ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 за 2017 рІк.
 

Тут «двісті ангелів у тілі проживаючих, образ життя Божого проводять»

 

Манявський скит.

Фото автора.

Одне з найголовніших завдань нашого суспільства на шляху розбудови незалежної, а значить, і багатої України — створення єдиної помісної національної Церкви, як в усіх європейських країнах. Це право кожного народу і фундамент міцної, незборимої держави. Ми відзначаємо 1030-ту річницю хрещення Київської Русі, територіальною, культурною, політичною та духовною спадкоємицею якої є сучасна Україна. Ця дата — свідчення не лише канонічності української церкви — УПЦ Київського патріархату, а й європейської ідентичності нашої держави. Десять років тому, коли Україна відзначала 1020-ліття свого хрещення, Київ відвідав Вселенський патріарх Варфоломій. В історичній довідці Вселенського патріархату, оприлюдненій на сайті Президента України 21 липня 2008 року з нагоди знаменної дати зазначено: «Київ, як і Єрусалим, Константинополь і Рим — найважливіші центри світового Християнства, — стоїть на семи горбах, і це єднає Київ з давніми апостольськими столицями... Колись найбільша за територією наша Митрополія — Київська — святкує 1020-ліття від часу свого офіційного хрещення. Це свято не тільки Києва, а й Вселенської Константинопольської Патріархії. Довгою і досить складною та неоднозначною з історичного погляду є історія українського Християнства, нерідко все йшло не так, як хотіли Константинополь та Київ... але ніколи за всю понад тисячолітню історію наша духовна дочка — Київська митрополія — не зрікалась свого зв’язку зі своєю Матір’ю — Константинопольською Патріархією»
(http://www.president.gov.ua/content/pres_kp.html).

Отже, факт тисячолітнього існування Української Церкви, характерними рисами якої завжди були самобутність і окремішність, є об’єктивним і незаперечним. Одним із проявів цієї самобутності було чернече, монастирське життя. «Українська Церква завжди пишалася своїми монастирями, густо населеними чернецтвом. Монастирів цих було в нас багато, а серед них такі, як Києво-Печерська лавра та лавра Почаївська, що мали гучну славу усього православного світу, — писав митрополит Іларіон. — Українські монастирі завжди були багаті, і ніхто з українців ніколи не грабував їх і не важився на їх пониження. Чернецтво наше було високоосвічене, а тому всі наші монастирі провадили жваву культурну працю».

Серед давніх монастирів виділявся Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир у селі Манява на Прикарпатті. Києво-Печерська лавра постає у 1051 році. Манявський скит, як і Почаївська лавра, заснований ченцями з Києва, що рятувалися від монголо-татар, у 1240 році. У Почаєві тривалий час була василіанська обитель, що з 1713-го по 1832 рік належала греко-католицькій церкві (тут чудотворну ікону Матері Божої коронував сам Папа Римський), і лише потім її посідає Російська імперія. Незважаючи на те, що Скит був менший за Лавру за розміром і кількістю ченців, його здавна за аскетизм і суворість уставу, запроваджені тут аскетом із святої гори Іовом Княгиницьким, одним із небагатьох афонітів, що повернулися на Русь, називають Українським Афоном.

У 1620 році монастир отримав від патріархів Константинопольського — Тимофія і Олександрійського — Кирила ставропігійне право. Тобто право підпорядковуватися безпосередньо патріарху. За кілька років потому на Київському соборі під головуванням Іова Борецького Скит було наділено званням «прота» (головуючого). До його протії належало 556 монастирів у різних воєводствах, у Подольському, Галицькому, Белзькому, до того ж прикарпатські ченці підтримували зв’язки з Кримом, Німеччиною, Польщею, Молдовою, Грецією, Росією, Румунією, Литвою. Про Манявський скит Петро Могила писав: «Піди на Покуття, де двісті ангелів у тілі проживаючих, образ життя Божого проводять».

Історія цієї обителі, славу якої примножує чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, писана на Афоні у 1788 році, названа «Ігуменя Манявська», тісно пов’язана з іменами літературних героїв та видатних людей, королів. У часи свого правління по пораду до старців не раз навідувався король Данило Галицький, який намагався створити з європейськими країнами коаліцію проти монголо-татарської орди, у монастирі шукав відповіді на болючі запитання Захар Беркут, герой однойменного історичного роману Івана Франка, котрий на Тухольському перевалі разом із громадою зупинив монгольську навалу.

Монастирем тривалий час опікувався гетьман Іван Виговський. За заповітом тут його й поховали, що засвідчували М. Грушевський, О. Феданко та інші дослідники. Не так давно під час реставраційних робіт у монастирі було знайдено склеп із прахом гетьмана, тепер у Скиті стоїть пам’ятник переможцю у Конотопській битві.

Лейтмотив ікони «Бог — це любов»

Широко відомий Хресто-Воздвиженський монастир і як мистецький осередок. З найдавніших часів тут були велика бібліотека, школа хорового співу та малярська школа, що набула найбільшого розквіту на рубежі XVII—XVIII століть, коли її очолив відомий іконописець Йов Кондзелевич. Його пензлю належить іконостас, створений у 1698—1705 роках для Скиту — перлина українського сакрального мистецтва. Після закриття монастиря іконостас перевезли в Богородчани, у 1916-му — до Відня, потім до Варшави, нині шедевр, в якому поєднано здобутки візантійського та українського барокового стилю, зберігається у Львівському національному художньому музеї.

В українському сакральному мистецтві (архітектурі, малярстві, співі, виготовленні церковного начиння) від початків проявляється національний дух. У церковний живопис проникають народні елементи і механічне наслідування візантійської традиції з її аскетичними витягнутими обличчями святих, коричнево-оливковими кольорами змінюється оригінальним стилем.

— Ікона стає дедалі людяніша. Спаситель, Богородиця, усі святі — не є суворими й неприступними, як у Візантії, на Балканах, у Московії (де переважають темні лики і суворі погляди очей. — Авт.), а добрими і лагідними з виду, — каже доктор богослов’я, доктор філософії і доктор мистецтвознавства Дмитро Степовик. — Вершиною гуманізації української ікони були XVI—XVIII століття, і саме в цей період боротьби за відновлення української державності формуються так звані домашні вівтарі, де були найулюбленіші образи: Христа, Богородиці, святих. Виникають тисячі домашніх іконостасів. Оскільки для задоволення масового замовлення мистців-іконотворців не вистачало, активно розвивається народне, фольклорне ікономалювання, яке обслуговувало не лише приватних замовників, а й церковні громади.

Незважаючи на більшовицьке богоборство і радянський войовничий атеїзм, збереглися сотні й тисячі зразків фольклорного ікономалювання — його зразки в багатьох церквах, музеях, зокрема у Волинському музеї ікони, Переяслав-Хмельницькому музеї під відкритим небом, Радомишльському замку, приватних збірках. Народні українські ікони світяться радістю буття і добром («Богородиця ніжності». Перша половина XVIII століття. Київський національний художній музей). Їх лейтмотив «Бог — це любов».

В Україні ієрархи не забороняли, а навпаки заохочували пошук досконалих форм в ікономалюванні. Так виникає «прорив» золотого тла, домінанта червоного й синього кольорів, на іконах з’являються дерева, виноградна лоза, квіти, різні плоди — «овочі віри», тварини. Майстри, а багато хто з них, як студенти-іконописці з Києво-Могилянської академії, малюють з натури, копіюють картини Рубенса, Ель Греко, Тінторетто, вміло переносять Спасителя, Богородицю й святих у середовище, наближене до природи рідного краю — пейзажне тло нагадує то Карпатські гори, то архітектуру українських міст, а одяг Діви Марії прикрашається різними візерунками, що нагадують вишиванку.

Грубі руб’я мучеників замінюються дорогим вбранням, шитим золотом, що мало підкреслити гідність людини та її одвічний потяг до краси.

На українській іконі можна побачити ієрархів, ктиторів Церкви, козаків — Богдана Хмельницького («Покров Богородиці»), лубенського полковника Леонтія Свічку («Розп’яття») чи інших, що символізувало духовну єдність народу і Церкви та святість людини як образу Божого.

— У Московії ставлення до віри, людини і до життя, що є найвищою цінністю на землі, а отже, і до церковного мистецтва було зовсім інше, — каже кандидат історичних наук, лауреат Шевченківської премії Раїса Іванченко. — Тож і Московському православ’ю не були властиві ні гуманізм, ні радість буття.

Одним із прикладів заборони вдосконалення й розвитку іконопису став собор, скликаний московською церквою у 1551 році, що увійшов в історію під назвою «Стоглавий» і де розглядалися особливості іконописної символіки. Собор наказав малювати ікони лише із грецьких зразків та з Андрія Рубльова, «а от своего замышления ничтож претворяти». Тобто юридично від імені церкви і царя було суворо заборонено вдосконалювати і творити, хоч сам Бог був першим Творцем, який створив людину за своїм образом і подобою, а значить, і заповідав їй теж бути творцем.

Тож ще наприкінці XI століття київський обряд (крім усього іншого, в Києві з перших днів вели службу церковноукраїнською мовою) мав право називатися унікальним, і тільки згодом Москва, і не без впливу нашого національного православ’я, виробляє свій стиль церковного мистецтва і свою обрядову форму. Цей стиль був відмінний від українського — аскетичний до фанатизму, що не має нічого спільного з євангельським вченням. Намагаючись знищити українське бачення Господа, що, за словами Дмитра Степовика, «прийшов до нас і став схожим на нас в усьому, крім гріха», російські ієрархи, виховані в іншій культурі, замальовували церковні розписи по всій тій частині наших земель, що були включені в Російську імперію.

Бездушна показушна імперська обрядовість зі своїми символами і смислами не могла не вплинути на ментальність прихожан Московської церкви, яка вірно служить тим, хто із Кремля сіє розбрат і веде війни.

Варто сказати і про окремішність церковної архітектури в Київській та Московській церквах. Для українців храм, де кожна деталь мала сакральне значення, був не лише світлим домом Бога, а й оборонною спорудою. Пригадаймо Десятинну церкву, під захист якої під час монголо-татарської навали зібралися останні захисники Києва. Київській Русі століттями доводилося захищатися від зовнішніх ворогів зі Сходу, тож навіть дзвіниці тут нагадують сторожові вежі. У московській архітектурі такого не було: Москва сама вела загарбницькі війни, доточуючи чужі землі до своєї території. Спочатку загарбує Коломну (1301), Можайськ (1303), веде війну проти Смоленська (1371—1386), Мордовії (1389—1393), Новгородського князівства (1463—1496), далі підкорення Тульського князівства (1425—1462), похід на Казань (1469), захоплення Удмуртії (1489), ханств у Середній Азії і т. д. і т. д. аж до сьогоднішніх днів. За останніх 500 років Москва воювала 329 разів.

До того ж на теренах Руси-України церкви будували громадою, що збирала на це гроші, працювали толокою. Тож і суть архітектури йшла від народу.

У 1801 році Синод заборонив будівництво церков в українському стилі. Сотням храмів у наддніпрянських селах, на Слобожанщині під приводом «обветшанія» міняли дахи і куполи на московські «шатри» і «цибулини».
«Прийшла імперія й поставила на нашу історичну пам’ятку свою печатку. Ніби сказала: «Це моє». Це маніпуляція. Геть як зі словом «Русь», — вкрали в нас, перекрутили сенс», — зазначає мистецтвознавець і культуролог Оксана Ременяка.

І сьогодні на теренах України УПЦ МП зводить храми за московською традицією в химерному стилі, як його називає київський архітектор і краєзнавець Іван Биков — «дивное узорочье», абсолютно чужому нашому національного ландшафту. «Він був поширений у Московії з XVII століття. Згодом, у середині XIX — на початку XX століття, у Російській імперії на його основі виник і поширився один із напрямів псевдоруського стилю. Для нього, як і для «дивного узорочья», характерний надлишковий декоративізм — нагромадження вигинів-кокошників, бані-«цибулини».

Усе це бере початок з архітектури Сходу. Адже московське зодчество в основі своїй є синтезом давньоруської архітектури і східних впливів — тюркських, перських. Багато запозичено з архітектури ісламських культових споруд — мечетей, мінаретів, мавзолеїв. Ще одна впізнавана ознака російського стилю — шатрова дзвіниця із конусоподібним верхом — «шатром», прийшла до Московії з монгольських степів. Бо шатро — перший архітектурний витвір кочових народів. Найяскравіший приклад — храм Василія Блаженного на Красній площі в Москві з візерунчатими цибулястими куполами, вежею-«шатром» посередині та примхливими декоративними вигинами зовнішнього декору», — зазначає Іван Биков.

ДАЛІ БУДЕ.

Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.