Із Ярославом Гончаром ми познайомилися минулоріч у рідних для нього Яреськах, що в Шишацькому районі на Полтавщині. Тобто саме там, де геніальний кінорежисер Олександр Довженко знімав свою «Землю» й інші фільми. Це знакове село саме відзначало свій День. Тож приймало багатьох гостей, зокрема й народних майстрів. На святкування запросили, звісно, й свого, місцевого, котрий виправдовує власне прізвище, щоб він показав дітям ази гончарської справи. Таким майстер-класом сьогодні вже нікого не здивуєш. Та, хоч довкола було безліч спокус, хлопчики й дівчатка різного віку буквально не відходили від Ярослава...
Це глиняне диво Ярослав і Світлана виготовляли спільно.
Фото автора.
На дідівське обійстя повернулися з Полтави
Бо разом із ним не тільки ліпили вироби з глини, а й спостерігали за припнутим поруч конем, який пасся собі в сільському парку. Саме цим запряженим у воза коником яреськівський майстер привіз у центр села і свої глиняні вироби, і гончарний круг, і двох малолітніх синів. А вдома в нього, як з’ясувалося, є ще корова і навіть пара волів! Зрештою, його шлях до священнодійства з глиною, який почався лише кілька років тому, також дещо екзотичний. Бо, попри таке промовисте прізвище, серед близьких родичів гончарів не було.
Замолоду опанував інші, більш приземлені ремесла. Тож «подружився» і з деревом, і з металом та електрикою. Столярував, клав печі й каміни, встановлював металопластикові вікна, виконував євроремонти. Згодом працював монтером електрозв’язку на цукрозаводі, де його також цінували, підвищували розряд і зарплату. Та монотонна робота на виробництві, де частенько доводилося просто «куняти», — не для нього. Тож її залишив. Щоб вдовольнити давній інтерес до літератури й історії, виключно для себе закінчив філологічний факультет педагогічного вишу. Навчався там заочно, сплачуючи за це з власної кишені.
Разом із дружиною-полтавкою Світланою кілька років жили в обласному центрі. Зрештою, вирішили повернутися в Яреськи, на дідівське обійстя, розташоване фактично на березі тихоплинного Псла. Адже тут, серед мальовничої природи, — справжнісінький рай! Тільки не біблейський — земний, у якому треба працювати, як то кажуть, до сьомого поту. Та робота подружжя ніколи не лякала.
Натер мозолі навіть на колінах...
Господарювати почали на своїх шістдесяти сотках (це разом із городом та сінокосом) і водночас обробляли Ярославів земельний пай площею понад два гектари. Зрозуміло, що Світлана поралася з дітьми (їхньому старшому сину Святославу виповнилося сім років, середульшому Богданчику — п’ять, а наймолодшій донечці Софійці — ще тільки рік із «хвостиком»). Землеробством займався Ярослав. На пайовій ділянці вирощував пшеницю та інші культури. Щоб отримувати з їхнього врожаю цільнонозернове борошно, яке мало неабиякий попит, сам виготовив навіть трифазний аналог звичайної крупорушки.
На польових і городніх роботах неабияк підсобляли згадані кінь та воли. Їх використовує і як тяглову силу, і як гужовий транспорт. Тим паче, що захопився ще й вирощуванням винограду, якого має вже 160 кущів! Біля нього, за власним зізнанням, натер мозолі навіть на колінах... Та, скажімо, для того, щоб на зиму заховати теплолюбну лозу від наших морозів, земляну «ковдру» для неї робить разом із конем, запрягаючи гривастого у плуг. Останнім спочатку нарізає біля кущів винограду борозни, а потім просто пригортає лозу земелькою.
Щоправда, цьогоріч, коли з’явилося чимало додаткових клопотів, пов’язаних із необхідністю добудувати й оновити старий будинок, передав свій земельний пай в оренду на три роки знайомому. Бо все встигнути неможливо. Чи не варто було за таких обставин «поставити на паузу» й гончарювання? Е ні, каже, жодних творчих пауз не буде, бо то захоплення на все життя. Тим паче, що заохотив до нього й дружину, котра досить вправно розписує, декорує його глиняні вироби. Та й сини сідають за гончарний круг уже не лише для розваги, разом із мамою ліплять глиняні іграшки.
Найпрацьовитіші з наших сіл уже виїхали?
Ярослав Гончар постійно вдосконалює майстерність, поволі виробляє авторський стиль, закорінений у традиції трипільської культури та прадавньої автентики. Його роботи вже пізнають, купують, чекають на нові майстер-класи не лише в рідних Яреськах, а й у Шишаках, Опішні, Миргороді, Лубнах, Черкасах, Дніпрі, Полтаві, які відвідував останнім часом. До речі, місяць тому в обласному центрі він разом із «сімейними» глиняними виробами та виноградом, які продавала дружина, під час майстер-класу презентував ще й виготовлений власноруч похідний, тобто розбірний і не прив’язаний до електрики, гончарний круг...
Людина з такими вмілими руками, котра опанувала з десяток робітничих професій, сьогодні, як то кажуть, на вагу золота у роботодавців, зокрема й закордонних. Тож зрозуміло, що на будовах Польщі чи Чехії Ярослав Гончар міг би заробляти для своєї родини набагато більше, ніж удома. Чи виникала спокуса поїхати на такі заробітки? Надто за умов, коли десятки прикладів — просто перед очима. Бо, за його словами, іноді складається враження, що найкваліфікованіші й найпрацьовитіші з наших сіл уже виїхали...
Тож коли, скажімо, в сезон треба терміново зібрати, завантажити й перевезти сіно для худоби, допомоги від працездатних односельців уже не допросишся навіть за пристойні гроші. Саме через те цьогоріч уперше йому довелося наймати техніку для тюкування скошеного, й сіно для нього вийшло ледь не золотим... Так само немає охочих накосити травички вздовж пагорбів біля річки бодай для власної худоби, кількість якої у довколишніх домогосподарствах постійно скорочується. Не меншає тільки нарікань від іще молодих здорових селян, як тяжко їм виживати навіть із великими городами та кількома земельними паями...
Справжній родинний затишок — тільки на рідній землі
За кордоном Ярослав справді заробляв би більше. Та чи щасливішими стали б від того його дружина і трійко малих дітей, якби вони місяцями чи навіть роками не бачили вдома чоловіка й батька? Зрештою, чи міг би він деінде приділяти стільки уваги ще й улюбленому захопленню — гончарюванню, яке вважає і відпочинком, і розрадою для душі? Коли бодай подумки відповідаєш на такі риторичні запитання, уявлення про далекий «заробітчанський рай» таки змінюється.
— Знайомий розповідав мені про те, що особисто бачив у Польщі розвішані на стовпах звернення до наших співвітчизників із такими проханнями: «Будь ласка, не їдьте, побудьте зі своїми сім’ями», — каже Ярослав Гончар. — Тож коли за кордон зваблюють вищими зарплатами, треба зважати й на зворотний бік медалі. Тому твердо вирішив: наймитування у чужоземного дядька — не для мене. Тим паче, що вдома треба піднімати на ноги трьох дітей. Та й у самого ще чимало планів, які належить реалізувати. Живемо ми скромно, не бідуємо і не заздримо тим, хто має більше матеріальних благ. Бо, вважаю, набагато важливіше займатися тим, що тобі справді подобається.
Власне, у своїй «теоремі буття» Ярослав постійно доводить, що сходинки до родинної гармонії, затишку й достатку можна і треба вибудовувати на рідній землі. Каже, що хоче досягти успіхів і в творчості, показувати свою кераміку на престижних виставках. Прагне відкрити творчу студію в Яреськах, щоб навчати гончарського ремесла дітей. Хоча гості з дітками відвідують їхню садибу й сьогодні: захоплюються спогляданням роботи майстра та довколишніми краєвидами.
Зауважую, що в обійсті серед такої краси на березі річки, та ще й із виноградником, гончарним горном, конем і волами, сам Бог велів облаштувати повноцінну садибу зеленого туризму. Саме для того, щоб створити належний комфорт для своєї родини та гостей, господар узявся добудовувати й оновлювати їхній ще дідівський будинок. Водночас, за його словами, «підтягуватиме» до належного рівня подвір’я та надвірні споруди з гончарною майстернею включно. Все те, звісно, забирає багато часу, зусиль і коштів. Та коли є для кого і заради чого будувати, такі «дрібниці», на переконання Ярослава Гончара, не завадять досягненню мети. А кінь і волики у тому неодмінно допоможуть...
Полтавська область.
