«Масштаб цієї особистості буде видно здалеку ще багатьом поколінням»
Так відреагував один із дописувачів у соцмережі на втрату Україною політичного та громадського діяча, дисидента, засновника Української гельсінської групи, одного з авторів «Акту проголошення незалежності України», народного депутата чотирьох скликань Верховної Ради, Героя України Левка Лук’яненка.
Він народився 24 серпня 1928 року в селищі Хрипівка Чернігівської області. У січні 1961-го радянський суд засудив Лук’яненка до розстрілу за «антирадянську агітацію та пропаганду». Згодом вирок замінили на 15 років ув’язнення. З табору він вийшов 1976-го, але вже через рік його знову засудили. Тепер уже до 10 років тюрми та п’яти років заслання. На волю Лук’яненко вийшов 1988-го, провівши загалом у в’язниці майже 27 літ.
Мабуть, є певний символізм у тому, що за кілька днів до Дня Незалежності нашої держави і дня його народження виповнилося сорок днів із дня його смерті, і душа Левка Лук’яненка в цей час уже відлітає в далекі світи. А поки що спогади його друзів і побратимів.
У день скорботних заходів до 75-х роковин Голодомору, 22 листопада 2008 року.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
«Ото чоловік!» і це прозвучало якось по-євангельському
Василь ОВСІЄНКО, політв’язень радянськихтаборів, соратник Левка Лук’яненка:
— Я дякую Богові, що звів мене з найкращими нашими синами і дочками, хоч і були це тяжкі часи поневірянь у радянських таборах смерті. Я був з Василем Стусом у 18-й камері, а Левко Лук’яненко у 19-й. І одного разу, коли прибули нові бранці (а вони були переважно з України), Василь Стус, даючи їм характеристики на старожилів, якось по-особливому вказав пальцем на камеру Левка і сказав: «Ото чоловік!». Це звучало фактично по-євангельському — «Се чєловєк!». І ця висока оцінка була справедливою та абсолютно точною. Я не знаю більш авторитетного політв’язня, як Левко Лук’яненко, за всі роки наших поневірянь. До його думки завжди дослухався навіть криміналітет, який часто використовували в тюрмах проти політичних. Левко ж міг і цих непростих людей легко перевести на свій бік.
Хто запалить смолоскип його серця?
Богдан ГОРИНЬ, побратим по боротьбі:
— Так мусило статися, що я опинився в лікарні, коли там перебував Левко Лук’яненко. Я навідався до нього, і ми проговорили майже годину про вибори, про путінську агресію, про недалекоглядних політиків, які вважають, що можна вмовити Путіна виконати Будапештський меморандум. Левко тоді сказав мені — є інші ключі, це продовження санкцій проти Росії, коли її економіка остаточно дасть збій. А ще ми маємо підтримувати колоніальні народи РФ і тоді станеться ще один розпад Росії. Оце й буде щастям для всього цивілізованого світу.
З Левком Лук’яненком я познайомився 50 років тому. А перед цим мені розповіли про справу юристів, яких судять і ось-ось мають розстріляти за так звану зраду Батьківщини. Навіть уже ходили чутки, що їх таки розстріляли. І яким же було моє здивування, коли я, прибувши до мордовського табору, побачив живим Левка Лук’яненка і його товаришів. Отоді ми вже наговорилися... Маю і певну заслугу перед Левком Григоровичем. Я зібрав матеріали їхнього слідства і через довірену особу переправив їх до Києва Іванові Світличному. Іван написав статтю, яка вийшла за кордоном. Так спільними зусиллями було пролито світло на справу українських юристів, і вона набула міжнародного розголосу.
Левко відійшов у вічність, а перед нами завдання — хто запалить і понесе смолоскип його серця.
Є люди, як стовпи, на яких можна опиратися
Євген НИЩУК, міністр культури:
— Я мав за честь отримувати настанови від такого велета духу, як Левко Лук’яненко, і відчувати його сильне плече на всіх подвижницьких наших акціях за українське слово, за українську культуру, за українську історію. Є люди — стовпи, на яких можна опиратися. 27 років він був у катівнях тиранії, але не втратив свого запалу і гідно ніс прапор України до останніх днів. Символічно, що це знамено тепер підхопили молоді, які так само виборюють нашу державу із лабет загарбника.
Я дуже щасливий, що, коли став міністром, Левко Григорович запросив мене додому в село Хотів, і ми тоді говорили з ним про культурно-гуманітарну стратегію. Саме Левко Лук’яненко порадив мені зібрати фахівців-патріотів, створити дорадчу раду з впровадження української мови. Я дотримав слова. Така рада була зібрана, і ми написали відповідний закон, який був погоджений на всіх рівнях. На жаль, цей законопроект так поки що й не взято до розгляду.
Увібрав усі чесноти вірного християнина
Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ, президент Світового конгресу українців (1998 — 2008):
— Левко Лук’яненко — це людина, яка увібрала в себе всі чесноти щирого українця, щирого патріота і вірного християнина. Я виховувався на прикладі Левка Лук’яненка. Будучи зовсім юним, мені хотілося так само, як Левко Лук’яненко, робити акції на підтримку української незалежності. І я виходив і робив. Щоправда, американська поліція — не радянська міліція, і мене, звісно, ніхто не арештував. Але вже тоді я чітко усвідомлював, яким має бути майбутнє України.
У таборах йому пропонували скоротити строк за певні поступки, але він відмовлявся, бо розумів, що у такий спосіб його змушують відректися від правди.
Я маю сухе доручення від української діаспори, від Світового конгресу українців закликати всіх: найкращою пам’яттю для Левка Лук’яненка буде лише процвітаюча незалежна Україна. Шануймося!
Він об’єднав схід і захід
Степан ВОЛКОВЕЦЬКИЙ, народний депутат України першого і другого скликань, голова Івано-Франківського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта»:
— Для мене і для багатьох Левко Лук’яненко — приклад незламного борця за волю України, незалежність якої виборювали разом у Верховній Раді. Втім мені пригадується його перша передвиборча кампанія. Тоді в 90-му році побратими Левка відчували, що обрати його народним депутатом могла лише Галичина, а тому делегували його саме сюди. Він тоді повторював, що завжди йшов прямою дорогою, і що його завжди вела зоря. Насправді такою зорею був сам Левко Григорович. А тому вважаю нашим обов’язком продовжити ту традицію, яку започаткував і ніс Левко Лук’яненко. До речі, це він першим, будучи з Чернігівщини, з півночі нашої країни, щиро пропагував ідеї, які були більш притаманні західній Україні. Тож можна сказати, що вже тоді він об’єднував схід і захід, північ і південь.
Ми виносили з бою нашого гетьмана
Андрій СИВИЙ, учасник АТО:
— Коли ми з побратимами несли тіло Левка Лук’яненка до хотинської церкви, було таке відчуття, що виносимо з поля бою нашого отамана, нашого гетьмана. І це справді так. Так. Я буквально виношу його з Іловайська, я виношу його з Донецького аеропорту. Я фізично відчував, що виношу його з бою у цій неоголошеній і жорстокій війні. Бо він так само, як і ми, був весь час на передовій. На жаль, історія повторюється, і якщо Левко Лук’яненко захищав нашу незалежність і за це поплатився роками ув’язнень, то ми з побратимами змушені взяти до рук іншу зброю і захищати наші рубежі. Але ворог не змінився. Тож маємо пронести його дух і віру аж до перемоги.
Росія має розвалитися, а ми згуртуватися
Дмитро ПАВЛИЧКО, письменник, поет, громадський діяч:
— Я завжди намагався виступати після Левка, бо він задавав тон. Пам’ятаю, як на установчих зборах Руху він сказав: «Ми були під татарами, під поляками, під литовцями, але саме Росія залізла нам у душу. І головне, й основне наше завдання — проголосити незалежну самостійну державу.
Так тоді і сталося. А ще він говорив: «Росія має розвалитися, а ми об’єднатися, бо в єдності наша сила і лише так ми переможемо». Все, що він зробив, воно — вічне. Такою ж вічною буде й пам’ять.
Левку пощастило більше, ніж багатьом із в’язнів, — він мав можливість бачити Україну незалежною. І не просто бачити, а докласти всіх зусиль, щоб вона стала такою, написавши з побратимами Акт про незалежність. Тож найкращою пам’яттю Левку Лук’яненку може бути лише незалежна держава, яку нам потрібно відстояти у ворога і вивести на загальноєвропейські орбіти.
