Компартії України, її фракції у Верховній Раді України щодо можливих змін до Конституції України

І. Вважаємо принципово важливим послатися в Преамбулі Конституції не лише на Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, а й на Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, здійснюючи яку Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України.

ІІ. Розділ І озаглавити «Основи конституційного ладу».

1. В Розділі, крім інших питань, бажано викласти ряд принципових положень, які б розкривали сутність України як демократичної, соціальної, правової держави.

Такі підходи є в конституціях деяких європейських держав (Французька Республіка, Італійська Республіка та ін. У Конституції Іспанії, прийнятій у грудні 1978 року на загальнонаціональному референдумі, глава третя частини І цілком присвячена детальному викладу основних принципів соціальної і економічної політики, а в частині VІІ, яка має назву «Про економіку і господарство», міститься низка принципових положень з чіткою соціальною спрямованістю).

З цією метою пропонуємо включити до Конституції статті такого змісту:

«Стаття. Основою економічної та соціальної організації суспільства в Україні є вільна праця людей та забезпечення їм можливості вільно користуватися результатами власної праці, послідовна реалізація принципів соціальної справедливості і захищеності, створення гідних сучасної цивілізації умов життя людей.

Держава забезпечує для всіх громадян рівні вихідні умови у всіх сферах життя суспільства».

«Стаття. Економічна організація в Україні ґрунтується на таких основних засадах:

виняткове право власності народу України на її національні багатства і національний дохід;

забезпечення умов для вільного розвитку і захисту конституційно визнаних форм власності, які виключають привласнення результатів чужої праці, при пріоритетному значенні колективних форм;

регулювання в інтересах суспільства економічних і соціальних процесів на основі економічних методів і законів;

здійснення громадського контролю у сфері виробництва, розподілу та обміну;

господарська самостійність юридичних і фізичних осіб у виробничій сфері у межах, визначених законом;

постійне переоснащення промисловості і сільського господарства на сучасній високотехнологічній, інноваційній, наукоємній, ресурсозберігаючій основі;

цілеспрямована структурна перебудова економіки з урахуванням провідних тенденцій сучасного розвитку виробництва в інтересах зростання добробуту народу і зміцнення могутності держави;

пріоритетність розвитку галузей, від яких залежить насичення споживчого ринку, задоволення першочергових людських потреб;

запобігання монополізації виробництва, яка суперечить інтересам суспільства;

забезпечення вирівнювання соціальних умов розвитку регіонів».

«Стаття. Суспільне життя в Україні ґрунтується на пріоритеті суспільства над державою. Неодмінною умовою свободи і добробуту людей держава вважає формування і розвиток суспільства як асоціації вільних, рівноправних громадян, що функціонує на засадах самоврядування і саморегулювання з широким залученням громадян до управління справами держави і суспільства.

Держава створює умови для вільного розвитку і якнайповнішого розкриття особистих здібностей, творчого потенціалу кожної людини, всебічного розвитку демократії, реалізації принципів соціальної справедливості і захищеності, забезпечує поєднання інтересів різних верств населення, недопущення привласнення результатів чужої праці».

«Стаття. Відповідно до засад правової держави у діяльності органів державної влади в Україні забезпечуються:

законність, захист конституційного статусу державних органів і службових осіб;

розмежування функцій і повноважень між різними гілками влади і ланками державного апарату;

виборність представницьких органів влади і органів самоврядування;

формування виконавчих органів відповідними представницькими органами;

обов’язковість рішень вищих органів для нижчих згідно з поділом їхніх повноважень;

підзвітність і підконтрольність, а також змінність виборних осіб;

поєднання різноманітних форм безпосередньої і представницької демократії, колегіальності і єдиноначальності у функціонуванні органів влади;

гласність, урахування громадської думки;

контроль з боку представницьких органів державної влади за використанням засобів на утримання управлінського апарату».

2. Нинішню статтю 3 Конституції доповнити положенням такого змісту:

«Відносини держави і громадянина в Україні ґрунтуються на їх взаємній відповідальності. Усі органи держави і посадові особи підпорядковують свою діяльність інтересам усього суспільства, а не якоїсь окремої його частини».

3. Частину другу статті 2 сформулювати у такій редакції:

«Україна є федеративною державою у складі регіонів та Автономної Республіки Крим».

Порядок переходу до федеративного устрою держави має бути визначений у Перехідних положеннях.

4. Вважаємо за необхідне посилити і конкретизувати конституційні положення щодо забезпечення екологічної безпеки, з цією метою викласти нинішню ст. 17 у такій редакції:

«Стаття. Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження й використання природних ресурсів у національних інтересах, турбота про їх відновлення, відшкодування втрат, заподіяних здоров’ю і майну громадян неправомірними діями у сфері природокористування, що призводять до забруднення навколишнього середовища, є обов’язком держави.

В інтересах нинішнього і прийдешніх поколінь, збереження генофонду народу Україна здійснює програму охорони і науково обґрунтованого, раціонального використання її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, для збереження чистоти повітря і води, забезпечення відновлення природних багатств і поліпшення навколишнього середовища.

В Україні забороняється будівництво будь-яких підприємств, інших об’єктів, які створюють загрозу екологічній безпеці».

5. Статтю, що регулює відносини власності (зараз — це ст.13), пропонується доповнити частиною першою такого змісту:

«Стаття. Власність в Україні виступає в таких формах:

власність громадян (приватна (особиста);

колективна власність (власність трудових колективів, об’єднань громадян);

комунальна власність (власність територіальних громад);

державна (загальнонародна) власність».

6. Статтю про землю (зараз — це ст.14) викласти у такій редакції:

«Стаття. Земля в Україні є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і не може належати іноземним громадянам та юридичним особам, а також особам без громадянства. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Землі сільськогосподарського призначення не можуть бути об’єктом купівлі та продажу».

7. Вважаємо, що піднесенню міжнародного авторитету України, її національним інтересам відповідало б більш чітке і конкретне визначення змісту і спрямованості зовнішньої політики. З цією метою пропонуємо викласти відповідні статті Основного Закону в такій редакції:

«Стаття. Україна урочисто проголошує, що вона є постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати і не розміщувати на своїй території ядерної зброї».

«Стаття. Україна є повноправним членом міжнародного співтовариства. Як один із засновників і член Організації Об’єднаних Націй Україна у зовнішньополітичній діяльності керується загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Вона відкидає війну як засіб вирішення міжнародних суперечок, виступає за врегулювання їх виключно мирними засобами.

В Україні заборонено пропаганду війни, а також будь-яку діяльність, спрямовану на порушення мирних відносин між народами. Такі дії визнаються антиконституційними, і вони підлягають покаранню відповідно до закону.

Головними цілями і принципами зовнішньої політики України є:

зміцнення миру і міжнародної безпеки;

сприяння здійсненню і захист основних прав і свобод людини;

активна участь у загальноєвропейських процесах і європейських структурах, рівноправному співробітництві держав світу з метою розв’язання проблем, що стоять перед людством;

поглиблення всебічного співробітництва з Росією та іншими членами Співдружності Незалежних Держав, з якими народ України пов’язує багатовікова спільна доля.

У міжнародній діяльності Україна виходить із необхідності ефективного забезпечення власних національних інтересів у політичній, економічній, екологічній, науковій, технічній, інформаційній, культурній сферах.

У питаннях забезпечення колективної безпеки, боротьби з організованою злочинністю, іншими загрозами міжнародному миру і безпеці Україна співробітничає із зарубіжними країнами і міжнародними організаціями».

8. Статтю 4 (про громадянство) викласти у такій редакції:

«Стаття 4. Громадянство України набувається з народженням людини та на інших встановлених законом підставах.

Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права на вихід із громадянства України, а також вигнаний за її межі або виданий іншій державі.

Подвійне громадянство в Україні допускається лише на підставі міжнародних угод».

9. Частину першу статті 10 (про мови) викласти у такій редакції:

«Державними (офіційними) мовами в Україні є українська та російська мови».

Частину третю цієї статті викласти у такій редакції:

«В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов усіх національних меншин».

10. Частину четверту статті, де йдеться про неприпустимість використання Збройних Сил України та інших військових формувань для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення (додати — законних) органів державної влади чи перешкоджання їх діяльності, доповнити положенням:

«Такі дії є тяжким злочином проти держави і народу».

ІІІ. Важливого значення надаємо збагаченню змісту розділу ІІ Основного Закону, яким регулюються права, свободи та обов’язок людини і громадянина, передусім посиленню гарантій декларованих Конституцією прав і свобод.

Конкретно пропонується таке:

1. Нинішню статтю 21 об’єднати з наступною (ст. 22) і викласти у такій редакції:

«Стаття. Україна виходить з того, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах. Держава визнає і гарантує природні, невідчужувані і непорушні права людини і громадянина, закріплює їх у законах, що відповідають міжнародним зобов’язанням України.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Права і свободи громадян, закріплені Конституцією та законами України, не можуть бути скасовані іншими нормативними актами і діями.

Не мають чинності правові акти, які погіршують становище громадян. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Забезпечення охорони і здійснення прав і свобод громадян, захист їхньої честі та гідності як найвищих соціальних цінностей є обов’язком усіх органів державної влади, громадських організацій, посадових осіб».

Наступну статтю (зараз — це ст. 23) доповнити положенням такого змісту:

«Здійснення прав і свобод несумісне з діями, які завдають шкоди інтересам держави, державній і суспільній безпеці, громадському порядку, здоров’ю і моральності населення».

3. Нинішню статтю 28 доповнити частиною четвертою такого змісту:

«Особам, позбавленим за рішенням суду волі, а також затриманим за підозрою у вчиненні злочину, забезпечується гуманне поводження з ними і повага їхньої гідності».

4. Передбачений статтею 29 72-годинний термін тримання особи під вартою (як тимчасовий запобіжний захід) змінити на 48-годинний.

5. Нинішню статтю 34, де йдеться про право на свободу думки і слова, доповнити частиною четвертою такого змісту:

«Ніхто не може піддаватися переслідуванням за свої переконання».

6. Доповнити Конституцію статтями такого змісту.

«Стаття. В Україні, відповідно до засад гласності, забезпечуються свобода діяльності засобів масової інформації, врахування громадської думки. Монополізація засобів масової інформації державними органами, громадськими об’єднаннями, політичними партіями, групами чи окремими особами, а також використання засобів масової інформації в антиконституційних цілях не допускаються.

Державні і комунальні засоби інформації є незалежними від політичних партій і громадських організацій.

Цензура заборонена.

Порядок заснування засобів масової інформації, їхні права, обов’язки і відповідальність встановлюються законом».

«Стаття. Громадяни України мають право на одержання від державних органів, громадських об’єднань і посадових осіб та поширення достовірної інформації про стан справ у всіх сферах державного, економічного, суспільного і міжнародного життя, про екологічний стан, а також з питань, що стосуються прав, законних інтересів та обов’язків громадян. Не допускається поширення інформації, яка містить державну таємницю, що охороняється законом.

Громадянам гарантується право спростовувати оприлюднену неправдиву інформацію, яка завдає шкоди їхнім інтересам чи принижує гідність, а також вимагати відшкодування моральних і матеріальних збитків, завданих такою інформацією.

Відповідальність за перешкоджання реалізації права громадянина на інформацію встановлюється законом».

7. Нинішню статтю 35 викласти у такій редакції:

«Стаття. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну чи атеїстичну діяльність, яка не суперечить закону.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. В Україні не надається переваг будь-якій релігійній конфесії.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Релігійні об’єднання, діяльність яких підриває основи державності України, моральності українського суспільства та завдає шкоди здоров’ю людей, створює загрозу їх життю, на території України заборонені.

Порядок реєстрації релігійних об’єднань та їх відносини з державними органами визначаються законом».

8. Статтю про право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські об’єднання (зараз — це ст. 36) доповнити після частини першої новою частиною такого змісту:

«Політичні партії, профспілкові, молодіжні та інші громадські організації створюються громадянами на основі добровільного членства і самоврядування і виконують функції, передбачені їх програмами і статутами, діючи в рамках Конституції і законів України. Вони не можуть перебирати на себе функції державної влади. Втручання у внутрішні справи об’єднань громадян з боку держави, а також інших партій і об’єднань не допускається».

А в частині, де йдеться про професійні спілки, зазначити, що вони створюються «з метою захисту їх трудових та інших соціально-економічних прав та інтересів».

9. Доповнити Конституцію окремою статтею про опозиційну діяльність такого змісту:

«Стаття. Громадянам України, політичним партіям, громадським організаціям гарантується свобода опозиційної діяльності — висування і обстоювання альтернативних програм суспільного розвитку. Права політичної опозиції і порядок їх реалізації визначаються законом».

10. Частину четверту нинішньої статті 37, де йдеться про можливість заборони діяльності політичних партій та громадських організацій, викласти у такій редакції:

«Заборона діяльності політичних партій та інших об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку».

11. Нинішню статтю 46 викласти у такій редакції:

«Стаття. Громадяни України мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, у здійсненні народного контролю за діяльністю державних органів, у вирішенні всіх питань життя трудових колективів, в яких вони працюють, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Вимоги, що ставляться до кандидатів на службові посади, мають обмежуватися лише характером службових обов’язків».

12. Нинішню статтю 40 доповнити частиною другою такого змісту:

«Переслідування за критику тягне за собою кримінальну чи адміністративну відповідальність за законом».

13. Частину першу нинішньої статті 41, де йдеться про право власності громадян, доповнити положенням такого змісту:

«передавати у спадкування майно, набуте на законних підставах». У цій же статті там, де йдеться про право приватної власності, після слова «приватної» додавати (в дужках) — «особистої»».

14. Принципового значення надаємо збагаченню змісту статті Основного Закону, де йдеться про право на працю (зараз — це ст. 43).

Конкретно:

у частині першій замість слів «Кожен має право на працю» зазначити: «Кожному гарантується право на працю»;

після частини першої дати нову частину такого змісту:

«Будь-яке обмеження права на працю не допускається. Ніхто не може бути звільнений чи переведений на іншу роботу без його згоди чи без підстав, встановлених законом».

Наступні частини викласти у такій редакції:

«Кожному забезпечуються належні безпечні і здорові умови праці, що відповідають установленим державою вимогам безпеки та гігієни, особливі умови охорони праці жінок під час вагітності і після пологів, праці неповнолітніх, осіб з обмеженою працездатністю, а також осіб, зайнятих на особливо важких роботах, і тих, що працюють на шкідливих для здоров’я або небезпечних для життя виробництвах. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Винагорода за працю встановлюється відповідно до її кількості та якості, суспільної значимості і не може бути нижчою за офіційно встановлений прожитковий мінімум. Чоловіки й жінки, дорослі й підлітки мають право на рівну оплату за рівну працю. У випадках тимчасової незайнятості з не залежних від громадянина причин йому гарантується право на матеріальне забезпечення відповідно до закону.

Держава регулює в інтересах громадян питання праці і заробітної плати, професійної підготовки кадрів, соціального захисту, у тому числі від безробіття, права та обов’язки державних органів і трудових колективів у цих питаннях. Вирішення цих питань узгоджується з профспілками, яким гарантується свобода дій на підприємствах, в установах і організаціях.

Забороняється дитяча праця, не пов’язана з навчанням і трудовим вихованням».

15. Статтю про підприємницьку діяльність (зараз — це ст. 42) правильніше було б дати після статті про право на працю і викласти її першу і другу частину у такій редакції:

«Стаття. Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом, на об’єднання в кооперативні, акціонерні та інші форми спільного ведення господарства. Права трудових колективів охороняються законом.

Участь посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування у підприємницькій діяльності може бути обмежена законом.

Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі природних монополій визначаються законом».

16. Статтю, де йдеться про право на страйк (зараз — це ст. 44) викласти у такій редакції:

«Стаття. Ті, хто працює, мають право на страйк, тобто на повне або часткове припинення роботи на підприємстві, в установі чи організації, незалежно від форми власності, для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, політичних прав і свобод.

Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей.

Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.

Заборона страйку можлива лише на підставі закону у випадках, коли страйк може створювати загрозу життю і здоров’ю людей або дестабілізувати функціонування служб, які забезпечують життєдіяльність суспільства чи регіонів».

17. У частині другій статті, де йдеться про право на відпочинок (зараз — це ст. 45) вказати, що тривалість робочого часу не може перевищувати 40 годин на тиждень.

18. Частину першу наступної статті (зараз — це ст. 46) про право на соціальний захист доповнити положенням такого змісту:

«наданням людям похилого віку допомоги у подоланні самотності і соціальної ізольованості, можливості для посильної участі у суспільному житті».

19. Статтю про право на житло (зараз — це ст. 47) викласти у такій редакції:

«Стаття. Україна гарантує громадянам право на житло. Розвиваючи і охороняючи державний і громадський житловий фонд, реалізуючи програми будівництва житла, надаючи допомогу кооперативному та індивідуальному житловому будівництву, забезпечуючи справедливий розподіл житлової площі під громадським контролем, держава створює умови, за яких кожен громадянин має можливість побудувати впорядковане житло або придбати його у власність чи взяти в оренду.

Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

У державі реалізується програма пільгового кредитування будівництва житла для молодих сімей.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду».

20. Статтю про право на охорону здоров’я (зараз — це ст. 49) викласти у такій редакції:

«Стаття. Держава гарантує громадянам безоплатну медичну допомогу та медичне страхування.

Право на охорону здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних, оздоровчо-профілактичних та відновлювальних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена і має забезпечувати потреби населення в безоплатній медичній допомозі.

Держава дбає про розвиток фізичної культури, спорту і туризму, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя».

21. Статтю про шлюб (це — ст. 51) викласти у такій редакції:

«Стаття. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї.

Батьки зобов’язані утримувати до повноліття дітей, народжених як у шлюбі, так і поза шлюбом, якщо їхнє батьківство визнане ними самими або судом. Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім’я, як основний осередок суспільства, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Держава піклується про забезпечення здоров’я матері і дитини, виховання дітей.

Забороняється втручання в особисте і сімейне життя громадян, крім передбачених законодавством випадків, коли це викликане потребою захисту життя, здоров’я, прав і законних інтересів дітей, батьків та інших членів сім’ї».

22. Статтю про право на освіту (ст. 53) викласти у такій редакції:

«Стаття. Держава гарантує громадянам право на освіту.

Повна загальна середня освіта є обов’язковою.

Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Мережа державних і комунальних навчальних закладів не може бути скорочена.

Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Громадянам, які закінчили державні вищі і професійно-технічні навчальні заклади, гарантується надання роботи за фахом.

Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства».

23. Доповнити Конституцію новими статтями такого змісту:

«Стаття. Усі в Україні мають право користуватися здобутками культури, що забезпечується загальнодоступністю надбань вітчизняної і світової культури, культурно-освітніх закладів, засобів масової інформації, у тому числі книговидавництва і періодичної преси, безоплатних бібліотек, культурного обміну із зарубіжними країнами.

Держава гарантує вільний розвиток і взаємозбагачення культур усіх національностей, що населяють Україну, створює умови для збереження і розвитку національних традицій і звичаїв, заохочує діяльність національно-культурних центрів, асоціацій та інших громадських формувань, що не суперечить законодавству України.

Держава, громадські об’єднання, а також громадяни зобов’язані дбати про розвиток культури, збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що мають культурну цінність».

«Стаття. Громадянам, які проживають на території України, забезпечується відповідно до закону право користуватися рідною або будь-якою іншою мовою, вільно обирати мову навчання і виховання дітей і молоді, а також мову міжнаціонального спілкування.

Громадяни зобов’язані дбайливо ставитися до рідної мови як до духовного надбання народу, поважати мови інших народів».

«Стаття. Громадяни України самі визначають свою національну приналежність. Обмеження цього права не допускається. Незаконними є вимоги до громадян вказувати свою національність під час прийому на роботу чи на навчання».

24. Доповнити частину першу нинішньої статті 55 словами:

«Скарги мають бути розглянуті в порядку і в строки, визначені законом. Порушення цих вимог тягне за собою відповідальність, встановлену законом».

25. Частину другу нинішньої статті 58, якою встановлюється, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної сили, доповнити положенням такого змісту:

«Якщо після вчинення правопорушення відповідальність за нього було скасовано або пом’якшено, застосовується новий закон».

26. Частину другу нинішньої статті 59, де йдеться про адвокатуру, доповнити положенням такого змісту:

«Організація і порядок діяльності адвокатури визначаються законом».

27. Частину першу нинішньої статті 61, де йдеться про презумпцію невинуватості, доповнити словами:

«який набрав чинності».

ІV. Розділ ІІІ слід було б озаглавити «Вибори. Референдум. Інші форми безпосередньої демократії», передбачивши в ньому конкретні правові норми, які б повніше забезпечували реалізацію важливого конституційного положення про те, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами».

Конкретно пропонується:

нинішню статтю 69 викласти у такій редакції:

«Стаття. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, всенародне голосування (Всеукраїнський референдум) або опитування (плебісцит) та інші форми безпосередньої демократії. Важливі питання життя держави, області, міста, району, селища чи села можуть виноситися на народне обговорення (вирішення), в тому числі на місцеві референдуми».

Порядок проведення всеукраїнських і місцевих референдумів, опитувань (плебісцитів) і виборів визначається законом»;

окремою статтею передбачити закріплення в Конституції інституту народної законодавчої ініціативи — можливість внесення певною кількістю громадян України (наприклад, 50 тисяч) у Верховну Раду України законопроекту, обов’язкового для розгляду;

розширити коло питань державного життя, які можуть вирішуватися виключно всенародним голосуванням, сформулювавши нинішню статтю 73 у такій редакції:

«Стаття. Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України, характер суспільно-політичного ладу, форму державного управління та адміністративно-територіальний устрій, державну символіку, входження України чи приєднання до політичних і економічних союзів з іншими державами».

V. Щодо організації державної влади Компартія виходить з того, що на даному етапі магістральним напрямом має бути розвиток парламентаризму, недопущення зосередження влади в руках однієї особи чи групи осіб, забезпечення підконтрольності усіх владних структур народу.

З огляду на те, що більш як двадцятирічне існування в Україні інституту президентства не тільки не сприяло консолідації українського суспільства, а, навпаки, нерідко ставало джерелом нестабільності, генератором конфліктів, практично всі роки незалежності провокувало боротьбу за владні повноваження, — пропонуємо скасувати цей інститут.

Найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом в країні має бути парламент — Верховна Рада України, що складається з двох палат — Палати депутатів і Ради регіонів. Їй підконтрольний і підзвітний Уряд — Рада Міністрів України, яка уособлює й очолює виконавчу гілку влади.

У зв’язку з цим вносимо такі конкретні пропозиції:

1. Нинішню статтю 75 Конституції викласти у такій редакції:

«Стаття. Найвищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом в Україні є парламент — Верховна Рада України.

Верховна Рада України, виступаючи від імені всього народу України, здійснює засновницькі, законодавчі та контрольні функції, формує найвищі державні органи України, визначає порядок організації і діяльності центральних та місцевих органів державної влади, а також правові засади утворення і діяльності об’єднань громадян в Україні.

Передача повноважень Верховної Ради України іншим державним органам або службовим особам забороняється».

2. Склад Верховної Ради України визначити у кількості 350 членів Палати депутатів, які мають обиратись за пропорційною системою з відкритими списками, і по три члени Ради регіонів від кожного регіону зі строком повноважень — п’ять років.

Організація роботи Палат, порядок їх взаємодії, у тому числі проведення спільних засідань мають визначатися Регламентом Палат.

3. Зберегти нинішні умови несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності.

Встановити, що в разі виникнення обставин, які роблять несумісним депутатський мандат з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

Якщо протягом зазначеного строку обставини несумісності депутатського мандата не буде усунуто, повноваження депутата припиняються парламентом за рішенням суду.

У разі невходження народного депутата, обраного від політичної партії, до складу депутатської фракції цієї політичної партії або виходу чи виключення народного депутата із складу такої фракції його повноваження припиняються достроково на підставі закону за поданням вищого керівного органу відповідної політичної партії з дня прийняття Палатою депутатів чи Радою регіонів постанови з цього питання.

4. Передбачити можливість дострокового припинення повноважень (відкликання) народного депутата, який не виправдав довір’я виборців. Порядок відкликання має бути визначений законом.

5. Статтю про депутатську недоторканність (зараз — це ст. 80) викласти у такій редакції:

«Стаття. Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.

Кримінальна справа стосовно члена Палати депутатів чи члена Ради регіонів може бути порушена Генеральним прокурором України.

До винесення судом обвинувального вироку і набрання ним чинності народний обранець не може бути без згоди Верховної Ради України заарештований.

У разі затримання народного обранця на місці вчинення злочину про його затримання негайно повідомляється Голові відповідної Палати Верховної Ради України. Палата Верховної Ради України у дводенний строк вирішує питання про надання згоди на тримання народного депутата України під вартою чи про його звільнення».

6. Стосовно повноважень парламенту в Основному Законі слід зафіксувати, що Верховна Рада України повноважна розглядати й вирішувати будь-яке питання, яке належить до відання України, крім тих, що віднесені до повноважень виконавчої чи судової влади, а також тих, з яких має проводитися всенародне голосування (референдум).

Щодо питань, які мають бути віднесені до виключного відання Верховної Ради України, слід додати (до повноважень, які нині здійснює парламент) власне (автентичне) тлумачення схвалюваних Верховною Радою законів.

7. До повноважень Ради регіонів доцільно віднести:

затвердження ухвалюваних Палатою депутатів законів з питань Державного бюджету України, державних податків і зборів, фінансового, валютного, кредитного, митного регулювання, грошової емісії, ратифікації та денонсації міжнародних договорів України, статусу і захисту державного кордону України, війни і миру з правом повернення законів на повторний розгляд Палатою депутатів із зауваженнями; вето Ради регіонів може бути подолане більшістю голосів членів Палати депутатів від конституційного складу Палати;

вирішення питань, пов’язаних із введенням воєнного і надзвичайного стану, оголошенням зон надзвичайних ситуацій;

прийняття рішень про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав, про участь підрозділів Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях, які проводяться за рішенням Ради безпеки ООН, про допуск та умови перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав;

призначення на посади та звільнення з посад, вирішення питань щодо яких віднесене до компетенції парламенту (крім формування складу Уряду);

призначення половини складу Ради Національного банку України.

До відання Палати депутатів віднести:

прийняття законів;

формування складу Уряду України (включаючи звільнення з посад членів Уряду, у тому числі внаслідок висловлення недовіри), Голова Ради Міністрів України має призначатись і Програма діяльності Уряду затверджуватись спільним рішенням обох палат Верховної Ради України;

призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України і половини складу Ради Національного банку України;

призначення на посаду і звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;

оголошення амністії.

8. Рішення про достроковий розпуск Палати депутатів з підстав, визначених Конституцією України, приймається Палатою — голосами не менше двох третин її конституційного складу.

Повноваження Палати депутатів не можуть бути припинені в останні шість місяців строку повноважень Верховної Ради України, а також під час дії військового чи надзвичайного стану.

9. Слід було зафіксувати в Конституції, що закони України встановлюють вихідні засади правового регулювання в усіх сферах життя суспільства і держави. Вони не можуть суперечити Конституції України. Усі інші нормативні акти державних органів і посадових осіб приймаються на підставі і на виконання Конституції та інших законів України і не можуть їм суперечити.

10. До повноважень Рахункової палати України має бути віднесений контроль не лише за використанням коштів Державного бюджету України, а й за їх надходженням до Бюджету.

11. Враховуючи надзвичайну корумпованість структур державного апарату, варто було б, на наш погляд, обговорити можливість заснування в ході оновлення Основного Закону держави Інституту імпічменту щодо високих посадових осіб (членів Уряду, керівників центральних органів влади, а також областей, суддів). Така норма є в Конституції США (розділ ІІІ). Практика імпічменту (крім президента) там не набула поширення (було лише кілька випадків застосування імпічменту до інших посадових осіб). Роль суду в процедурі імпічменту виконує сенат. В Україні це могла б бути Рада регіонів. У наших умовах, особливо на нинішньому етапі, процедура імпічменту слугувала б потужним стримуючим чинником для високих посадових осіб, схильних до корупції.

V. Про Уряд України — Раду Міністрів України, організацію виконавчої влади на місцях.

Відмова від інституту президентства ліквідувала б дуалізм виконавчої влади, на неприпустимість якого звертала увагу Венеціанська комісія. Не стане ґрунту для безкінечних суперечок щодо повноважень на найвищих рівнях державного управління, підміни Уряду апаратом Президента.

Рада Міністрів України має діяти як колегіальний орган. Вона повинна мати право в межах компетенції зупиняти дію правових актів Автономної Республіки Крим з одночасною постановкою перед Верховною Радою Автономної Республіки Крим питання про скасування цих актів; скасовувати акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також рішення і розпорядження виконавчих комітетів місцевих рад, якщо вони видані з порушенням Конституції, законів України.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі мають здійснювати виконавчі комітети відповідних рад. При здійсненні своїх повноважень виконавчі комітети рад повинні бути підзвітними і підконтрольними як відповідним радам, так і органам виконавчої влади вищого рівня.

VІ. У розділі про Прокуратуру України варто зазначити, що органи прокуратури здійснюють свої повноваження незалежно від будь-яких державних органів, політичних партій і громадських організацій, а також, що прокурори не можуть обіймати якусь іншу оплачувану посаду, крім науково-педагогічної, викладацької чи творчої.

Враховуючи нагальну необхідність захисту конституційних прав і свобод громадян та інтересів держави, доцільно зберегти на даному етапі за Прокуратурою функції нагляду за додержанням законів та збільшення до 7 років строку повноважень Генерального прокурора України.

VІІ. Про Правосуддя.

1. Вважаємо, що в Конституції має бути закріплений статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, який здійснює контроль і судовий нагляд за судовою діяльністю всіх судів України.

2. Потрібно також зазначити, що незалежність і недоторканність суддів, створення умов для безперешкодного і ефективного здійснення їх повноважень гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб, так само як і будь-яке втручання у здійснення правосуддя забороняються.

3. Варто встановити, що судді всіх судів обираються терміном на сім років, народні засідателі — на три роки.

Народних суддів районних, міських, районних у містах народних судів мають обирати громадяни району, міста, району у місті на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Суддів Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, обласних і Київського міського судів, суддів Верховного Суду Автономної Республіки Крим повинна обирати Рада регіонів Верховної Ради України.

Народних засідателів районних, міських, районних у містах народних судів мають обирати на громадських зборах за місцем їхнього мешкання або роботи, а також на зборах військовослужбовців по військових частинах; народних засідателів обласних і Київського міського судів — відповідні ради; народних засідателів Верховного Суду Автономної Республіки Крим — Верховна Рада Автономної Республіки Крим; народних засідателів Верховного Суду України — Верховна Рада України.

Судді і народні засідателі можуть бути відкликані лише на підставі і в порядку, встановленому законом.

4. Пропозиції щодо суду присяжних (для розгляду кримінальних справ про особливо тяжкі злочини), а також про заснування інституту мирових суддів підтримуємо.

5. Вважаємо за доцільне встановити, що голови судів обираються суддями відповідного суду в порядку, встановленому законом.

6. Доцільно також встановити, що судочинство в Україні ведеться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості чи іншою мовою, прийнятною для населення відповідної місцевості.

При розгляді у судах справ учасникам процесу, які не володіють мовою судочинства, забезпечується право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у процесуальних діях через перекладача і виступати в суді рідною мовою.

VІІІ. Стосовно адміністративно-територіального устрою України. Крім зафіксованих в Основному Законі загальних засад територіального устрою України та системи адміністративно-територіального поділу, важливо зазначити статус громад (сільських, селищних, міських), якими визнати адміністративно-територіальні одиниці, до яких входять жителі одного або декількох населених пунктів та які мають визначені в установленому порядку межі своєї території.

Окремо викласти положення, пов’язані з переходом на федеративний устрій України.

ІX. Про місцеве самоврядування.

1. У зв’язку з відмовою від інституту президентства мають припинити свої повноваження обласні, міські, районні державні адміністрації. Всі місцеві питання повинні вирішувати місцеві ради — обласні, районні, міські, селищні, сільські, виходячи з інтересів громадян, які мешкають на їх території, і загальнодержавних інтересів. Вони ж мають забезпечувати дотримання на їх території Конституції і законів України, захист прав і свобод громадян, охорону громадського порядку. Місцевим радам слід надати право брати участь у обговоренні питань загальнодержавного значення, вносити з цих питань пропозиції до вищих органів.

2. У Конституції слід зафіксувати, що місцеве самоврядування є правом і гарантованою державою спроможністю територіальної громади, жителів села, селища чи міста або добровільного об’єднання у територіальну громаду жителів кількох населених пунктів самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

3. Для забезпечення належної фінансової бази місцевого самоврядування слід встановити, що законом визначається мінімальна частка від податків і зборів, які спрямовуються на формування доходів місцевих бюджетів.

X. Про Конституційний Суд України.

1. Підтримуємо пропозицію про введення інституту конституційної скарги, чим будуть надані додаткові можливості для судового захисту прав і свобод громадян на рівні конституційного контролю.

Звичайно, має бути встановлений всебічно продуманий процесуальний порядок подання і розгляду таких скарг, з тим щоб не перетворити Конституційний Суд України на орган, який займатиметься переважно розглядом скарг громадян.

2. До повноважень Конституційного Суду України слід віднести:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):

законів та інших правових актів Верховної Ради України;

актів Президента України, виданих за часів існування в Україні інституту Президентства;

актів Ради Міністрів України;

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і представницьких органів регіонів — суб’єктів федерації.

Ці питання розглядаються за зверненнями: не менш як сорока п’яти народних обранців України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам розділу XІІІ Конституції України;

3) офіційне тлумачення Конституції України.

3. У практиці Конституційного Суду України були випадки, коли, по суті, з однакових питань ухвалювалися рішення, які за змістом не повністю відповідали одне іншому.

Бажано обговорити, як можуть переглядатися рішення Конституційного Суду, оскільки це питання Законом про Конституційний Суд не врегульоване.

4. Висловлюються пропозиції про перенесення місцезнаходження Конституційного Суду України з м. Києва до м. Харкова.

XІ. Про внесення змін до Конституції України.

Вважаємо за необхідне віднести до розділів Конституції України, зміни до яких повинні затверджуватися всеукраїнським референдумом, також розділ ІІ «Права, свободи і обов’язки громадян».

ХІІ. Враховуючи, що пропоновані зміни мають системний характер, стосуються багатьох дуже важливих питань державного життя, тобто йдеться по суті про нову редакцію Основного Закону держави, було б виправданим, на наш погляд, після прийняття Верховною Радою України Закону про внесення змін до Конституції України представити нову її редакцію на всенародне схвалення, тобто винести на затвердження Всеукраїнським референдумом.