Репетиторство: допомога школярам чи заробіток на них?

Одинадцятий клас став для Дарини справжнім випробуванням на фізичну та психологічну витривалість. А для її батьків — ще й на фінансову. Випускниця вже давно обрала для себе гуманітарний напрям, а тому складатиме тести з рідної й іноземної мов та історії. З кожного предмета має два додаткові уроки на тиждень. Тож практично всі дні завантажені. Такий розклад у дівчини з початку навчального року. Але нещодавно додалося ще кілька занять. Річ у тім, що до найвищої оцінки з алгебри та фізики учениця не дотягнула. А хотілося б мати відмінний атестат. І хоча дехто доволі скептично ставиться до такої відзнаки, як золота медаль, в родині Дарини на це інші погляди. З одного боку, все-таки хотілося б мати подяку за всі роки наполегливого навчання у школі, з другого — медаль дає певні бонуси під час вступу. Тож «перечепитися» через четвірку на довгому шляху до шкільного атестата, а тим паче під час вступу до університету, дуже не хочеться. Отож на сімейній раді вирішили, що хоча б по одному додатковому урокові з точних дисциплін таки не завадить. У результаті індивідуальний розклад став ще щільніший і перейшов на вихідні.

Торік дівчина займалася ще й французькою мовою. Це вже не для оцінки. Це бажання бути сучасною освіченою людиною. Але й за нього потрібно платити.

Загальний тариф на знання для цієї родини виходить чималий. Якщо взяти в середньому за урок по півсотні гривень, то в місяць доведеться віддати до двох тисяч гривень. Для сімейного бюджету це доволі серйозна сума — майже місячна зарплата одного з батьків. Але вони все одно вважають, що таке капіталовкладення виправдане. Бо високий бал на ЗНО — це перепустка до найпрестижніших вузів.

Та попри те, що нинішня система вступних іспитів зводить практично до нуля можливість хабарів, безкоштовною таку перепустку навряд чи назвеш: не даєш хабарі викладачу вузу — плати за репетиторство шкільному вчителю.

Якщо вірити всім, хто причетний до системи ЗНО, жодних додаткових знань з будь-якого предмета, окрім тих, що можна здобути із затверджених Міністерством освіти підручників, не потрібно для того, щоб успішно пройти тестування. То чому ці знання не вдається здобути безпосередньо на уроках у класі? До того ж безплатно.

Адже для цього є всі перед-умови: основні та додаткові підручники, будь-які зразки тестових завдань. А ще дуже часто — поділ старших класів на гуманітарні, економічні, правознавчі чи з ухилом до точних наук. Тобто гіпотетично в учнів з’являється можливість зосередитися саме на тих предметах, котрі важливі для успішного тестування. І чи не найголовніший чинник — учителі.

Але чому їхньої допомоги шукають не в класі, а поза уроками. Адже не хтось інший, а саме вони й виступають у ролі репетиторів. От тільки той, хто до обіду має заповнити голови учнів усіма необхідними знаннями безплатно, після уроків робить те саме, але за відповідну плату. До того ж у переважній більшості випадків хороший репетитор знаходиться не в своїй, а в сусідній школі. І стежку до знань діти торують в обопільних напрямках, практично йдучи назустріч один одному.

Навіть не аналізуючи надто глибоко цю ситуацію, можна легко припустити, що справа зовсім не в різному рівні кваліфікації, професійності та майстерності вчителів. А в тому, що вранішні і вечірні уроки мають різні цінність і ціну.

З одного боку, якось не прийнято винуватити у цьому вчителів. Мовляв, якщо є попит на репетиторство, то чому ним не скористатися? Тим паче що за значно менших затрат сил і часу можна заробити стільки ж, як за повний робочий день. А справжні репетиторські жнива настають за місяць-другий до проведення ЗНО. Тоді ціна за годину занять може перевалювати і за сотню-півтори гривень. Але це переважно в обласному центрі. Вартість годино-знань падає пропорційно до збільшення відстані від міста. Чимало провінційних вчителів готові трудитися і за двадцять гривень на годину. Були б тільки охочі вчитися.

Оцінюючи теперішні реалії, може здатися, що репетитор-ство — це справді невід’ємна частина освітнього процесу. Але ось переді мною звичайна сільська школа в Ізяславському районі. А ось її минулорічний випускник Юра. Він, як і тринадцять із чотирнадцяти його однокласників, навчається на бюджетному відділенні університету. Від того, що у випускному класі додатково займався зі своїм учителем з математики, не відмовляється. Але назвати це класичним репетиторством не погоджується. Насамперед через те, що всі додаткові уроки були безплатні.

— Ми разом після уроків розв’язували задачі, — розповідає студент. — І в цьому не було нічого незвичного. Бо так робив мій старший брат. А ще раніше — мої батьки, які теж навчалися в цій школі.

У селі ніде шукати альтернативи своєму вчителеві, бо, як правило, у невеличкій школі лише один-два предметники. Найголовніше — тут збереглись зовсім інші традиції. Не без того, щоб батьки допомогли вчителю, який не пошкодував часу для їхньої дитини. Але здебільшого це допомога в полі чи на городі. Хіба ще якийсь дарунок із власноруч вирощеного на грядці чи в хліву. Та й усе це зі справжньої поваги і щирої подяки вчителю, а зовсім не гонорар репетитору.

Багатьом така архаїчна картинка може видатись надуманою. Та це реальні факти, котрі переконують: успішне навчання залежить не тільки від наполегливості учня і фінансових можливостей його батьків, а ще й від добросовісної роботи вчителя. Бо саме він не просто може, а зобов’язаний подати всі ті знання, котрі необхідні для здачі ЗНО. Та й мусить зробити це не у вільний від роботи час, а саме на уроці. Без додаткової плати.

Чомусь останнє твердження викликає чимало заперечень і дискусій у педагогічних колах. Головні аргументи — низькі вчительські заробітки за великих навантажень. До того ж ніхто не може заборонити учневі шукати додаткових знань, в тому числі і на позаурочних заняттях.

Є і в цьому резон. Але чому чітко не відокремити учительство від репетитор-ства, коли кожен міг би виконувати свої чітко визначені функції. Одні — давати повні знання, необхідні для тестування, як це й передбачає освітня програма. Інші — втамовувати спрагу до глибших знань.

Це тільки на перший погляд така пропозиція може видатися відірваною від реалій. Але ж не тільки старше, а й середнє покоління добре пам’ятає ті часи, коли заняття із репетиторами могли дозволити собі одиниці. До того ж у сільських школах про це навіть не йшлося. Чому ж тепер так само одиниці можуть дозволити собі не відвідувати хоча б один-два уроки на тиждень за додаткову плату?

Офіційної відповіді на це запитання немає. Утім, як не існує й офіційного репетиторства. Адже такий підробіток ніде не фіксується і здебільшого не афішується. Намагаючись побороти «сірі» знання, суспільство успішно продукує «сіру» освітянську зайнятість. Чи не парадокс? І хто, зрештою, має шукати відповіді на ці запитання?