Запитання до «години запитань до уряду»

14 вересня 2018 314

І кожної п’ятниці,
ледь сонце закотиться,
когось-то їдять під бананом
(із студентського фольклору другої половини XX століття)

Усталена світова парламентська практика засвідчує, що одним із найефективніших інструментів контролю виконавчої влади з боку влади законодавчої є чітко регламентоване привселюдне змагання уряду і парламенту. Парламентарії запитують, уряд відповідає, як у тому фільмі: «Ти втікаєш, я доганяю». І все це перед екранами телевізорів, у сесійній залі. Такий герць двох влад примушує викладатися їх за повною програмою, так, щоб народним обранцям, журналістам і глядачам у своїх домівках стало зрозуміло, як ідуть справи в державі, та й «щоб дурість кожного було видно всякому». А якщо висловлюватися тактовніше, щоб третя сторона зрозуміла, хто чого вартий і на чиєму боці істина.

Останнім часом ми бачимо, що проведення цього заходу зазнало певних змін. Хоча, звісно, загалом усе відбувається у певній відповідності із нашим епіграфом. Тільки відбувається це не наприкінці дня, а на самому початку ранкового засідання в ту ж таки п’ятницю, та й з’їсти з уряду поки що нікого не з’їли. Так, трохи «понадкусювали». Міністра фінансів «пішов» сам прем’єр, та й п. Реву комітет профільний щойно запропонував відправити за Данилюком. А вже скільки мовлено про «аутодафе» над пані Супрун, то й не перерахувати. Тож можна сказати, що в ці «години» уряду стає непереливки та дістається на горіхи.

Для того, щоб якось оцінити нинішній стан речей із здійсненням цих заходів, скористаємося невеликою таблицею, люб’язно наданою нам для ознайомлення інтерном парламентського стажування молоді 2018 року п. А. Чупіс.

Головне, що можна винести з аналізу цього матеріалу: кількість запитань на одного народного депутата з коаліції є істотно меншою, ніж від депутатів, котрі не входять до більшості. Загалом на одного обранця з 216 членів фракцій БПП та НФ припадає 0,305 запитання, тоді як на одного з 207 некоаліційних депутатів аж 0,604. Дехто взагалі хотів би, щоб запитання уряду ставили некоаліціонери. Та, по-перше, поки що такої норми в Регламенті немає, а, по-друге, нині такі є «більшовики», що не так страшні ті вороги, як ті друзі. Часи Партії регіонів минули, компліментарних, запопадливих запитань не почуєш.

Щодо змін, які відбулися. Насамперед нині заздалегідь не визначається, якою має бути тема наступного заходу, і тяжко когось у цьому звинувачувати: норма про те, що фракції та групи повинні подавати свої пропозиції до Погоджувальної ради, справді є, але не визначено, що обов’язком ради є прийняття рішення щодо того, якою ж вона, ця тема, має бути.

Немає також у Регламенті положення про надання слова на початку «години» задля тематичних повідомлень членів уряду. Кажуть, що таке було запропоновано діалогами Жана Моне, вони, звісно, дуже корисні, але поки що зміни до Регламенту приймаються не на тому форумі, а в парламенті. Доречно зазначити, що тематика наступних після цього запитань народних обранців жодним чином не корелювалася із проголошеною цими посадовцями інформацією. А тому тоді зникає ефект діалогу і контролю.

Не виконується також регламентна норма стосовно можливості подання парламентськими фракціями та групами запитань заздалегідь у письмовій формі. Хоча, як на наш хлопський розум, це не так уже й погано. Адже змістовна відповідь на змістовне і важливе запитання (інакше для чого тоді ставити їх наперед) навряд чи може вкластися у 1—2 хвилини відповіді у залі. Або це матиме вигляд такої собі чергової відписки.

Водночас не можна не зазначити, що сама атмосфера заходів останнім часом набула більш дієвого та інформативного за сутністю та значимістю характеру. Насамперед це пояснюється вельми активною участю в цих «годинах» глави кабінету. За 12 таких заходів, що відбулися протягом восьмої сесії цього скликання, прем’єр дав 183 відповіді, всі ж інші члени уряду відповідали лише 85 разів. Якщо ж відкинути ті два заходи, коли він був у відрядженні, то ця різниця стає ще більш разючою: при тих же 183 прем’єрських члени кабінету відповідали лишень 42 рази. Збоку складається враження, що цей діалог не меншою мірою потрібен самому прем’єру. Ба більше: що гра йде під його свисток. Начебто, все потрібно більше уряду, а не парламенту.

Тому ми вбачаємо, що варто було би підійти до питання проведення «години запитань» по-іншому. Загалом за скликання, а це десять сесій, має відбутися приблизно 90—95 таких заходів. Давайте відділимо зерна від полови. Половину «годин» проводитимемо «старим козацьким методом»: відповіді — запитання без всякої наперед узгодженої тематики. Кожен депутат або фракція запитує, що Бог на душу покладе. Звісно, ніяких інформаційних повідомлень міністрів. Зате іншу половину «годин запитань», починаючи з другої сесії, коли уряд уже хоч півроку попрацює, проводимо за зовсім іншою схемою. У визначеній парламентом та урядом послідовності, по черзі один із членів уряду робить на початку заходу на 10—15 хв. короткий звіт щодо роботи свого відомства. І після цього починається його діалог із народними обранцями. За результатами такого діалогу зал може порушити питання про оцінку діяльності цього посадовця. І в разі визнання її незадовільною — про його звільнення з посади. А далі справа піде за процедурою, визначеною в законі про Кабінет Міністрів.

Зрозуміло, ці два різновиди проведення «години запитань до уряду» (а друга схема проведення цього заходу щойно нами запропонована, адже в ній, звісно, мають брати участь прем’єр і відповідний віце-прем’єр) мають чергуватися. Один тиждень — запитання до всього уряду, другий — вся увага приділяється лише певному члену уряду, і закінчуватися він може вищезазначеними оргвисновками.

Викладена нами пропонова істотно підвищила би дієвість контролю роботи уряду і відповідальність кожного окремого міністра. Такі новели мають бути внесені лишень до Регламенту та закону про Кабінет Міністрів, не вимагаючи жодних змін до Конституції або інших законів.