Уперше пощастило почути бандуриста Віктора Пашника в Холодному Яру (на знімку).

За його плечима зеленою стіною стояв старий густий ліс, шуміли у верхів’ях могутні дуби. Високі пагорби й діброва відлунювали срібні звуки бандури, молодий, піднесений голос співака.

Босоногий, білявий, блакитноокий, він ніби виринув із глибин правічного лісового урочища й розбудив у душі щось давнє, призабуте, щемливе...
«Україно моя, рідна мати моя, Хто Ти є? Хто Ти є? Я питаю про те навесні солов’я, Я запитую серце своє...» Неповторна пісня Олеся Бердника звучала тут, у Холодному Яру, по-особливому проникливо й бентежно. Відчувалося, що вона до глибини душі хвилює й самого бандуриста.
— Цю пісню часто виконував мій учитель, відомий кобзар Василь Литвин, — поділився згодом Віктор Пашник. — Він часто бував на Черкащині, у легендарному краї борців за волю України. Співав тут для нащадків гайдамаків і повстанців. Після закінчення Стрітівської кобзарської школи подарував мені бандуру. Тепер мене тягне магнітом таємничий холодноярський ліс.
Зі знаменитої Стрітівки розпочалися кобзарські мандри Віктора Пашника. Хлопець ще тоді усвідомив: палаци, паркети, просторі сцени — не для нього. Його стихія: виступ просто неба, вулиця, парк, невелике коло слухачів. Коли можна спілкуватися очі в очі, вловлювати настрої людей, імпровізувати, співати те, чого прагне душа. У подорожах народжувалися свої власні пісні:
Сонце-зорі — нам то мапа,
Ріки-гори — нам то хата.
Добре серце треба мати,
Щоб хотілося співати.
Після Стрітівки задумав Віктор помандрувати пішки та автостопом до Канева, Моринців, Керелівки-Шевченкового. Уночі біля річки Рось застала його зненацька гроза. «Блискавиці, здавалося, крешуть по моїй спині, громи оглушують, як гармати, — з усмішкою пригадував. — Я скрутився клубочком у своїй схованці та й гаряче молився. То було моє кобзарське хрещення... А до Тарасових шляхів таки дістався. Грав землякам Кобзаря на бандурі, співав думи та пісні».
Лауреат «Червоної рути» Віктор Пашник побував з виступами в усіх областях України. «Крім Херсона, — зазначає. — Це місто залишив «на закуску». У найгарячішу фазу російсько-української війни їздив зі священиками та волонтерами на схід, співав для наших захисників народних та своїх авторських пісень. А їх у нього вже майже п’ять десятків. За висловом бандуриста, «коли гуляє пісня волі», тоді й твориться легко. «Виколихані» у мандрах слова й мелодія лягають людям на душу. Наприклад, такі: «Ми обов’язково з тобою зустрінемось. У Донецьку, Одесі чи Львові. Один одному в очі задивимось. Я спитаю: «Ми знайомі?»
У відкритого, щирого, життєрадісного Віктора Пашника є безліч друзів. Як удома на Прикарпатті, у Львові, так і по всій Україні. А ще — за кордоном. Співак відвідав майже всі європейські столиці. Співав на фестивалях, конкурсах, а найчастіше — на вулицях, у парках. Пропагувати, доносити свою рідну національну культуру іншим народам вважає святим обов’язком мандрівного музиканта.
Восени Віктор Пашник братиме участь у традиційному фестивалі польсько-української дружби в місті Щецин. Співатиме популярну серед поляків «Гей, соколи» й одну зі своїх улюблених — «Цвіте терен». Звучатиме й авторська «Іду по світу я степами і лісами, Від гір до моря, дніпровими берегами, Степами і лісами».
...Йде, крокує, мандрує кобзар нескінченними, неозорими шляхами-дорогами. Несе у світи українське пісенне мистецтво. Відкриває в піснях палке своє серце і ліричну, замріяну душу свого народу.

Лідія ЛІСОВА.
Фото автора.