Валентин Єфіменко і Борис Васільєв — це одна людина. Щоправда, ні одне, ні друге прізвище 65-річний чоловік не може підтвердити документально, бо понад 40 років живе без паспорта.

Єфіменко — таке прізвище Валентин Артемович мав під час народження. На світ з’явився 5 серпня 1949 року в селі Дзюньків Погребищенського району на Вінниччині. З Погребищенського райвійськкомату йшов на службу в армію. Під таким само прізвищем працював у Казахстані. У 1972 році, коли повертався додому, у поїзді Караганда—Київ чоловіка обікрали. Разом із заробленими грішми злодії забрали документи. Відтоді він без паспорта. У ті непрості для нього дні молодого чоловіка взяла до себе в прийми одна жінка. Вона мала квартиру в райцентрі, у сусідній Хмельницькій області, недалеко в селі проживала її мама. Коли мами не стало, жінка домовилась у сільраді, щоб у будинок матері прописали цивільного чоловіка. Їй не відмовили, записали у домову книгу. Тільки під іншим прізвищем — Васільєв Борис Миколайович (?!).

У 2010-му цивільна дружина померла, і чоловік залишився один без будь-яких документів. Його звалив інсульт. Уже два роки він у лікарні в селі Летава Чемеровецького району. Без документів його утримують завдяки клопотанню місцевої райдержадміністрації. Прикутий до лікарняного ліжка, він не полишає надії, що все-таки вдасться відновити документи на своє справжнє прізвище. Благає долю, щоб хтось допоміг, бо самому зробити це поки що фізично не під силу. Де ж він був раніше?..

— Щоб ви все зрозуміли, треба розповісти всю мою біографію, — каже пан Валентин, просить називати його саме цим іменем.

«Нащо мені інвалід у хаті...»

Валентин виріс красивим хлопцем, врода дісталася йому від мами. Не одна дівчина задивлялася на такого парубка. Мабуть, тому він рано одружився. Каже, мама була красива, але її життю не позаздриш. Три рідні брати одружувалися з нею. Першим чоловіком його мами був Артем Єфіменко, батько Валентина. Він, музикант за професією, випускник відомого училища імені Глієра, залишив їх, коли Валентин був ще зовсім малий. Тоді з мамою став жити рідний брат батька, чоловік суворих звичок. Хлопця віддали в інтернат у райцентрі Гайсин Вінницької області. Там він ріс і навчався до восьмого класу, а потім повернувся в Дзюньків, де закінчував школу. Коли вітчим помер, з мамою зійшовся ще один брат батька.

Після закінчення технікуму радянської торгівлі Валентин приїхав у гості до товариша в село Чапаєвку, це недалеко від Погребища, і там познайомився з гарною дівчиною. Дуже скоро стали під вінець. Він улаштувався на роботу завідувачем клубу, взяли на таку посаду, бо гарно грав на музичних інструментах. У молодого подружжя народився син, якого назвали Василем. А тут Валентину настав час йти до армії. Тоді він і гадки не мав, що дні прощання стануть останніми днями його сімейного життя у Чапаєвці.

— Я служив у ракетній частині, — розповідає чоловік. — Під час одного з нештатних випадків ми хапнули велику дозу радіації. Тоді 27 солдатів терміново відправили у шпиталь. Живим вийшов тільки я один, решта 26 хлопців віддали Богові душу. Майже рік лікувався. На цьому моя служба закінчилася. Дали другу групу інвалідності й відправили додому. А дома дружина, яку любив, на яку сподівався, відверто сказала: «Нащо мені інвалід у хаті...» Повернувся до мами у Дзюньків. Побув трохи і вирішив поїхати світ за очі. Опинився у Казахстані. Планував на шахту влаштуватися. Там подивилися на мої документи і сказали: «Можемо взяти хіба що на роботу в теплиці». Рік відпрацював і потягнуло мене у рідні краї. По дорозі додому в поїзді сталося те, про що вже згадував, — обікрали до нитки.

Сховала від першої дружини?

Після пригоди в поїзді Валентин з Києва добрався до дядька на Хмельниччину. Той працював інженером на заводі. Хлопець сподівався, що дядько візьме до себе на роботу. Але без паспорта влаштуватися на завод було неможливо, навіть за рекомендацією інженера підприємства.

Час від часу хлопець приходив на пошту, щоб зателефонувати до мами. Ось там його і примітила телефоністка. Поділився з нею своїм клопотом. Та одразу запевнила, що допоможе у цій справі. Запросила додому. Самотня жінка проживала в 1-кімнатній квартирі. Відчув, що він комусь потрібен. Закохався.

— Чи заявляли в міліцію про викрадення документів?

— Не заявляв, — каже чоловік. — Спочатку сподівався, що гроші заберуть, а паспорт підкинуть. Так тоді, бувало, робили. А пізніше вже не знав, що буду пояснювати з приводу того, що не одразу написав заяву на злодіїв. Та й Неоніла, так звали мою цивільну дружину, обіцяла допомогти. Коли вона стала директором готелю, мала багато знайомих, думав, справді допоможе.

Якось Неоніла після похорону її мами повернулася з села і повідомила, що прописала Валентина у хаті покійної мами. Той спочатку зрадів, а потім здивувався.

— Чому ти зробила мене Васільєвим? — перепитував жінку.

Енергійна молодиця відбувалася жартами. Валентин любив її, довіряв у всьому і пробачив навіть такий вчинок. Припускає, що вона змінила його прізвище тому, щоб чоловіка не розшукала перша дружина.

Жили вони, як кажуть, душа в душу. Неоніла народила йому дівчинку. Записала на прізвище Васільєва. Донька ще після дев’ятого класу виїхала далеко в Мордовію. У неї двоє дітей. Раніше листувалися. Останнім часом контакти припинилися. Навіть на похорони матері не приїжджала. У Неоніли була донька від першого шлюбу. Для неї Валентин збудував у селі хату. Але та виїхала на заробітки в Італію, там і залишилася.

Були такі колективи, де Неонілі вдавалося влаштувати чоловіка на роботу без документів. Директора готелю в райцентрі багато хто знав, йшли назустріч. Однак, як тільки надходила перевірка, Валентин сам звільнявся, щоб через нього у керівництва не було неприємностей. У нього є трудова книжка на прізвище Васільєв. Там записано місця його роботи: кочегар, електрик, механік автоколони, навіть заступник головного лікаря з господарської частини районної лікарні. Вісім років віддав роботі енергетиком у сільгосп-підприємстві «Мрія». Під час розпаювання землі свого законного наділу не отримав з тієї само причини — не мав паспорта. Залишившись сам, зрозумів, що без паспорта його не те що в будинок престарілих не візьмуть, а й, як каже, навіть у дідуню. Схоже, так у них називають лікарню для душевно хворих.

Васільєв це... Єфіменко

— Мені дуже шкода цієї людини, — каже сільський голова Дзюнькова Віра Яремчук. — Знали б ви, де я вже тільки не була з цим питанням — і в міліції, і в паспортному столі, і у військкоматі. Єдине, що в наших силах, відновити свідоцтво про народження. Ми зробили це і надіслали документ поштою. Все інше необхідно вирішувати через суд.

— Я готовий хоч зараз свідчити, що так званий Васільєв насправді не хто інший, як Валентин Єфіменко, — каже шкільний товариш пана Валентина Петро Ткачук. — Разом з ним ходили до школи. Разом товаришували. Я на рік старший від нього, але це не могло стати на заваді, бо ми жили по сусідству, тому часто бували разом. Валентин дуже щира людина, чому так у нього склалося в житті, не можу зрозуміти.

Сам Валентин каже, що, на жаль, він через хворобу не може ходити по судах. Але є люди, які готові представляти його інтереси. Зараз його підтримують Ніна та Олексій Умнови. Познайомився з ними у лікарняній палаті. Вони провідували свого родича, який лікувався разом з паном Валентином. Олексій Умнов у розмові з журналістами газети висловив готовність добиватися в суді повернення прізвища цій людині. Але як отримати доручення на представлення його інтересів в суді без наявності паспорта?

Віра ШПИЛЬОВА, Віктор СКРИПНИК.

Хмельницька — Вінницька області.

Фото Віри ШПИЛЬОВОЇ.

ПРЯМА МОВА

Цей чоловік без жодного офіційного статусу

Борис Наливайко, начальник Державної міграційної служби у Вінницькій області:

— Відколи працюю, жодного разу не стикався у своїй практиці з такою дивною ситуацією. Проблема не тільки в отриманні паспорта. Проблема набагато глибша — пан Єфіменко-Васільєв насправді є людиною без громадянства та ще й з невизначеним статусом.

Громадянами нашої держави визнані всі ті, хто станом на 13.11.1991 року проживав на території України і мав паспорт. Чоловік, про якого йдеться, на той час не мав паспорта. Тому його не визнали громадянином нашої держави. Нині його статус невизначений. Тобто спершу слід встановити, хто ця особа насправді, а вже тоді вести мову про громадянство.

Отримати громадянство в його ситуації можливо тільки через суд. Крім свідків, які підтвердять, що особисто знають особу, потрібно буде надати ще низку документів. Зокрема, про трудову діяльність. А в нього трудова книжка на інше прізвище. Треба пояснювати, чим була викликана зміна прізвища. На мою думку, без допомоги кваліфікованого адвоката у цій справі не обійтися. Після встановлення громадянства отримання паспорта не становитиме жодних труднощів.

Коментар юриста

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про громадянство» Єфіменко-Васільєв усе-таки є громадянином України, проте в нього немає документа, який це підтверджує.

На даний момент Єфіменку-Васільєву простіше отримати спочатку громадянство і паспорт на прізвище Васільєв, оскільки в нього є трудова книжка та домова книга на це прізвище. Для цього йому слід звернутися до органу Державної міграційної служби України за місцем проживання із заявою про видачу довідки про реєстрацію громадянином України. До заяви додати документи, які збереглися (трудову книжку, домову книгу, можливо, інші документи, якщо такі збереглися). Довідка про реєстрацію має бути видана не пізніше 10 днів після прийняття рішення про оформлення належності до громадянства України. За допомогою цієї довідки оформити паспорт громадянина України. У разі відмови у видачі цієї довідки, рекомендую звернутися до суду  на підставі документів, які збереглися: листів, фотографій, показань свідків тощо. Отримавши громадянство і паспорт, Васільєв за бажання може подати заяву про зміну прізвища на Єфіменко. 

Йти іншим шляхом та встановити, що дана особа є Валентин Єфіменко, буде важче, оскільки жодних документів, які це підтверджують, на даний момент немає. Але можливо. У такому разі Єфіменку-Васільєву слід звернутись із заявою до суду і в порядку окремого провадження суд повинен розглянути цю справу. Окрім залучення свідків, доказом можуть також бути фотографії, листи, інші відомості, що збереглися. Також у цій ситуації у суді необхідно довести те, що Валентин Єфіменко і Борис Васільєв є однією особою.

Щодо представництва інтересів пана Єфіменка-Васільєва в суді, то йому слід скористатися безоплатною правовою допомогою, на яку він має право згідно зі ст. 3 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», попередньо звернувшись про отримання правової допомоги до центральних та місцевих органів виконавчої влади, територіальних органів центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Ці органи повинні надати відповідні послуги протягом 30 днів з моменту звернення особи, забезпечивши таким чином подання заяви до суду, із залученням свідків та відповідних доказів.

Назар ПРОКОПІВ.

Валентин Єфіменко (в центрі) в лікарні разом з чужими людьми — подружжям Умнових, які готові представляти його інтереси в суді.