«Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!»
Писав свого часу відомий український поет і археолог, дослідник скіфського степу Борис Мозолевський. Насправді не лише солончаками і полинами славиться наш степ, велика енергетична сила таїться у цій землі, а історія українського степу заглиблюється на цілі тисячоліття.
Починаючи з трипільських, а то й давніших — індо-арійських часів, тут закладалися основи менталітету українців. На безкраїх степових просторах відбувався розвиток культури, побуту і світогляду наших пращурів, народився волелюбний дух українського народу, його самосвідомість. Територію степу у межах сучасної України в історичний (зафіксований на сторінках письмових пам’яток) час населяли кіммерійці, прадавні слов’яни, тиверці, уличі, здіймали пилюку кінськими копитами скіфи, сармати, гуни, половці... Природу степу вони обожнювали і магічно одухотворювали.
Яскраву сторінку в історії українських степів вписано лицарями середньовіччя — запорожцями. У ХV—ХVІІІ ст. на теренах від Дністра до Дону розміщувалися вольності Низового Війська Запорозького, розділені на вісім адміністративних одиниць — паланок. Духовну велич степу українське козацтво оспівало у своїх піснях, думах, легендах. Там, у степу пам’ять про подвиг і славу, як найвищі цінності запорізького товариства, навік спочиває у високих, насипаних козацькими шапками, курганах і могилах.
За байраком байрак,
А там степ та могила.
Із могили козак
Встає сивий, похилий...
(Тарас Шевченко).
Багате природне різноманіття українських степових ландшафтів формувалося впродовж довгої геологічної історії, що вимірюється мільйонами років. Географічна наука (палеогеографія) утворенню степових ландшафтів виділяє проміжок часу тривалістю приблизно 35—5 млн років (тут уже 2—3 мільйони років не береться до уваги). Включаються геологічні епохи від олігоцену до пліоцену. Інакше — географи знають: кінець палеогену — неоген. Тобто це непомірно великий (для осягнення розумом звичайної людини) проміжок часу. Але за такий відтинок історії природа витворила неповторну красу тих рослин і тварин, які наповнюють ландшафт Степу. За таке довголіття можна було витворити надзвичайно багате, як ми зараз кажемо, біотичне і ландшафтне різноманіття. І, забігаючи наперед, за якісь десятки років (наприкінці ХІХ ст.) люди наважилися таку красу переорати, не усвідомлюючи, що тим самим завдають непоправної шкоди довкіллю.
Степова зона становить нині 41,5 відсотка площі України (25019,9 тис га), але справжнього, повноцінного (заповідного) степу залишилося менше відсотка! її території. А в минулому (декілька століть назад) степ був безкраїм, як море. У ньому можна було без належного досвіду пропасти безслідно. І навіть втопитися!, провалившись у «медову» яму диких степових бджіл.
Доля степового ландшафту трагічна. Його історична та біосферна роль нами неусвідомлена і залишається непізнаною. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії — на межі зникнення. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін, як степова. До загибелі останніх островків біотичного різноманіття степу — один лише крок. Якщо не залишиться їх у степових заповідниках, бачитимемо степ тільки на картинах і фотографіях. Приміром, як у цивілізованій Європі чи Америці — там степів давно вже нема. Але яка душа в германців? — Формувалась вона як відображення горбистих і прохолодних лісів. А широка козацька натура українців без широких степових просторів просто існувати не може.
Відбуваються якісь неймовірно глибокі і (важко повірити!) необоротні трансформації як фізичної, так і духовно-філософської субстанції Степу.
Тільки люди, обдаровані даром божого провидіння, науковці зі світобаченням гуманіста-патріота по-справжньому розуміють суть спустошливих процесів на теренах природної колиски українського етносу — Степу. На очах — злам і перебудова корінної (ландшафтної) структури степового біома і, водночас, генетичного коду українця.
Створюється якась парадоксальна ситуація. Науковці, люди вчені, здавалося б, цвіт нації, інтелектуальна еліта демонструють зразки споживацького життя. Де потуги, щоб у нас була не за формою, а змістом Українська держава, справді народна влада, моральне відношення до природи, зокрема заповідного степу.
З історичних, літературних джерел відомо, що на початках нашої ери ліси займали майже половину теперішньої України, а степи більше одної третини. Тобто за площею степовий біом був другим після лісу. Якщо брати разом площу зони степу (у теперішніх межах) і лучних степів у зоні лісостепу та значне зведення лісів внаслідок вирубування, то на кінець ХVІІІ ст. степові ландшафти складали більшість українських земель. Однак за останні дві тисячі років площа лісів скоротилася в три, а степів — більш як у 50 разів (до 0,63%).
Землі масово розорюються. Тим часом землеробство в степовій зоні України зумовило цілу низку негативів. Зруйнована дернина, яка здатна затримувати сніг та воду і захищати ґрунт від морозів (разом зі снігом) і вітру (пилових бур). «Оголення» степу від буйної рослинності (різнотравно-злакової) посилило випаровування з поверхні ґрунту і в певній мірі збідніння водних джерел.
Втративши таку природну «ковдру», степ вночі став більше вихолоджуватися, тобто втрачати отримане за день сонячне тепло. Щоправда, культурна рослинність дещо згладжує зазначені закономірності. Однак вона не замінює природної рослинності — щільної степової дернини.
На сьогодні у степовій зоні встановився несприятливий вітровий режим як влітку (шквали), так і взимку (хуртовини). Приміром, в Одеській області спостерігається найбільше в Україні шквалів — понад шість на рік. У Херсонській області і Криму їх трохи менше (4-6). А що таке шквал? — Різке, раптове збільшення швидкості вітру, який до того ж часто змінює напрям. Найчастіше він спостерігається під час гроз і злив. Сильний вітер ламає дерева, знищує сільськогосподарські культури, руйнує будівлі.
Можливі людські жертви.
Справжнім лихом стали пилові чорні бурі у розораному степу. — Вони виникають також від сильних вітрів, під час посух. Вітер здуває ґрунт. Особливо навесні, коли відсутній рослинний покрив. Так, у квітні 1928 р. пилова буря охопила увесь степ.
На жаль, людство уже не в змозі привести степ до стану первинного, корінного, але хоча відносно, умовно корінним, ми зобов’язані його залишити нащадкам. А для цього потрібно мати стратегію і державне бачення на далеку перспективу. Інакше людське втручання в природу неминуче обернеться лихом для неї самої.
Володимир ГЕТЬМАН, доцент, кандидат географічних наук.
Фото надане автором.
