Козаки Марківської сотні ганялися за «большевицькими» бандами по всій Наддністрянщині

 

На фоторепродукції: «Клятва отаманів» — таку назву має пам’ятник керівникам Марківської сотні в селі Довжок.

Фото надано вчителькою Наталією СЛУБСЬКОЮ.

 

Чому про Холодноярську республіку знаємо так багато, а про Ямпільську — майже нічого?

Малодослідженою залишається історія тимчасової держави «Ямпільська республіка». Її військо вибило більшовиків з усього Придністров’я. Навіть на початку 1920-х, коли у Вінниці керували більшовики, в Ямполі влада залишалася українською, визнавала тільки уряд УНР. Невелике державне утворення контролювало територію від Ямполя до Тиврова (за 30 кілометрів від Вінниці), Жмеринки, Вапнярки, Крижополя, північних районів Одещини. У лютому 1919-го військові частини Наддністрянського куреня зустрілися на залізничній станції Вапнярка з полком Чорних запорожців. Увійшли з ними в перемовини і поєднали свої сили в боротьбі з більшовицькими військами. Наддністрянський курінь продовжив свій бойовий шлях, влившись в армію УНР.
Прикро за нинішніх земляків героїчних учасників визвольних змагань. Не всі вони позитивно ставляться до вчинків своїх «славних прадідів великих». Здивували порадою: не писати про Ямпільську республіку. Мовляв, не на часі. На Донбасі республіки і тут...

Книга з Лондона, лист із Нью-Йорка

Унікальні спогади залишив про часи Ямпільської республіки та її збройні сили один із безпосередніх учасників тих подій. Виклав їх у книжці «Так творилося українське військо (1917—1919)». З присвятою козакам Ямпільської республіки. На обкладинці значилося прізвище автора — Дмитро Кетрос. Це був псевдонім. Справжнє ім’я автора вдалося встановити нещодавно. Несподівана, випадкова зустріч відбулася на початку 2000-х в учасників делегації з Вінниччини, які перебували в Лондоні. До них підійшов чоловік поважного віку. Розмовляв українською мовою. Декілька разів уточнив, чи справді гості з Вінниччини. Запитав, чи знайоме їм слово «Кетроси». Тодішній директор обласного краєзнавчого музею, світлої пам’яті Людмила Кароєва, не могла не знати цієї назви. Так називалося село в Ямпільському районі. Наприкінці 1940-х його перейменували на Довжок. Незнайомець передав їм книжку «Так творилося українське військо (1917—1919)». Надрукована у Лондоні у 1958 році. Сказав, можливо, написане комусь знадобиться в сучасній Україні.
Прикро, що не знаємо, хто був той незнайомець. Ніхто з делегації не здогадався поспілкуватися з ним, запитати, звідки в нього книжка, та й хто сам він, зрештою. Зате автора видання вдалося встановити. Зробила це колишній працівник Вінницької обласної наукової бібліотеки імені Тімірязєва Людмила Шпильова. Нині пані Людмила проживає у Нью-Йорку. Працює у бібліотеці Української Вільної Академії Наук. «Пані Шпильова віднайшла у фондах інформацію про автора книжки, що її привезли з Лондона, — розповів вінницький письменник Михайло Каменюк. — Надрукували її в літературно-краєзнавчому збірнику «Русалка Дністровая» за 2018 рік».

Їх посилали побороти все українське

Книгу Кетроса-Косаківського Михайло Каменюк надрукував «без купюр» у згаданому часописі «Русалка Дністровая» за 2013 рік. «Ми рвалися у бій за нашу Україну з палаючими серцями», — одним реченням автор передав настрій молодих бійців, створеного в їхньому селі Кетроси підрозділу Марківська сотня (від назви річки, що протікає через село і впадає у Дністер). Безвусим юнаком Косаківський став у стрій. З тексту видно, що більшість бійців були його ровесниками або ненабагато старші. Щодня вони опановували військову справу. Навчали цього старші, які повернулися з Першої світової. Створив підрозділ і керував ним теж місцевий житель — Семен Ільницький, що мав звання офіцера.
Автор згадує ще одного керівника — курінного із сусіднього села Качківка на прізвище Криворучко (імені не називає. — Авт.). З часом він перейшов зі своїм підрозділом на бік більшовиків і воював проти своїх колишніх побратимів. У радянські часи йому поставили пам’ятник, а про Ільницького і його козаків ніхто не згадував. Якщо й говорили, то називали «петлюрівцями», «бандитами». Такі ярлики начепила комуністична пропаганда. Дотепер в селі дехто саме так згадує Ільницького.
По всьому Придністров’ю ганялися козаки Ільницького за більшовицькими бандами. Так пише автор. Російських «салдатів-большевиків» послали поборювати все українське, вони забирали «хлєбушек» і вивозили в Московщину. Вони принесли в село вульгарні матюки. До того в селі не знали лайки. Автор у подробицях описує бої із загонами більшовиків. Згадує деякі прізвища бійців, а декого позначає тільки ініціалами. Унікальний матеріал для подальшого дослідження періоду визвольних змагань у Наддністрянському краї!

«Робите пам’ятник петлюрівцям?»

Історик за фахом, а нині сільський голова села Ратуш Ямпільського району Сергій Барсуковський згадує, як йому дісталася книжка про Ямпільську республіку. «Ось вам готова кандидатська дисертація», — з такими словами звернулася до нього, тодішнього студента Вінницького педагогічного університету, науковий співробітник обласного краєзнавчого музею Ірина Дорош. Вона знала, що студент, який проходив практику в музеї, родом з Ямполя. Саме тому передала йому книжку.
— Я зняв чотири копії, одну з яких подарував тодішньому керівнику Ямпільського району Анатолію Комару, — каже пан Сергій. — Для жителів Довжка інформація про книжку стала сенсацією. Роздруковані фрагменти окремих сторінок передавали від хати до хати. Мені вдалося побувати в родичів декого з тих, чиї імена згадуються автором видання. Записав їхні спогади. Період визвольних змагань на Поділлі досліджував кандидат історичних наук, працівник обласного архіву Костянтин Завальнюк. У співавторстві з ним видали книжку «Незламні. Ямпільці в обороні державності: 1917—1925 роки». У ній використали матеріали лондонського видання.
Розповідає Анатолій Комар: «Декілька днів залишався під враженням прочитаного про Ямпільську республіку. Виник задум увіковічити в камені наших земляків — борців за незалежність України. Запросили скульптора. Обговорили проект пам’ятника. Участь брав народний депутат України тодішнього скликання Микола Сокирко, він родом із Довжка. Працював над пам’ятником відомий скульптор Микола Крижанівський.
— Спершу був задум викарбувати постать полковника Марківської сотні Семена Ільницького, — каже пан Микола. — Але дехто з його нинішніх родичів заперечував. Під час роботи над скульптурою зрозумів причину. У кам’яній брилі з дністровського пісковика відобразив двох козаків з шаблями. Внизу є напис: «Козакам Ямпільської республіки». Назвав пам’ятник «Клятва отмаманів».
Дехто запитував скульптора: «Робите пам’ятник петлюрівцям? Чи знаєте, що ці бандити грабували село?» Розчаруванню майстра не було меж. Натомість місцевий вчитель Юрій Зозуля, нині його немає серед нас, доклав багато зусиль для відновленням подій того часу. Записував спогади, збирав експонати для музею «Марківська сотня», шукав могилу Семена Ільницького. Стверджував, що встановив місце його поховання. На упорядкованій могилі побували учасники клубу «Холодний Яр» разом із відомим істориком Романом Ковалем. До речі, добре знаний дослідник Холодноярської республіки пан Коваль видав книжку і про Ямпільську республіку. Про неї мало знають тільки тому, що не знаходиться ентузіастів, які б дослідили і популяризували історію так предметно, як це зробили на Черкащині члени клубу «Холодний Яр». Ще однією згадкою про ті події стане кіноповість, над якою нині працює Микола Крижанівський. «Дуже багато конкретних епізодів у книжці Кетроса-Косаківського, — каже він. — Є що екранізувати...»

Віктор СКРИПНИК.

Вінницька область.

 

ДОВІДКОВО

— Справжнє ім’я Дмитра Кетроса — Микита Косаківський, — пише Людмила Шпильова. — Під час визвольних змагань юнак пішов добровольцем в армію УНР, брав участь у Зимовому поході, за що нагороджений Залізним Хрестом. Був тричі поранений. У листопаді 1920 року разом з армією УНР покинув рідну землю. На території Польщі потрапив у табір інтернованих. Йому вдалося вибратися і переправитися до Чехословаччини. У Празі здобув середню і вищу освіту. У 1932-му отримав диплом інженера, а пізніше, після закінчення факультету археології Українського університету у Празі, ще один диплом. Друкувався у різних виданнях, був співвидавцем журналу «Свєтозар». Входив до ОУН. У 1938 році брав участь в організації Карпатської Січі. Йому вдалося повернутися в Україну. У 1942 в Харкові заарештований гестапо за критику політики нацистів у ставленні до України. Засуджений до смертної кари. Вдалося втекти. Під чужим прізвищем жив у Німеччині, де помер 5 січня 1961 року.