Це довга історія. Інвалід-спинальник І групи Микола Лозовий із селища Богданівці, що у Деражнянському районі на Хмельниччині, разом із близькими йому людьми намагається добитися від держави виплати компенсації по догляду за ним («Голос України» писав про це не раз). Щоб отримати ці кошти, Микола Павлович пройшов не одне судове засідання, написав десятки скарг і заяв у різні інстанції і нажив собі слави не просто впертого, а надмірно прискіпливого чоловіка, від якого не знають, як відкараскатись у багатьох кабінетах. Мовляв, на місцях ніхто не винен, що в бюджеті немає коштів, а він все своє: «Віддайте гроші». А чоловік ніяк не второпає, чому чиновники, суди, казначейства, влада на місцях так вперто борються з ним, а точніше —з його правами інваліда, котрі мала би гарантувати держава.

Феміда присудила — але посадовець і оком не веде

— Очевидно, я вже зовсім дурним став, — не втримався Микола Павлович у розмові, коли наприкінці минулого року отримав чергову судову ухвалу. — Ну якщо немає звідки платити таким, як я, то нехай уряд прямо скаже. Я все зрозумію. Бо зараз життя справді нелегке. Але на папері закон дає права і пільги, якщо це, звичайно, можна назвати пільгами, а насправді їх не домогтися. Виходить, що наді мною просто насміхаються.

Усе почалось із того, що родина Лозових вирішила відповідно до Закону «Про соціальні послуги» та постанови Кабміну скористатися правом на щомісячну виплату по догляду за інвалідом. За те, що Тетяна Онікентіївна дивилася за своїм чоловіком, держава пообіцяла платити їй 15 відсотків від прожиткового мінімуму. Пообіцяла, та не заплатила.

Причини знайшлися. То довідка застаріла, то у районному бюджеті немає коштів, то треба, щоб суд роз’яснив, хто і скільки має платити... Судились довго. І ось нарешті два роки тому Деражнянський районний суд зобов’язав районне управління праці та соціального захисту населення нарахувати Тетяні Лозовій недоплачену грошову компенсацію... за період з 12.10 2010 року у розмірі 3 535,42 гривні та стягнути її з відповідача.

Як і годиться, судовий виконавець звернувся до управління з вимогою виконати рішення суду. Проте те повідомило, що виплатити гроші не може, оскільки їх немає.

Картинка до болю знайома: суди приймають рішення, а виконувати їх ніхто не збирається. Особливо ті, що стосуються різних виплат, надбавок, компенсацій. Тисячі людей уже роками зберігають подібні судові рішення, однак ніхто з державних чиновників навіть оком не веде. А відповідь одна: в бюджеті такого рядка витрат не передбачено. Ні тепер, ні рік, ні п’ять літ тому... І головне, що формальності всі збережені, а скривджених пільговиків, пенсіонерів, доглядальників ніхто не образив, бо врешті-решт суд і закон були на їхньому боці. От тільки гривня чомусь не за них.

Узяв і послав... До суду

Утім, повернімося до конкретної історії. Судовиконавець підмітив, що у судовому документі є початкова, але не визначена кінцева дата, до якої потрібно нараховувати борг. За логікою виходило, що далі управління соцзахисту відтягує із платежем, то більша сума набігає. На диво, після такого запиту «прозріло» і управління соцзахисту, яке визнало, що попередній розрахунок був помилковим, і воно завинило 4 188,62 гривні. Але чому була вказана саме така цифра, з якої по яку дату вона обчислювалась, знову залишалось без пояснень. Тож судовиконавець звертається до районного суду, аби той все-таки розставив всі крапки над «і». А суд взяв та і послав його до Вінницького апеляційного адмінсуду. А той в задоволення заяви судовиконавцю відмовив. А той... Поки все це тягнулося, Тетяна Лозова померла, так і не дочекавшись належних їй грошей. Але Микола Павлович вирішив дійти до кінця і продовжив боротьбу за пільги вже з новим доглядальником. Микола Бліндер унаслідував не тільки обов’язки по догляду за інвалідом, але й цілу купу паперів. І тут все розпочалось наново. Спочатку суд зупинив попереднє виконавче провадження. Потім поновив. Потім розпочалася процедура по заміні особи, що має отримати гроші. Затим управління соцзахисту зробило черговий перерахунок боргу, збільшивши його майже на сімсот гривень. І нарешті всі папери спрямували до районного казначейства, аби те заплатило.

Здавалося, в повітрі уже просто запахло гривнями. Але де там. Замість них із казначейства прийшла... чергова відповідь: платіжну вимогу залишено без виконання. Тут за свої права вже вступився Микола Бліндер і написав заяву, аби йому зробили новий перерахунок боргу. І йому таки вивели нову цифру — 5537,88 гривні. Але ж судовиконавець ці гроші самостійно стягнути не може, тому він знову відправив усі документи — куди б ви думали? — у казначейство.

У гру вступило казначейство

Припускаю, що від усього цього у читача голова вже йде обертом. Уявіть, як важко пройти цим шляхом інвалідові. І як болісно усвідомлювати, що мало не весь світ, який уособлюється державними установами, проти тебе. Якщо вас не переконала в цьому попередня розповідь, спробуємо продовжити її далі, коли у бюрократичну гру нарешті вступило казначейство.

Звідти повідомили, що виконавчий лист не підлягає виконанню з їхнього боку. Щоб це зробити, необхідно прийняти нове судове рішення (!) про зміну способу та порядку постанови суду.

Миколі Бліндеру не залишалось нічого іншого, як знову йти до суду. Не дивуйтесь, але логічним завершенням усієї цієї бюрократичної абракадабри стало таке: «Суд вважає, що подані у заяві обставини не обґрунтовують доцільність і необхідність зміни способу та порядку виконання рішень суду».

Ну от і все: бюрократичний фарс закінчено. Це ж треба було так закрутити, що навіть після судового рішення, де чітко сказано, хто, кому, за що і скільки має сплатити, в результаті вийшло, що ніхто нічого нікому не винен. Хочете довести протилежне? Звертайтесь із апеляцією до суду. Якщо ще маєте сили. Якщо ще живі врешті-решт.

Познайомившись із Миколою Лозовим, розумію, що цей чоловік почне все спочатку. Просто бачу, з якими виразами облич його зустрічатимуть в усіх згаданих районних та обласних установах — неначе набридливу муху, вибачте за порівняння, що сідає на ваш святковий пиріг. Але в чому ж його вина? В тому, що інвалід? Чи в тому, що держава пообіцяла йому грошову допомогу? Хоча вдумайтесь, яка це допомога. Хіба буде хтось сторонній за такі злиденні копійки доглядати за людиною в інвалідному візку? Це подвижництво тільки для рідних. Але, на жаль, дружина так і не дочекалась цієї подяки за свій труд. Нам обіцяють, що тепер у державі все буде по-іншому. Буде зламана вся бюрократична машина, позбавляться своїх місць черстві чиновники, кожен відчує, що держава любить і турбується про нього. Та нагадаю, що останнє рішення суду, котре практично перекреслило мало не п’ятирічний шлях до отих кількох тисяч гривень, було прийняте вже наприкінці минулого року. І сьогодні Микола Лозовий опинився ще у більшому глухому куті, ніж будь-коли. Зрозуміло, що дуже складно ламати всю закостенілу систему бюрократії. Можливо, варто розпочати з однієї людини, одного прикладу. І не чекати, поки цієї людини не стане, як це трапилось із Тетяною Лозовою. Вона програла на полі битви за свої права. Але ж таких залишилось тисячі.

 

Хмельницький.

Людині в інвалідному візку все дається набагато важче. Прикро, коли їй створюють додаткові незручності чиновники і закони.

Фотоетюд із архіву «Голосу Украини».