Ці слова українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета і педагога Григорія Савича Сковороди стали епіграфом до однієї із багатьох десятків книг, підготовлених до друку в Національній бібліотеці України імені В. Вернадського, заснованій сто (так, маємо нині ювілей) років тому. Про значення науки та бібліотечної справи у розбудові держави голова Центральної Ради Михайло Грушевський у своїй роботі «На порозі Нової України: гадки і мрії» в 1918 році писав так: «Без «високої», так би сказати, чи «чистої» науки ні освіта, ні школа, ні популярна література, ні навіть публіцистика не можуть держатися на відповідній висоті — се той фундамент, той рівень, по котрому рівняється все. Україна повинна мати академію наук і через неї забезпечити можливість зайнятися чистою наукою людям, які виявляють до того потрібний хист і енергію, сотворити національну, чи пак народну, бібліотеку, гідну великої держави...»

Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. 

 Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

Мрію державотворця, вченого зі світовим ім’ям втілив у життя гетьман Павло Скоропадський, який 2 серпня того ж 
1918-го підписав «Закон про утворення Фонду національної бібліотеки Української держави», основним завданням якої, відповідно до параграфа 2, було «розповсюдження знання і підтримання наукової праці». А ще — формування найповнішого фонду україніки — всіх рукописних і друкованих пам’яток духовного життя українського народу. «В ній (бібліотеці. — Авт.) повинні бути зібрані книги, часописи, газети, гравюри, листівки, ноти, літографії і інші твори друкарень, літографія і металографія, видані на Україні та за кордоном». Як аванс уряд Скоропадського асигнував на створення книгозбірні величезні на той час гроші — 500 тисяч карбованців із державної скарбниці.
Нині бібліотека, яку очолює член-кореспондент НАНУ Любов Дубровіна, — головний науково-інформаційний центр держави і входить до числа десяти найбільших бібліотек світу. Обсяг фондів книгосховища — понад 15,5 млн одиниць зберігання. Тут найповніше в країні зібрання пам’яток слов’янської писемності й рукописних книг X-XIX століть, архіви і книжкові колекції видатних діячів української й світової науки та культури, загальним обсягом майже 600 тисяч одиниць зберігання.
Серед унікальних пам’яток писемності — Київські глаголичні листки X ст. — один із найдавніших вітчизняних рукописів, Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), яке є символом української державності і на якому присягають українські президенти під час інавгурації. А ще видання Івана Федорова, інші першодруки з Львівської братської і Острозької,  Печерської, Почаївської, Віленської, Новгород-Сіверської друкарень. Серед найцінніших примірників — требник київського митрополита, великого подвижника української церкви Петра Могили 1646 року, книга «батька історії» Геродота «Історія» (написана у V ст. до н. е., видання 1494 р.), в одному з розділів якої описане життя скіфів, що проживали на території сучасної України. Є тут і чимала історична колекція — бібліотека останнього польського короля Станіслава-Августа Понятовського, зібрання польського вченого і мецената Юзефа Яблоновського тощо.
Гордість бібліотеки — фонд образотворчих мистецтв, що містить понад 262 тисячі одиниць зберігання: репродукції, листівки, плакати, портрети, зібрання юдаїки, що складається з колекцій єврейської літератури та рукописів, відділ картографії, де 50 тис. мап, атласів, планів. Та головне — відділ україністики: довідково-інформаційний та документальний ресурс архівних, рукописних і друкованих джерел, створених в Україні або інших державах — про Україну, її історію, економіку, культуру. Особливе місце у відділі займають твори діячів УНР, письменників і поетів Розстріляного відродження — Миколи Хвильового, Валеріана Підмогильного, Михайла Семенка, Миколи Куліша, Євгена Плужника, Григорія Косинки та багатьох, багатьох інших, котрі вилучалися з продажу і бібліотек, їх суворо заборонялося не лише розповсюджувати, а й читати чи просто тримати вдома. Заборона поширювалася і на фундаторів бібліотеки, що нині носить ім’я великого українського вченого Володимира Вернадського — Сергія Єфремова, члена Центральної Ради та Генерального секретаря міжнаціональних справ УНР, історика, письменника, поліглота, котрий знав кілька десятків мов Агатангела Кримського (нині його ім’я в затвердженому XVI сесією Генасамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу) й інших. Сергій Єфремов у 1928-му був звинувачений в організації Спілки визволення України, Агатангел Кримський — у націоналізмі; вони, як і 46 фахівців, що працювали в бібліотеці, були засуджені і згинули у катівнях НКВС та в таборах ГУЛАГу.
Але завдяки самовідданій, жертовній праці колективу книгозбірні, інколи всупереч партійним вказівкам, для нащадків були збережені їх твори, щоденники, архіви, як, скажімо, безцінний архів Агатангела Кримського. 
— Нині бібліотека — це і п’ять інститутів, зокрема, Інститут книгознавства, Інститут рукописів, 50 підрозділів (бібліотекознавство, книгознавство, архівознавство, біографічних досліджень, інформаційних технологій тощо), які щодня працюють щонайменше з тисячею відвідувачів, — розповідає в. о. генерального директора бібліотеки Любов Дубровіна. — Інтернет-портал книгозбірні щодоби відвідують 45-50 тисяч користувачів. Особлива категорія абонентів — інформаційні служби державної влади, зокрема Верховної Ради України, адміністрації Президента України і Кабінету Міністрів України. До того ж універсальними інформаційними ресурсами нашого закладу користується майже 370 тисяч читачів, яким щорічно видається півтора мільйона документів.
— Робота кожного з підрозділів, наукові дослідження, підготовка нових книг, факсимільні видання таких пам’яток, як Пересопницьке Євангеліє, на якому складають присягу президенти України, — наш внесок у розвиток національної справи, національної ідеї, — зазначає Любов Андріївна. — Зараз ми працюємо над виданням першого перекладу Євангелія українського мовою, зробленого письменником, педагогом, поетом-романтиком Пилипом Морачевським. І хоч його переклад був визнаний Російською академією наук кращим серед аналогічних слов’янських перекладів, але через мовну політику імперії жоден із перекладів Святого Письма не був надрукований за життя подвижника.
На національну ідею нині працює понад 800 співробітників книгозбірні — науковці, книгознавці й бібліографи. Скажімо, тільки у відділі національної бібліографії її співробітниками підготовлено і видано 20 томів досліджень. 
У бібліотеці вперше в Україні створено «Міжнародний зведений каталог-репертуар української книги. 1798-1923». Його складовою частиною є покажчик «Книга в Україні. 1861-1917: матеріали до репертуару української книги», що налічує майже 20 тисяч позицій. Якщо про роботу колективу бібліотеки і далі розповідати мовою цифр, то варто згадати й інше ґрунтовне джерелознавче видання — «Україномовна книга у фондах НБУВ: 1798-1923» у двадцяти томах, а це 25 477 бібліографічних записів. Фактично кожен із цих записів — безцінний, адже йдеться про історію, етнографію, літературу, поезію, перекладну українську літературу. Сотні видань із цього списку, особливо ті, де йшлося про УНР, повстанський рух у 20-30-ті роки минулого століття, голодомор, як і релігійні видання, в радянський час були суворо заборонені. Серед таких видань і книга Першого секретаря ЦК КП України і члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста «Україно наша радянська», видана у 1970 році. Ідейний комуніст, нащадок українських козаків, якого ще називали партійним націоналістом, писав: «Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: «моя Україна», «наша Україна». І це цілком природно і закономірно. Тут ми народилися, виросли як громадяни, будівники комунізму. Але водночас ми кажемо: «наша Росія, Білорусія, Грузія, Латвія, всі союзні республіки». І це також природно і закономірно, бо вони є республіки-сестри єдиної сім’ї народів і своєю спільністю становлять могутній Радянський Союз». Проте він був запідозрений у «плеканні архаїчного» й ідеалізації Запорозької Січі. Звинувачений у тому, що написав книгу «низького ідейно-теоретичного і фахового рівня», де, мовляв, непомірно багато місця відводиться минулому України та її дожовтневій історії, Шелест змушений був піти з посади першого секретаря з переведенням до Москви у Раду Міністрів; його книгу, що вийшла накладом 100 тисяч, конфіскували з усіх бібліотек і знищили. Примірники, що були в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (тепер імені Вернадського), теж мали знищити. Втім, проігнорувавши розпорядження «вищестоящих» інстанцій, книгу зберегли, вона «сховалася» у спецхрані. Тепер у неї — друге життя, вона експонується на виставках, обговорюється на конференціях, є джерелом цінної інформації для читача.
— З 1991 року багато видань, котрі начебто й не були заборонені, але й дозволені не були, теж «пішли в люди», — каже Любов Дубровіна. — Всі відділи описували доробки майстрів українського слова — Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова чи твори Лесі України, які в радянський час особливо не популяризувалися. За підсумками роботи видали величезний довідник.
Тоді ж було створено рукописний відділ бібліотеки для збереження української мови, він нараховує 650 тисяч документів, 400 тисяч із яких відображають шлях України до своєї незалежності, — особливо підкреслює Любов Андріївна.
В історії бібліотеки вистачало й трагічних сторінок — знищення цілої когорти цінних кадрів, вивезення у нацистську Німеччину багатьох книг, пожежа 1964 року, коли від вогню та води постраждали й видання загального фонду та збірки періодики. На щастя, не зачепила стихія рукописи, стародруки та інші унікальні фонди, інакше масштаби втрат годі було б уявити. Нині колектив пише нову історію закладу — не лише поповнює книжкові фонди, опрацьовує архіви, у тому числі й козацької доби, а формує фонд електронних документів, каталоги й картотеки, забезпечує роботу інтернет-порталу, де кожен бажаючий може користуватися електронною бібліотекою «Україніка». 
Розповідаючи про сьогодення книжкової скарбниці, Любов Дубровіна пригадує, як колектив на замовлення Швеції й Литви працював над копіями Біблії XVI ст. і Литовського статуту, що є національними реліквіями цих країн. Тоді ці книги, які зберігаються в НБУ ім. Вернадського, точніше, їх копії, по-новому зверстали, переплели, «одягли» в палітурки. Нині йде активна робота над новими унікальними проектами — «Електронний архів Михайла Грушевського», «В. І. Вернадський», «Т. Г. Шевченко», над формуванням постійно діючої виставки Фонду президентів України, де зберігається понад 1 800 експонатів: книги, листи, нагороди, подарунки президентам України, від символічних сувенірів до творів мистецтва, які вони отримували під час візитів за кордон. Започаткував фонд Леонід Кучма, який передав до бібліотеки перші реліквії. Серед них — великий, 3 на 5 метрів, вовняний килим, витканий у Таджикистані. На ньому — портрети президентів: Леоніда Кучми, Бориса Єльцина, Олександра Лукашенка, а ще — Грузії, Молдови, Казахстану та інших країн. Килим цікавий тим, що відображає державницькі традиції різних народів та реакцію на побачене гостей із зарубіжжя. Скажімо, білоруси дуже люблять фотографуватися біля портрета свого президента-«бацьки», українці більш вимогливі до влади.
— Кожен експонат фонду має свою історію і є свідком становлення незалежної України, — каже Любов Дубровіна.
Кількагодинна розмова, знайомство з інститутами й відділами закінчується. Навіть на порозі бібліотеки Любов Дубровіна ще розповідає про досягнення і плани. І жодного слова про те, що нині, як ніколи раніше, книгозбірня потребує оновлення самого її вигляду, модернізації матеріально-технічної бази, осучаснення комп’ютерного обладнання. Адже буває, що працівники приходять на роботу зі своїми ноутбуками чи планшетами, бо бібліотечні вже давно не такі надійні... А на прощання каже: — Бібліотекар нині — професія елітарна. Не кожному по силах.