочасні вибори. Український політикум штормило. У «Голосі України» тоді була рубрика «Точка зору» — чотири одинакові запитання ми ставили людям, яких суспільство визнає моральними авторитетами. «Як оцінюєте нинішню політичну ситуацію», «Хто переможе на дочасних виборах», «Чи вдасться сформувати коаліцію», «Що очікує країну, якщо парламент шостого скликання так і не запрацює»? На ці питання відповідали Дмитро Павличко, Михайло Горинь, Леонід Кравчук...
Звісно, в цьому переліку мав бути Левко Лук’яненко. Зустріч призначили на 27 серпня. А за кілька днів до того, 24 серпня, Левку Лук’яненку офіційно виповнювалося 80. Відомо, що народився він 1928 року, але один рік Левку додали, щоб забрати в армію. Так у офіційних джерелах з’явився 1927 рік народження. Зазвичай ми не дарували інтерв’юерам подарунків, але цього разу до традиційних запитань редакція додала ювіляру свою рекламну продукцію. Мені видалося цього замало — докупила ще п’ять жовтогарячих соняхів. Із цим скромним скарбом опинилася в селі, якого не знала ані я, ані водій. Запитали дорогу в зустрічного — нам вказали напрямок і сказали: «Не пропустите, там завжди жовто-синій прапор висить».
Із огляду на професію доводилося зустрічатися з багатьма політиками й діячами. Були й ті, хто запрошував для розмови додому. Зазвичай для цього в публічних людей є обладнані кабінети, які мало чим відрізняються від офісів. А у Левка Лук’яненка це був справжній затишний дім. Такий, про які кажуть «моя фортеця». І зустріла нас не покоївка, а дружина — пані Надія. Складалося враження, що я тут вже бувала неодноразово. А цей спокійний сивий чоловік — мій добрий давній приятель. Його пряма постава, ясний погляд, густий чуб знімали всі питання про вік. А заодно і всі питання про зламану психіку смертника чи в’язня зі стажем. Це тіло, цей дух неможливо було обмежити жодними стінами. Думаю, цю магію Левка Лук’яненка відчував кожен: і той, хто розділяв його погляди, і політичні опоненти, і друзі, і кати. Розумію, чому стратити цю людину не наважилася навіть бездушна радянська машина.
Левко Лук’яненко, мабуть, знав, як впливає на людей. Тому що з ходу почав нахвалювати мої соняхи і кликати дружину, щоб показати їй таку красу. Потім взявся примірювати на себе редакційні футболку і кепку. Магнетизм розвіявся. Мене розціпило, і я змогла достойно озвучити всі наші традиційні запитання.
Не можу втриматися, щоб не навести тези із відповідей. Про тодішню ситуацію Левко Лук’яненко відповів так: «Найбільш загрозливою ситуація була тоді, коли Партія регіонів, Комуністична та Соціалістична партії вирішили набрати триста мандатів. Тоді у Верховній Раді була жахлива атмосфера: думаєш, приміром, що ту чи іншу людину не купити за п’ять мільйонів, але, можливо, вона продасться за десять...». Із приводу перемоги на дочасних виборах в 2007-му від нашого експерта були такі прогнози:
«Якщо говорити ширше, то наша країна нині, як і завжди, поміж двох вогнів. З одного боку — російський імперіалізм, з другого — різні глобалістичні течії, які впливають і на наше життя». Про коаліцію в шостому скликанні відповів лаконічно: «Буде два переможці — БЮТ та «Наша Україна — Народна самооборона». Звісно, багато голосів набере і Партія регіонів...» А от відповідь на останнє запитання була філософською: «Думки про те, що новообраний парламент не працюватиме, не сприймаю», — сказав Левко Лук’яненко. А далі його цитата, яка легко лягає і на нинішні реалії: «Мандат — це дуже дорога річ, дуже приваблива і дуже солодка. І так просто відмовитися від нього ніхто не захоче».
Левко Лук’яненко від свого мандата відмовився легко. У 2007 році на дочасних виборах у парламент він не балотувався «з огляду на вік». Зі свого боку пояснив цей крок так: «Відчув провину, що сидів серед депутатів, які голосують за антиукраїнські закони». За заслуги перед батьківщиною Л. Лук’яненко отримав звання Героя України від президента В. Ющенка. Однак всіма визнаний Батько Незалежності констатував: «Повністю незалежною до весни 2014-го Україна так і не була».
До останніх днів Левко Лук’яненко брав участь у житті своїх співвітчизників. Він їздив у АТО. Возив туди книги, зокрема, й свої. Але мене завжди турбувало питання, як почувалася така надлюдина в тюрмі, поруч із викинутими з суспільства особами.
Відповідь дала одна несподівано знайдена цитата: «Вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище». Найпевніше, це пов’язано з тим, що половина в’язнів Мордовії, де перебував Левко Лук’яненко, походила з України, зокрема, бійці УПА. Але ж тюремні мури скорили не одного. Мабуть, має-таки в собі щось сила духу, народженого 24 серпня.
