Нещодавно батьківщину Тараса Шевченка — село Моринці відвідали міністр екології та природних ресурсів України Остап Семерак і перший заступник міністра освіти і науки України Володимир Ковтунець. Разом з обласними та районними посадовцями урядовці врочисто проголосили про початок загальнонаціональної екологічної акції «Дуби Шевченка єднають Україну». Учасники дійства висадили десяток молодих дубків, вирощених із жолудів вікових дерев на Чернечій горі.
У своїй промові з нагоди святкового моменту Остап Семерак зазначив, що насамперед потрібно захистити тисячолітні дуби-велетні, які бачили Шевченка. Друге — поширити Україною «нащадків» дубів Кобзаря. Жолуді з дерев-довгожителів, наголосив міністр, будуть пророщені та роздані в усі куточки України.
Після Моринців високопосадовці разом зі студентами та школярами переїхали до сусіднього села Будище.
Там на території колишньої садиби поміщика Енгельгардта, де зберігся тисячолітній дуб (на знімку), гості збирали жолуді та викопували молоді дубки, щоб відправити їх у різні регіони країни. Зібрані жолуді вже поїхали до Хорольського ботанічного саду на Полтавщині. Там із них виростять саджанці, щоб продовжити започатковану акцію.
Виконавши благородну місію, задоволені гості повернулися до Києва, діти — додому. Усе було б добре, якби урядовці, перш ніж братися до шляхетної справи, ще раз самостійно прочитали... біографію великого Кобзаря. Тоді б вони не втрапили у халепу, користуючись міфами про Тараса Шевченка часів компартійної доби.
Йдеться, передусім, про отого тисячолітнього дуба в Будищі, в дуплі якого, запевняли ініціатори акції, малий Тарас, козачкуючи у Енгельгардта, ховав свої малюнки. Саме неподалік старезного велета повзали на колінах державні мужі, збираючи разом із місцевими владцями жолуді. Проте «Шевченковим» його можна називати хіба що умовно. Адже біографи поета давно документально і досконало довели, що Тарас ніколи(!) не служив у будищанському будинку поміщиків. Тому й не міг там «ховати малюнки у дуплі дуба». Насправді він короткий час жив у Енгельгардтів у їхньому вільшанському маєтку. У 1820-му хлопець прийшов у Вільшану до свого пана, власника родини Шевченків, Василя Енгельгардта, просити у нього дозволу навчатися малярства у хлипнівського богомаза. Там його й запримітив тамтешній управитель і залишив при дворі. Цього ж року кмітливого хлопця, перебуваючи у Вільшаній, взяв козачком позашлюбний син Василя Васильовича поручник Павло Енгельгардт. Із ним малий Тарас помандрував до Вільна, де його пан служив ад’ютантом у військового губернатора.
От і все. До чого тут Будище і його дуби? До того ж, тисячолітній патріарх-дуб уже давно не плодоносить...
Та хай там як, старезне дерево у Будищі, як і легендарний тисячолітній дуб Максима Залізняка у Холодному Яру, давно вже потребує захисту. Ботанічні пам’ятки місцевого значення вже б загинули, якби впродовж останніх років не рятували їх волонтери, громадські захисники природи. Власним коштом і власними силами вони лікували зелених довгожителів, обробляли стовбури від шкідників, зміцнювали спеціальним кріпленням розлогі крони. Проте історичні дерева потрібно й надалі захищати та лікувати. Про це неодноразово говорили посадовці ОДА, київські можновладці, котрі час від часу «світилися» біля «дубів Тараса Шевченка». Однак далі розмов справа не пішла. Мало того, чиновники не змогли встановити, на чиїй землі ростуть «Шевченкові дуби» й хто має за ними доглядати. Тим часом дубки у Моринцях, особливо ті, що було висаджено відомими українцями вже за часів незалежності, перебувають у жалюгідному стані, а від деяких залишилися хіба що таблички, на яких сказано, коли і хто їх висаджував. Хоча, на думку авторів, догляд за молодими насадженнями могла би взяти на себе місцева громада, не залежно від статусу землі. Для цього потрібно було б лише їх огородити, бо деякі просто витоптали. Ну а решту догляду, приміром, полив, можна доручити учням Моринської школи. Це було б корисно для дубів, а ще більш корисно для самих школярів. У такий спосіб вони долучилися б до гарної справи. Але так чомусь не сталося. Може, ще не пізно? Бо, приїжджаючи до Моринців, щоразу з гіркотою констатуєш, що висаджена за радянських часів діброва змогла вижити і тепер буяє, а от «незалежна» чомусь ніяк не приживеться.
І ще одне. На батьківщині Тараса Шевченка, у Чигирині та Каневі не раз відбувалися «зелені» акції. Свого часу поважні міністри разом із Президентом України Віктором Ющенком з великим ентузіазмом закладали у Моринцях «садок вишневий коло хати», садили сосни у Хлипнівському лісництві... Певна річ, що про ті насадження учасники акцій ніколи більше не згадували. Ніколи не цікавилися, як прийнялися нашвидкуруч, під телевізійні камери, вткнуті у землю деревця.
Сподіватимемося, що нинішня акція такою не буде. Вона допоможе міністру екології та природних ресурсів не тільки глибше вивчити життя і творчість Тараса Шевченка. Відвідини Черкащини, гадаємо, спонукатимуть зосередитись на виконанні негайних заходів щодо збереження вікових дерев України, а також усіх лісів. А ще — активізувати роботу міністерства зі створення національного природного парку «Холодний Яр», розмови про який ведуться не одне десятиліття...
Ну а поки що міністр екології та природних ресурсів пообіцяв: ініціюватиме в Мінприроди підвищення статусу тисячолітніх дерев, щоб догляд за ними фінансувався з державного бюджету. Проте не сказав, коли це буде, в якому році. А тим часом зелені гіганти потребують допомоги негайно.
Феофан БІЛЕЦЬКИЙ, Лідія ЛІСОВА.
Фото з архіву національного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».
P. S. За законодавством дерева досягають стиглості у сто років і підлягають лісозаготівлі. Нині лісгоспи рубають столітні дуби, висаджені у 1918 році. Натомість виростити нові могутні діброви навряд чи вдасться. Зміни клімату знищують сотні тисяч гектарів соснового лісу. З великими труднощами приживляються саджанці дубів. Міністерству екології та природних ресурсів доцільно було б ініціювати зміни до законодавства, щоб припинити вирубку столітніх дубів. Адже ці дерева можуть рости кілька століть, і навіть тисячоліття. Так ми збережемо для майбутніх поколінь вікові діброви. І дубки, висаджені урядовцями на батьківщині Тараса Шевченка та в інших куточках України, не зрубають їхні онуки...
