ПОЧАТОК У №№ 110, 115, 118, 124, 129, 133,140, 144, 149, 154, 161, 166 ЗА 2017 РІК ТА В №№ 168, 173, 178, 180, 191 ЗА 2018 РІК.
Михайлівський Золотоверхий до більшовицького перевороту 1917 року
і після знищення у 30-х роках минулого століття.
Російська імперія завжди використовувала Московський патріархат як інструмент впливу на Україну. Впродовж століть вона, прагнучи досягти повної ідентифікації українського православ’я з російським, вела вперту боротьбу з проявами української національної самобутності. Випомповуючи з України, за висловом доктора богослов’я, доктора філософії та доктора мистецтвознавства Дмитра Степовика, її інтелектуальну власність — здібних учених і високоосвічених священиків, та натомість присилаючи сюди російських, імперія отримувала «подвійну вигоду»: працюючи для «європеїзації» Росії, українці, зазначає професор, поволі русифікувалися, а наслані сюди «батюшки», русифікували Україну. Царат більше не довіряв Київську митрополичу кафедру етнічним українцям, благочестивим і високоосвіченим, з «могилянської школи духовності й мазепинської школи думання», таким як Варлаам Ясинський, Іоасаф Кроковський, Роман Копа, Іларіон Негребецький, Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький. Кафедру посідали етнічні росіяни, що зовсім не цікавилися життям краю. Для них Київська митрополія була лише сходинкою до Московської чи Петербурзької. Політика денаціоналізації Української Церкви давала свої результати: по містах і селах ширилася заборона будувати церкви і малювати ікони в українському стилі, з хорів зник багатоголосий партесний спів, відомий далеко за межами України. Заборонялося й додержуватися звичаїв, що відрізняли українське Богослужіння від московського, у храмах запанувала чужа мова. «Мова багатьох чиновників і священиків була покалічена мішаниною української і російської, — зазначає Дмитро Степовик. — РПЦ, можна сказати, була одним із фундаторів суржика».
— На противагу русифікації Церкви в Україні складається усна традиція Богослужінь, — каже Дмитро Степовик. — 1849 року священик Василь Гречулевич публікує в Санкт-Петербурзі українською літературною мовою свої казання. Інші священики стихійно один за одним почали виголошувати проповіді рідною мовою. Рух за утвердження мови в Церкві переростає на рух за повернення привілеїв і незалежності Київської митрополії.
Багато національно свідомих краян солідаризуються з Кирило-Мефодіївським братством, Тарасом Шевченком, Михайлом Максимовичем, Пантелеймоном Кулішем, який 40 років працював над повним перекладом новітньою українською мовою Біблії, від книги Буття до книги Об’явлення св. апостола Іоанна Богослова. До речі, перша повна друкована на сході Європи Біблія була видана в Україні — це Острозька Біблія 1580—1581 років.
Незнищенними, як і мова, виявилися й різні церковні атрибути: ікона українського стилю, іконостасна різьба, оздоблення храмів вишитими рушниками, календарна обрядовість з її купальськими піснями, гаївками, колядками і щедрівками, писанкарство. «Коли придивитися ближче, — зазначав відомий учений Марко Антонович, — зокрема до життя низів, то побачимо, що повної русифікації Української Православної Церкви росіяни так і не добилися до 1917 року».
Гірше за ординців: підривали храми, палили ікони
Чи не найбільших руйнувань Українська Церква, що майже тисячоліття стояла на сторожі моралі й духовності суспільства і була осередком науки й освіти, зазнала після Жовтневого перевороту більшовиків. На початку 1918 року радянський уряд приймає постанову «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви», згідно з якою все майно церковних і релігійних громад було оголошено надбанням народу. Теза про необхідність боротьби з релігією звучить на VIII з’їзді РКП(б), що відбувся в березні 1919 року. Незабаром при ЦК більшовицької партії утворюється антирелігійна комісія, яка планувала й організовувала боротьбу з Богом на
всій території країни. У березні 1922-го Ленін пише статтю «Про значення войовничого матеріалізму», в якій піддає гострій критиці державні органи за бездіяльність в антирелігійній роботі. Того ж року з’являється ще один документ ЦК РКП(б) про необхідність прямого втручання держорганів у релігійні питання. З того часу і до кінця 1980-х СРСР сповідує войовничий державний атеїзм, який утверджувався через фізичне знищення духовенства і мирян, руйнацію храмів, багато з яких були пам’ятками історії й архітектури, ікон та церковного начиння, що були мистецькими творами, національними скарбами.
Як зазначає доктор історичних наук Алла Киридон, напередодні революційних подій 1917 року в Російській імперії православ’я було офіційною релігією і налічувало 125 мільйонів віруючих (70 відсотків населення). У державі функціонувало 78 тисяч храмів та 1256 монастирів, лише на території сучасної Київської області розташовувалося 749 культових споруд.
«Упродовж 1918—1931 років в СРСР закрили понад 10 тисяч храмів. Під час «вирішального штурму» 1933—1936 років в УСРР припинило існування приблизно 75—80 відсотків наявних церков. Із 12380 церков в Україні 1936 року залишилося 4487, а служба відбувалася лише у 1116, — зазначає Алла Киридон. — Інші церкви стояли закриті, деякі були переобладнані під склади та антирелігійні заклади. Масове нищення київських церков відбулося 1934 року, коли вирішувалось питання перенесення до Києва столиці УСРР».
Серед зруйнованих шедеврів — Михайлівський Золотоверхий собор, історія якого починається 1108 року. Споруджений онуком Ярослава Мудрого Святополком Ізяславичем, всередині він був оздоблений мармуром, мозаїками і фресками, тут були дорогоцінні ікони. Коли князь Святополк помер, його поховали в закладеному храмі. У Михайлівському зберігалися і мощі святої Варвари, передані в Київ з Константинополя. У 1919 році церковні цінності, золоті та срібні речі, діаманти, які щедро дарували монастирю протягом віків князі, гетьмани, прості віруючі люди, були конфісковані більшовицькими комісіями. А в самому соборі, в якому дивом збереглися неперевершені зразки сакрального мистецтва початку XII століття — мозаїки, у зв’язку з проектом створення тут урядового кварталу у 1934—1936 роках дзвіницю і частину інших споруд зносять. Проти більшовицького варварства виступив лише один учений — Микола Макаренко, який відмовився підписати акт про знесення. Невдовзі його за-арештували і розстріляли. Мозаїчну композицію «Євхаристія» перед знищенням унікального архітектурного ансамблю переносять до Софії, інші мозаїки і фрески перевозять до музеїв Москви, Ленінграда, Новгорода, деякі з них там так і залишаються.
Комуністи-атеїсти знищили в Україні тисячі храмів, кам’яних і дерев’яних, часів Київської Русі і козацької доби, а з ними унікальні іконостаси й ікони. У 30-х роках лише в центрі української столиці було зруйновано всі парафіяльні храми: Іоанна Златоуста, Олександра Невського, Ольгинський, Марії Магдалини, Благовіщенський, Троїцький, Преображенський, Георгіївський, Старо-Вознесенський, Василівський, Пресвятої Богородиці. У 1935-му розібрано величну Десятинну Різдво-Богородичну церкву, зведену 1828 року на фундаментах Десятинної князя Володимира, тоді ж знищено Йорданську Миколаївську церкву на Подолі, у 1936-му — Стрітенську, на місці якої нині торговельно-промислова палата. Справжнім шедевром була знищена Свято-Федорівська церква (Овруцька, 13), побудована у 1871 році. У ній, за малюнками археолога Кибальчича, спорудили точну копію Гробу Господнього в Єрусалимі і печерного храму святого Климента в Інкермані. Тут зберігалися привезені зі Святої Землі частинки животворящого древа, каміння від печери Гробу Господнього та інші святині. Усередині храм було розписано фресками у давньоруському стилі. Знищено в 30-ті й храм святителя Миколи Доброго біля підніжжя Андріївської гори, який було збудовано у XVII столітті запорозьким кошовим Самійлом Кішкою.
Окрасою Києва був Військовий Микільський собор, збудований архітектором Старцевим у 1690—1696 роках на кошти Івана Мазепи. Це був грандіозний білокам’яний храм, зведений у стилі козацького (мазепинського) бароко. Після перенесення столиці УСРР із Харкова до Києва в 1934 році перший секретар Київського обкому ВКП(б) Постишев, виступаючи на зборах перед активом, заявив, що треба раз і назавжди знести з лиця землі весь «історичний хлам, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму». Тоді ж Постишев видав наказ про негайне знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря та інших історичних будов, зокрема мазепинських церков на Подолі і Печерську. Микільський собор, його дзвіницю і монастирську браму було зруйновано в 1934 році, незважаючи на те, що Всеукраїнський археологічний комітет пропонував поновити десять найважливіших споруд в Україні, серед яких був і Військовий Микільський собор. Не залишилося жодної деталі прикрас цього собору, таких як залізні двері, прикрашені візерунками, майолікові розетки, царські врата іконостасу, сам іконостас. На початку 60-х на місці мазепинського комплексу, від якого ще залишалася барокова трапезна, вирішили збудувати палац піонерів. Початковий проект передбачав збереження старовини, але був відхилений, бо релігійна споруда «могла зашкодити вихованню нового покоління в атеїстичному дусі». За сіру і невиразну новобудову — палац піонерів — колектив архітекторів у 1967 році отримав Державну премію СРСР у галузі архітектури.
Ленін: «Нам вкрай потрібно провести вилучення церковних цінностей»
У 1922 році, 23 лютого, вийшов декрет ВЦВК про примусове вилучення церковних цінностей на допомогу голодуючим. В опублікованому 1990 року таємному листі членам Політбюро Ленін писав: «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей із самою скаженою і нещадною енергією і не зупиняючись перед знищенням якого завгодно спротиву». І справді, незадоволення українських парафіян відвертим грабуванням храмів часом набувало форм протистояння владі, про що свідчили документи губкомів КП(б)У. Після початку втілення декретів радянської влади стосовно вилучення церковних цінностей було відмічено 1414 виступів прихожан.
Серед пограбованих святинь — Києво-Печерська лавра. Комісію з вилучення її багатств очолив колишній студент богословської академії, заступник наркома внутрішніх справ Серафімов, що прибув із Харкова. Він знав, де і що шукати, допоміг реквізиторам і ювілейний збірник 1908—1909 років, де було докладно зазначено кількість і вагу церковних скарбів. Після грабунку Серфімов видав настоятелю Лаври відповідну розписку: «Комиссией по изъятию церковных ценностей в пользу голодающих изъяты из Музея Культа и Быта нижеследующие предметы:
1. Митра окованная золотом, украшенная жемчугом, алмазами и другими камнями з резным гербом на камне, конца XVII века; 2. Митра, расшитая жемчугом архимандрита Зосимы (Валкевича), 1781 г.; 3. Лампада золотая с бриллиантовой кистью с жемчугом, дар императрицы Екатерины II лавре; 4. Крест золотой, чеканный с рельефным изображением, 1750 г.; 5. Крест большой напрестольный золотой на серебрянном высоком постаменте чеканной выдающейся художественной работы, дар гетмана Богдана Хмельницкого, на подставке, устроенной гетманом Мазепой». Під час першої експропріації в Лаврі було вилучено образ Спасителя, прикрашений великими діамантами, золоті чаші, панагії з діамантами, Євангеліє в золотій оправі, напрестольний хрест з діамантами, подарунок царя Олександра I, срібну раму з дорогим камінням з ікони Йосипа обручника (дар імператора Павла I), митру XVII століття з камінням.
Вилучення цінностей з Лаври проходило в два етапи. Під час другого етапу, щоб ченці нічого не сховали і не повтікали, обитель оточили радянськими військами. Під дулами гвинтівок більшовики зняли дорогоцінну ризу з чудотворної ікони Успіння Божої Матері, якій було понад дев’ять століть. Сама золота риза важила шість футів. Експерт-оцінювач записав, що на ній було 292 карати діамантів, із них 77 — великих розмірів, 57 — середніх, інші — менші, 13 каратів перлів, стільки ж смарагдів та багато інших каменів. Риза оцінена ювелірами комісії в 62550 рублів золотом.
Світлана ЧОРНА.
Фото з відкритих джерел.
Науковий консультант — доктор церковно-історичних наук, проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії протоієрей Віталій Клос.
ДАЛІ БУДЕ.
