У Верховній Раді зареєстровано проект постанови «Про відзначення у 2018 році 75-ї річниці перенесення у село Бишки Козівського району Тернопільської області центру українського національно-визвольного руху» (№ 8618). Її автор — син Головного командира Української повстанської армії, народний депутат України Юрій-Богдан Шухевич наголошує, що в середині XX століття Тернопілля перебувало в епіцентрі українського опору. За моїми дослідженнями, село Бишки стає «столицею воюючої України». 21—25 серпня 1943 року саме тут відбувся ІІІ надзвичайний Великий Збір Організації Українських Націоналістів, а невдовзі Роман Шухевич розташувався тут на постій як голова проводу ОУН(б), Головний командир УПА та голова секретаріату Української головної визвольної ради.
Народний депутат України Юрій-Богдан Шухевич, єпископ Київської Архиєпархії УГКЦ Йосиф (Мілян), історик Василь Штокало під час виставки філателістичних знаків про Романа Шухевича «Від столиці воюючої України (ОУН-УПА-УГВР), село Бишки на Тернопіллі — до столиці незалежної України, Київ» у Верховній Раді України.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Народний депутат України Юрій-Богдан Шухевич переконаний, що в нинішні часи збройного захисту територіальної цілісності та державного суверенітету України дуже важливо не забувати про попередні етапи цієї боротьби та гідно вшановувати пам’ять борців за незалежність України. Саме цьому сприятиме відзначення на державному рівні 75-ї річниці перенесення у село Бишки Козівського району Тернопільської області центру українського національно-визвольного руху.
Нині ми відзначаємо 27-му річницю Незалежності України, і так склалося, що саме в ці дні, 21—25 серпня, 1943 року в селі Бишки відбувся ІІІ надзвичайний Великий Збір ОУН(б), який мав справді надзвичайне значення для подальшої боротьби за незалежність України. «ІІІ надзвичайний Великий Збір ОУН бере в основу (…) живу історичну правду про незнищимість нації — найвищої органічної людської збірноти. Тому й в основу політичного ладу в світі бере національний принцип. (…) Система вільних народів і самостійних держав — це одинока і найкраща розв’язка питання порядку в світі», — зазначалося в одній із його постанов.
Учасники Великого Збору під час кількаденних нарад обговорювали життєво важливі для українського народу питання, внаслідок чого було сформовано такі програмові засади: земля є власністю народу; велика промисловість перебуває у національно-державній власності, а дрібні підприємства — у коперативно-громадській; забезпечуються справедливість оплати праці; свобода профспілок; рівність жінок з чоловіками; обов’язковість середнього навчання, піднесення освіти та культури широких народних мас шляхом збільшення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів; розвиток молодого покоління як морального, розумового, фізичного; пошани до праці інтелігенції; широке запровадження системи охорони народного здоров’я; особливої державної опіки над дітьми і молоддю; свободи друку, слова, думки, переконань, віри, світогляду; рівності всіх громадян України та ін.
Дослідниця Галина Дичковська висловила думку, що в 1991 році можна було брати й застосовувати програму ІІІ Великого Збору ОУН, адже вона була розрахована на пострадянську дійсність із еволюційним переходом від радянського тоталітаризму до національного солідаризму та розвитку суб’єктної вільної особи. Зокрема, на порядку денному збору стояло питання: що робити з колгоспами? Учасники вирішили віддати його розв’язання на вибір людей: ті, хто захоче, мають отримати окремі приватні земельні наділи, а ті, хто вирішить продовжити колективне господарювання, зможуть робити це в перетворених на кооперативну власність колишніх колгоспах. При цьому наголошувалося на рівності приватного, кооперативного та державного капіталу. Водночас стратегічні (залізниця, електрозабезпечення) та військово-промислові виробництва мали залишатися у державній власності.
Великий Збір також вніс зміни до складу керівництва ОУН. Зокрема, щоб уникнути можливого авторитаризму, замість одноосібного провідника було вирішено створити бюро Проводу. До нього ввійшли три особи: Роман Шухевич як голова бюро (під псевдом «Тур»), Ростислав Волошин («Павленко») та Дмитро Маївський («Тарас»). Також було затверджено Головного командира УПА Романа Шухевича (під знаковим псевдом «Тарас Чупринка» на пам’ять про Тараса Шевченка та Грицька Чупринку) у військовому ступені генерал-хорунжого. Саме йому судилося очолити збройну національно-визвольну боротьбу українського народу, тож, відзначаючи чергову річницю незалежності України, згадаймо про одного з найвідданіших борців.
Народився Роман Шухевич 30 червня 1907 року у Львові у неполонізованій українській родині. Впродовж 1917—1925 рр. він навчається в твердині українського шкільництва — Українській академічній гімназії у Львові. У 1926-му Р. Шухевича зараховано в знану Львівську політехніку на дорожньо-мостове відділення, яку він у 1931-му закінчив із відзнакою та отримав диплом інженера. При цьому в 1928—1929 роках студент Р. Шухевич призивався на військову службу до польських збройних сил.
Уже в гімназійному віці Р. Шухевич симпатизує Українській військовій організації та згодом (середина 20-х років ХХ сторіччя) складає присягу УВО. 1929-го він бере дієву участь у перетворенні УВО в Організацію українських націоналістів, а в 1933-му призначається Провідником краєвої екзекутиви ОУН Західноукраїнських земель Степаном Бандерою на бойового референта.
З постанням у 1938 році Карпатської України Р. Шухевич спочатку організовує у Львові збір грошової підтримки для закарпатських українців та спрямовує діячів ОУН для розбудови установ і зміцнення збройних сил нової держави — Карпатської Січі, а згодом і сам перебирається до її столиці Хуста. В березні 1939 року під час двобою з угорськими окупантами Р. Шухевичу поталанило вижити, хоча загинули його найближчі побратими Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.
З 1 вересня 1939 року, після початку Другої світової війни та падіння Польщі, Р. Шухевич переїздить до Кракова, де в лютому 1940-го підтримує позицію Степана Бандери щодо відходу ОУН(б) від німецької орієнтації, яку сповідувало очолюване полковником Андрієм Мельником крило ОУН.
С. Бандера запропонував інший підхід до спілкування з німцями, який базувався на засадах попереднього Провідника Євгена Коновальця — боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. А щоб у слушний час українці змогли опертися на власну мілітарну силу, Р. Шухевичу було доручено активно долучитися до створення в 1940 році дружин українських націоналістів, які в складі німецьких збройних сил мали назви «Нахтігаль» та «Ролянд». У відповідний момент за наказом проводу
ОУН(б) їхні вояки мали зняти чужинецький однострій та, ставши основою власних збройних сил, повернути зброю проти загарбника. Зрештою більшість із ДУНівців опинилися у складі УПА.
З 22 червня 1941 року дружини українських націоналістів просуваються з передовими німецькими частинами, і 30 червня 1941року вони вступили до залишеного радянськими військами Львова. За наказом Р. Шухевича під контроль було взято ключові об’єкти міста та вузол зв’язку. Цього самого дня, 30 червня, маючи підтримку бойового підрозділу, стараннями українських націоналістів були скликані Українські Національні Збори та вустами Ярослава Стецька проголошено Акт відновлення державності України. Через радіотрансляційну мережу («Висильна імені Євгена Коновальця») ця інформація пішла по світу.
Зауважимо, що в той час Р. Шухевич пережив і родинне горе, адже після радянського відступу й відчинення в’язниць було опізнано тіло закатованого енкаведистами його брата Юрія.
Якраз в умовах проголошення відновлення Української держави нацисти й продемонстрували свої справжні наміри щодо України. Проте на ультиматум Гітлера — відкликати Акт відновлення Української держави — Провідник ОУН(б) Степан Бандера, прем’єр Ярослав Стецько та голова Українського національного комітету Володимир Горбовий відповіли відмовою, тож вони разом з усім складом новоствореного українського уряду опинилися в концтаборі Заксенгаузен, поблизу Берліна. А на українських теренах розпочався терор та визиск українського населення. Довідавшись про нацистські переслідування українців і глум над державністю України, легіон на чолі з Р. Шухевичем, який у цей час перебував на постої під Вінницею, оголосив протест та відмовився від подальшої служби в німецькій армії. Розпочалися репресії. Недавніх ДУНівців спочатку було відправлено на Київ, а далі до Львова. 8 січня 1943 року Р. Шухевич із двірця (львівський залізничний вокзал) непомітно зник і знову перейшов у підпілля.
Наступні сім років Р. Шухевич присвятив збройній боротьбі з окупантами. Також він стоїть біля витоків Української Головної Визвольної Ради — підпільного уряду воюючої України, яку очолював Кирило Осьмак (діяч Центральної Ради з Полтавщини).
У 1944 році одного загарбника замінив інший, і українці наочно засвідчили іншим поневоленим народам чин боротьби проти тоталітарного СРСР. Факт безпрецедентний у світовій історії, адже для більшості європейців окупація закінчилася із завершенням Другої світової війни. Подиву гідний змаг продовжувався у 1945—1950 роках, попри страхітливі репресії, депортації, тортури, виселення, масові знищення, смертні вироки.
За самим Головним командиром УПА безнастанно полює НКВС-МДБ, у багатьох випадках безуспішно. Однак зрештою радянським каральним органам таки вдалося вийти на його слід. 5 березня 1950 року Р. Шухевич загинув під час радянської спецоперації в селі Білогорща, яке тоді межувало зі Львовом.
Сьогодні побутує дві версії загибелі Романа Шухевича. Зокрема, «за інформацією МГБ-КГБ», викриття місця перебування очільника воюючої України начебто відбулося внаслідок розробки емгебістами Дарії Гусяк (зв’язкова «Нуся»). Друга думка, що Москва отримала інформацію від завербованого англійського розвідника Кіма Філбі. Принаймні сам К. Філбі у книзі «Моя таємна війна» стверджує, що був на службі [червоних] довгі роки і йому вдалося домовитися з американською розвідкою про узгіднене скидання представників оунівського підпілля в Україну. В підсумку англійські джерела змушені будуть визнати, що К. Філбі відправив у руки [червоних] понад 60 зв’язкових українського підпілля.
Тому вважаю, що в Лондоні, а не поміж українців потрібно шукати джерела витоку інформації, яка призвела до загибелі Головного командира УПА. Кремль старанно затирав сліди виявлення та загибелі Р. Шухевича, а комуністично-кагебістська пропаганда намагалася закріпити думку, що українці самі себе звоювали.
Тепер нарешті є можливим відтворити правду по епізодах. Зокрема, відомо, що 2 березня 1950 року на вулиці у Львові затримали Дарію Гусяк, в якої було відібрано зброю та отруту. Негайно зв’язкову Р. Шухевича доставили для здійснення оперативної розробки. Вона вперто відмовлялася давати свідчення. Катування, побиття на її очах матері також нічого не дали. Після цього розпочався новий етап оперативної розробки, і після переведення Д. Гусяк до «лікарняної камери» 3 березня начебто було отримано бажане — Білогорща…
Проте, за відомостями з Лондона, МДБ знало, що Роман Шухевич у Білогорщі. Тож на цей час його зв’язкові перебували під стеженням, і МДБ готувало спецоперацію із захоплення Головного командира УПА. Зокрема, ще 25 січня 1950 року в селі Дегова Рогатинського району на Прикарпатті, у житлі отця Лопатинського (зв’язковій хаті Р. Шухевича), було затримано матір Д. Гусяк.
Тепер повернімося до Білогорщі 5 березня. Після затримання Д. Гусяк, уже начебто 3 березня, тобто за добу, було розроблено операцію та визначено її час — 5 березня. З цією метою прилетіли зверхники (з Москви — генерал-лейтенант МГБ Павел Судоплатов та з Києва — генерал-майор внутрішніх військ МГБ українського округу Фадєєв), стягнуто — напередодні насильних радянських виборів — оперативні резерви: 62-гу стрілецьку дивізію, 88-му частину ВВ МГБ, резерви штабу Українського прикордонного округу та управління міліції міста Львова. Чи можливе це за такий короткий час? Ні.
А істина — в довго замовчуваних обставинах. 2 березня Дарія Гусяк («Нуся») мала побачитися з утримувачкою конспіративної хати Р. Шухевича в Білогорщі Галиною Дидик («Молочарка») зовсім в іншому місці, у Львові. Ця зустріч не відбулася, і за декілька годин
Р. Шухевич відправив у терен охоронця «Зенка» (Михайло Заяць). Чому після затримання зв’язкової «Нусі» Головний командир у ніч
5 березня 1950 року залишився ночувати в Білогорщі? Г. Дидик, яка вижила, про це так і не розповіла, чим дала ворогові можливість спотворювати історію та звалювати вину за загибель Р. Шухевича на невинну Д. Гусяк.
Виникає й таке питання: Головного командира було вбито чи поранено? За інформацією КДБ, начебто сержант П-к (Мухітдінов) поклав трупом Романа Шухевича. А насправді? Після смерті Р. Шухевича відбувалася процедура опізнання особи загиблого, тож його тіло також показали сину Головного командира Юрію. І якраз його свідчення дозволили відтворити справжні обставини смерті Р. Шухевича. Зокрема, Юрій-Богдан Шухевич розповів, що слідчий Гузєєв привів його в гараж Львівського обласного управління МДБ, де він побачив тіло свого батька: «Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правому боці обличчя було видно слід кулі, а під грудьми було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. Значить, застрелився, подумав я».
Побутує непідтверджена інформація, що голову загиблого Головного командира було відділено від тіла і відправлено до Москви, а прах (без голови) вивезено за межі Західної України і спалено та розсіяно неподалік села Гуків на Кам’янець-Подільщині.
Воююча Україна швидко дізналася, що генерал-хорунжий «Тарас Чупринка» поліг. Виявив це згаданий «Зенко» (Михайло Заяць). А Роман Бурбела в 2000 році згадував про отримане завдання поширити листівку «Хай живе Тарас Чупринка — генерал УПА!», і її було розклеєно в рідному селі «Зайця» Берлині (Хмільове).
За рік у вільному світі Підпільна пошта України видала марку на вшанування річниці загибелі генерал-хорунжого «Тараса Чупринки» (на знімку).
Василь ШТОКАЛО,
історик.
Тернопіль.
