Під крилом смертного вироку (зі спогадів брата Левка Лук’яненка Олександра)
У 1960 році я дізнався про Левкову політичну діяльність, про те, що він на свої плечі взяв величезний тягар визволення українського народу з-під вікової колоніальної залежності. Розумів, що ця боротьба є надзвичайно небезпечною, наслідком її можуть бути гоніння і врешті-решт — тюрма.
Автор спогадів — Олександр Лук’яненко (нині покійний) з дружиною Валентиною, на початку дев’яностих.
З цією інформацією у мене до Левка з’явилося якесь нове почуття: любов, гордість і шана. В моїх очах він ставав велетом.
У Львові, на суді, очевидно, справа підсудних була вирішена заздалегідь. Репліка «Яка зрада! Яка зрада!», кинута мені прокурором, схоже, була підготовкою нас, рідних Левка, до найстрашнішого. Дома я розповів про суд. Колись Левко трохи готував батьків до можливих неприємностей. Казав і мені, що за таку діяльність йому загрожує по мінімуму звільнення з роботи, а по максимуму — в межах двох-трьох років, і то перевищуючи всі норми, які допускають закони.
Репліка «Яка зрада! Яка зрада!» періодично виникала в моїй пам’яті, віддавалася у вухах і в нервах холодним тембром прокурорського голосу. А батьки, почувши від мене цю репліку, дуже занепокоїлися і насторожилися. Мало розмовляли, були задумливими.
Минуло кілька неспокійних тижнів.
І ось одного сонячного дня чисте небо раптово закрила з краю в край чорна низька хмара. Дощ із неї полив як із відра, промиваючи всю зелень до коріння, змиваючи мул на дорогах. А потім так само небо раптово стало чистим, хоча струмені води ще стікали. Голос драча став знову долинати аж із Рудки.
Я був удома, майстрував у дворі. Потім щось знадобилося, і я пішов до хати. Зайшов на кухню. Там, як завжди, було темно від зашторених зеленим хмелем і старими деревами вікон. За столом, по обидва боки, сиділи батьки. Із двору, із яскравого світла, кухня пропливла повз мої очі лише темними силуетами батьків і я, без зупину, пройшов мимо них. Коли ступив до кімнати, помітив, що тільки-но, переді мною, зачинилися вхідні двері, що ведуть на вулицю. І одразу повз вікно по доріжці промайнула постать Надії Никонівни, Левкової дружини. В грудях у мене тривожно тьохнуло. Останнім часом ми всі з великою тривогою чекали звістки про суд. Коли приходила Надія Никонівна, щоразу приносила лихі звістки про Левка. Я в нерішучості зупинився.
Повернувся в бік батьків, які так само сиділи обіч столу: батько під образами, а мати ближче до печі. Їхніх облич не видно було, а по напружених постатях та інтуїтивно я відчув, що вся увага зараз на мені, і це ще більше посилило моє хвилювання.
Пам’ять відновила тембр фрази прокурора... Страшна здогадка холодною змією поповзла по спині.
Мати піднялася з-за столу, неспішною ходою підійшла до мене, за крок зупинилася і грудним, глухим голосом на одному подиху проказала: «Тільки-но приходила Надія, вона сказала, що Левка присудили до розстрілу».
Вона так же повільно повернулася і пішла на кухню до батька, я лишився стояти на місці.
Це був удар ворога, удар окупанта. Холоднокровний цинічний удар, на який не можна відповісти тим же. Москва вкотре показала, що вона може керувати лише середньовічними методами.
І з цього часу, як ми отримали цю жахливу звістку, все для нас перемішалося: дні й ночі, вихідні й робочі дні, всі плани стали з ніг на голову. Ми були шоковані несподіваною страшною звісткою. Настали чорні години нестерпного чекання, болючого чекання, чекання ще гірших новин... Наступного дня я зібрав усіх родичів і сфотографував на згадку про трагізм тих днів.
Якщо підсумувати життя Левка, всі випадки, коли його життя висіло на волосинці, доходиш думки, що його доля, як ні в кого з нас, братів, склалася так, що він ставав на терези випробувань не випадково. У майбутньому це піднесло його високо і при цьому дало змогу прожити все життя, до старості, з честю і гідністю та при повному здоров’ї.
Записав Василь ЧЕПУРНИЙ.
