Державні програми підтримки індивідуального та молодіжного житлового будівництва практично не розв’язують проблеми забезпечення власними помешканнями громадян України. У 2016 році 377 сімей змогли поліпшити свої житлові умови за пільговим кредитуванням. У 2017-му — лише 51. І це на всю країну!

Мізерне фінансування програм, багаторічне очікування іпотеки, надмірна бюрократизація і, головне, повна байдужість державних керманичів до цієї суспільної больової точки унеможливлюють зміни на краще в найближчій перспективі. Через безвихідь виїжджають українці за кордон. Часто назавжди.
Особливо гостро стоїть питання з житлом на селі. Молоді сім’ї, які зважилися мешкати і працювати у сільській місцевості, позбавлені реальної можливості побудувати власний дім, придбати чи реконструювати стару оселю. В Україні відсутня будь-яка цільова підтримка сільської молоді! Навіть захисникам Вітчизни, учорашнім бійцям АТО, котрі потрапили в життєву скруту, «не прописані» державна фінансова допомога чи пільгове кредитування житла. Тому й поневіряються молоді родини атовців зі скромним своїм скарбом та з малими дітьми. Як ось сім’я Миколи та Лариси Іванових — уродженців Чигиринщини (на знімку).

 

Лариса відчувала, що з ними щось трапилось

Кожен житель села Мельники з повагою відгукується про працьовитого, совісного, скромного хлопця. Після строкової служби в армії він працював трактористом та на будівництві.
— У Миколи золоті руки, — ділиться депутат Мельниківської сільської ради Людмила Зубенко. — Уміє й цеглу класти, теслювати, штукатурити, робити євроремонти. Шкода, що в нього, учасника АТО, склалася нелегка життєва ситуація. Він круглий сирота. Його дружина — з багатодітної родини. А сільрада, на жаль, допомогти нічим не може.
Микола Іванов пішов добровольцем на східний фронт у кровопролитному лютому 2015-го. Перед цим доглядав важкохвору матір. Попри всі синові зусилля зберегти неньці життя, вона померла. Лариса, його молода дружина, втішала, як могла. Якби не вона, не знає, як пережив би цю втрату. У селі, у старій хатині, залишився названий батько. Тепер на плечі Лариси лягла турбота про літню самотню людину.
У 57-й окремій мотопіхотній бригаді сержант Микола Іванов завоював повагу і довіру. У найнебезпечніших ситуаціях його природна тямущість і кмітливість відводили від підлеглих біду. Під пекельним Зайцевим, коли на бойовому завданні підірвався на розтяжці командир відділення і боєць, Миколу призначили командувати підрозділом. Він організував транспортування поранених до санітарної машини і лиш тоді відчув, що й сам непритомніє від втрати крові...
Згодом у госпіталі під час операції хірурги сказали, що йому неабияк пощастило. Великий рваний осколок дивом не розтрощив кістку стегна, не дійшовши до неї всього один міліметр...
Микола не повідомляв Ларисі, що поранений. Дружина ось-ось мала народжувати їхнього первістка й він не хотів її хвилювати.
— Я відчувала, що з Колею щось трапилось, — пригадує Лариса. — Адже він відслужив на передовій майже рік і йому обіцяли відпустку. Я дуже хотіла, щоб чоловік був поряд зі мною, коли з’явиться на світ наш довгожданий синочок. Він такий надійний, спокійний, терплячий...
З Харківського госпіталю сержанта не відпускали. Надто свіжа рана. Ускладнилася контузія, потрібно ще лікуватися. Тим часом Лариса потрапила в пологове відділення районної лікарні. Обстеження показало, що шийка дитини обвита пуповиною й вона страждає від гіпоксії — нестачі кисню. Досвідчені породіллі, котрі народжували не вперше, казали, що Ларисі, очевидно, негайно зроблять кесарів розтин.
Однак лікарі чомусь зволікали. Минув тиждень перебування Лариси у відділенні, пішов другий. Молода жінка почувалася недобре. Вона тривожилася, що її дитині теж зле. Малюк дуже «крутився», «штовхався», ніби просив про допомогу. Якось зайшла медсестра й запитала породіллю, чи вона з кимось «домовлялася» про пологи. Лариса сказала, що ні. Тільки придбала комплект для пологів та новонародженого, як її попереджали.
24 листопада, після двох тижнів перебування у лікарні, Ларису взяли у пологовий зал. Як потім виправдовувалася акушерка, пологи виявилися складними і новонародженого довелося «видавлювати»...
Дитина була дуже слабкою. Вона балансувала між життям і смертю. Лікарі вирішили транспортувати породіллю з новонародженим у Черкаси.
— Мене відправили із синочком не машиною «швидкої», як обіцяли, а звичайною автівкою, — веде далі Лариса Іванова. — Обклали дитину теплими грілками і везли... В обласній дитячій лікарні малюка поклали в бокс, а мені написали список ліків, які потрібно купити, щоб врятувати дитину. Я зателефонувала Колі. Йому дали дозвіл перевестися в Черкаський госпіталь, і він негайно приїхав. Нам терміново потрібна була велика сума грошей на лікування Артемка, якої в нас не було. І тоді ми вирішили продати землю, яку виділили Колі як учаснику АТО. На ці кошти ми врятували і виходили свого синочка...

В Артемчика з’явилася сестричка

Після госпіталю сержант Іванов повернувся у свій підрозділ і відслужив ще рік. Лариса 30 днів лежала з дитиною в лікарні. Через стреси, нескінченні переживання в 22-річної мами «перегоріло» молоко й дитина перебувала на штучному вигодовуванні. На це також потрібні були гроші.
Коли Микола повернувся зі сходу додому, Артемкові виповнився рік. Необхідно було забрати дружину із сином з її батьківської багатодітної родини і шукати для своєї сім’ї житло. Атовець пригадав, що товариш по службі пропонував перебратися в його село на Кіровоградщину. Мовляв, Бандурівка хоч і не газифікована, та дешеві хати. Сержантської зарплати вистачить, щоб купити одну з них.
Довго роздумувати не доводилося, адже наближалася зима. Молоде подружжя з дитиною переїхало з Мельників у Бандурівку. Згодом з’ясувалося, що старий будинок, який так розхвалювали продавці, виявився холодним, з непридатним пічним опаленням. Потрібно було викидати все старе начиння, розточене мишами, і мурувати нове. На це вже часу не було. Микола переобладнав, утеплив літню кухню й там сім’я перезимувала.
Улітку він працював до сьомого поту. Однак, зарплату орендар платив зовсім не ту, яку обіцяв, коли брав на роботу трактористом. Сім’я ледве зводила кінці з кінцями. На перебудову придбаної старої хати не було ані грошей, ані часу. А восени минулого року Лариса народила Артемчику сестричку. Довелося ще одну зиму зимувати в літній кухні. Щоб прогодувати сім’ю, яка збільшилася, Микола, попри загострення наслідків контузії, почав їздити до Києва на будівництво. Дружина лишалася вдома сама з двома дітьми.
— Тепер я дуже шкодую, що ми зважилися на переїзд, — із сумом у голосі повідала Лариса. — Треба було нам шукати якесь житло в Мельниках. Там у мене живе заміжня старша рідна сестра, мати, менші брат і сестра-підлітки. Вони б завжди допомогли мені глядіти Артемчика та Ангелінку... Я навіть могла б піти на роботу, й Колі не було б так важко заробляти самому на сім’ю. Крім того, синочка потрібно показувати логопедам. Йому вже три рочки, а він говорить лише кілька слів. Необхідна медична реабілітація й Колі. З Мельників до Черкас є прямий автобусний рейс. Усього година їзди. А тут з Бандурівки до Кропивницького добираються з пересадками кілька годин...
У Мельниках співчувають молодій родині, котра потрапила в скрутне становище. Якщо повернуться назад, кажуть, готові допомогти толокою. У селі зараз є на продаж недорогі будинки. Навіть не дорожчі за 30 тисяч гривень. Однак і цих грошей в Іванових немає. Продати в Бандурівці хату вони не можуть. Ніхто не купує. Доведеться її просто залишити.
Може, шановні читачі, ми гуртом допоможемо 29-річному учаснику АТО, який пролив кров, зі зброєю в руках боронячи Вітчизну? У нього немає батьків. Будемо йому та його сім’ї ріднею. Великою ріднею, яка піклується про своїх синів-захисників...

Лідія ЛІСОВА.
Фото з архіву родини Іванових.

Від редакції
Хто має бажання і можливість надати допомогу сім’ї Іванових, повідомляємо номер картки ПриватБанку Іванової Лариси Вікторівни: 5168757293844611.
Призначення: для придбання будинку.
Якщо виникнуть запитання, їх можна з’ясувати в нашого власкора в Черкаській області Лідії Іванівни за телефонами 0501465045; 0965453919.