Із матерями та батьками, дружинами, дітьми, нареченими, котрі втратили своїх найдорожчих і найрідніших на сході, на Михайлівській площі у Києві, де біля Михайлівського Золотоверхого монастиря наша «Стіна плачу» — банери з тисячами фотографій загиблих у російсько-українській війні, плакали люди та природа — з ранку й протягом дня кілька разів зривався дощ і падав сльозами на портрети в чорних рамках. Тут 29 серпня, в день найбільших втрат в Іловайському котлі і протягом усієї війни, Україна вшановує своїх загиблих захисників. Зі сцени звучать страшні цифри: втрати вбитими, пораненими, зниклими безвісти й полоненими — у ДАПі, під Дебальцевим, у Пісках, на «промці», Світлодарській дузі — саме цього дня за всі роки війни становлять приблизно тисячу бійців. У кожному виступі бійців, волонтерів, журналістів і рідних Героїв — слово «Іловайськ».

Це наш спільний біль.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.

Бої за це місто й залізничний вузол на Донеччині розпочалися у другій половині серпня 2014 року. 18 числа українські батальйони, які здебільшого складалися з добровольців, увійшли в Іловайськ і взяли під свій контроль чималу частину населеного пункту, однак після вторгнення на територію України регулярних військ російської армії опинилися в оточенні. Представник російського командування прибув до Многопілля і пообіцяв українським силовикам «зелений коридор». На марші наші колони були розстріляні. За офіційними даними, загинули 366 українських військових, 249 було поранено, 128 взято в полон та 158 зникли безвісти. 

— У цей день, у ці хвилини чотири роки тому під Іловайськом йшов запеклий бій, — каже журналіст і військовий експерт Юрій Бутусов. — «Зелений коридор» став коридором смерті, коридором героїзму. 29 серпня — день героїзму. Кожен із бійців знав обстановку. Вони не здалися і відкинули пропозицію скласти зброю. Це було спільне рішення командирів і особового складу. Навіть у безнадійній ситуації наші бійці завдали ворогу удар. Як Небесна Сотня змінила хід історії, так і Іловайськ — весь світ побачив на які жертви йде український народ, захищаючи свою землю. Після виходу з Іловайського котла бійці могли розбігтися, відійти в тил, але більшість залишилися, не побігли, а продовжували виконувати накази.

Бої під Іловайськом — це подія, яка гартує характер нації, — зазначає Юрій Бутусов. — Ми маємо пам’ятати всіх, хто усвідомлено пішов на смерть заради нації і держави.

Фахівці кажуть, що співвідношення основних сил і засобів ЗСУ, батальйонів спеціального призначення МВС та Нацгвардії із загальною кількістю незаконних збройних формувань Збройних сил РФ під час виходу з оточення в районі міста Іловайська було таке: особовий склад — 1 до 18, один українець проти 18 росіян і сепаратистів, танки — 1 до 11, БТР — 1 до 16, артилерія — 1 до 15, міномети — 1 до 16. У супротивника було 90 танків, 24 реактивні установки «Град», 60 гармат, 64 міномети, 350 БТРів.

Керівник Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ Олексій Ноздрачов напередодні на брифінгу зазначив, що під Іловайськом кількість загиблих військовослужбовців регулярних військ РФ становила 200 осіб, поранених — 300, а за весь період боїв літа і до кінця 2014 року втрати російської армії на Донбасі — 1700 військових.

Кожне обірване життя українського воїна — це величезна, непоправна втрата для родини і для країни, для українського суспільства. Це наш спільний біль. Під Іловайськом і в інших гарячих точках загинуло багато добровольців, хлопців, які за покликом серця й власної совісті добровільно пішли на фронт. Загинули кращі, освічені, високодуховні. Серед них — кандидат наук, альпініст Юрко Коновалов з Києва, історик, педагог з Донецька Юрко Матущак, лінгвіст із Сніжного В’ячеслав Макаренко. Вони не вийшли з-під Іловайська. Серед Героїв і стрілок-навідник, кіборг В’ячеслав Мельник із села Білозір’я Кременецького району Тернопільської області. Його мама Ірина Мельник, одягнена, як багато інших матерів, що втратили на війні своїх синів, у чорну сорочку і чорну хустку, з червоними від сліз очима, тримає в руках фото своєї дитини. 

— Його побратими розповідали, що смерті не боявся, ходив у бій без бронежилета. Казали, що був як зачарований, його кулі не брали, — тамуючи біль, каже пані Ірина. — В ДАПі отримав тяжке поранення, йому відірвало вказівний палець, але відмовився евакуюватися, сказав буду тут, поряд з братами. Загинув 20 січня 2015 року, коли аеропорт накрили «Градами» — йому посікло осколками усі груди, місця живого не залишилося, ногу. Йому було усього 26 років...

До мікрофона підходить мама Євгена Харченка, пані Наталя. Її син загинув 29 серпня, виходячи з оточення по «зеленому коридору» на червоній пожежній машині.
— Убивши наших дітей, вони вбили наші сім’ї, — каже жінка. — Але ми незламні, ми не здамося.

До побратимів, усіх присутніх звертаються мами Володимира Рижака з Умані, Віктора Гурняка з Тернополя, дружина Широкова Андрія Ганна Счасна з Дніпра, мати п’ятьох дітей, Романа Радівілова з Харківщини — у кожному їх виступі пекучий біль, але й незбагнена сила, міць у голосі, заклик любити Бога й Україну, зробити державу квітучою, адже саме за це загинули їх найрідніші люди.

Біля Стіни пам’яті Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відслужив молебень за загиблими Героями.

Учасники меморіальних заходів звернулися до Президента України з пропозицією визнати на державному рівні 29 серпня Днем пам’яті за полеглими Героями.