Початок кожної виборчої кампанії наповнений багатющими обіцянками кандидатів та партій. Довірливому виборцю можна збараніти (вираз Лариси Скорик) від щедрот самопроголошеної еліти. Найбільше приваблюють гарантії ймовірних президентів. Якщо ж на кандидатство претендує чинний глава держави, то прославляються його досягнення. Частіше уявні. Кучма казав: «Лише сліпий не бачить успіхів», Ющенко хвалився мистецьким арсеналом. Янукович з відомих причин не встиг продемонструвати «покращення». У Порошенка в активі є «безвіз», «найсильніша в Європі армія» та безліч бігбордів із сумнівними перевагами щодо мови і церкви. Щоб не повторювати затерті штампи, конкуренти на найвищу владу знаходять щілини в масиві обіцянок, розуміючи, що виборець не настільки примітивний, він бачить наслідки державного управління на власному прикладі — безробіття, безгрошів’я, безнадію... Тому популярними стають обіцянки «Новий курс», «Нова Конституція»... — те, що відрізняється від нинішнього, але невідомо чим і за що конкретно не доведеться згодом звітувати.
Люди настільки привчені до пустодзвонства, що не помічають очевидної невідповідності, — кандидати обіцяють те, чим президенти не повинні займатися! Головний обов’язок Президента — гарантувати дотримання Конституції. Усіма, найперше владою. Саме у цьому сенсі нікому із глав держави за 27 років похвалитися нічим, бо вони — найперші порушники Конституції, отже, руйначі правової системи. А коли в країні «не працюють» закон і право, на жодні позитивні переміни розраховувати не можна. Вся наша суспільна практика це підтверджує.
Розпочалося все з безглуздого декретотворення, протягнутого через Верховну Раду Л. Кучмою та його «реформаторським» оточенням. Умовляння мною тодішнього глави парламенту І. Плюща не допомогло, лише 12 депутатів не голосували за авантюру, а Л. Кравчук її погодив. І першим наслідком «реформаторства» — підміни закону декретом — стала втрата Україною найбільшого у світі пароплавства, торгівельного та риболовецького флотів разом із правом на квоти для вилову риби. Дотепер ця, в кілька мільярдів, оборудка не одержала юридичної оцінки, бо потоптування закону ставало практикою, способом задоволення меркантильних інтересів певного кола посадовців.
Схожою стала передача тактичних ядерних ракет Росії, для чого жодних нормативних актів не приймалося. Шалена атака на парламент з приводу приєднання до ДНЯЗ (договір про нерозповсюдження ядерної зброї) велась не стільки з боку США, як з боку оточення нового президента (Л. Кучми), так званих національно-демократичних груп у парламенті (крім С. Хмари). Причина ж одна (ідея Д. Табачника): підняти до статусу державного візиту поїздку Л. Кучми в Штати. Ніколи було складати якісь договори, отримувати гарантії, обійшлись згодом Будапештським меморандумом. Але «державним» візит став, зустріч із президентом Бушем промайнула на екрані, хоч незабаром з нагоди якоїсь думки глави української держави Буш, силкуючись пригадати, про кого йдеться, сказав: «У мене таких президентів пів-Африки».
Втрачено унікальний шанс для України — єдиної ядерної держави, що примкнула до ДНЯЗ. За такий крок в умовах глобального протистояння (яке триває і нині) і відомих намірів зруйнувати ядерний щит Союзу, можна було обстояти будь-яку потребу України: фінансові компенсації, торгівельно-економічні преференції, конкретні гарантії безпеки. Нікому було обстоювати.
Схоже повторилося з ініціативою про скликання Європейської Наради з питань безпеки і співробітництва (на зразок «Гельсінкі-75»). За чотири роки мені вдалося зустрітися з усіма головами парламентів європейських країн і більшістю президентів, унаслідок чого бюро Парламентської асамблеї Ради Європи прийняло постанову про підготовчу нараду голів парламентів 28 березня 1998 року в Києві. Л. Кучма зірвав нараду (щоб перед парламентськими виборами не було переваг у Соціалістичної партії). Відхилена моя настійна пропозиція — йому виступити ініціатором, очолити процес стратегічного змісту. Верх взяло хуторянство і дріб’язковість. Переконаний, підготовка і проведення наради запобігли б трагедіям Югославії, Придністров’я, Грузії, України, дало б інструментарій для реагування на виклики, пов’язані з міграцією, тероризмом, торгівлею зброєю і наркотиками. І Україна(!) була би причетна до вкрай необхідних для Європи і світу перемін.
Не судилося.
Натомість тодішній Президент усі зусилля докладав до зміцнення власного «монаршого» управління. Керівники областей, обрані у 1994 році, пройшли процедуру перепризначення Президентом на зайняті вже ними(!) посади. Треба визнати, стало це за бажанням самих «губернаторів». (Я був на нараді у Президента, просив керівників не робити дурниць. Марно. З ними, очевидно, проведена була попередня «підготовка».) Далася взнаки угодницька традиція прислужуватися вищим за посадою. І що цікаво, першими «полетіли» з посад ті, хто (за погодженням з Кучмою) ініціював переміну власного статусу: керівники Вінницької і Житомирської областей та міста Києва.
Наступним кроком у напрямку узурпації влади стало звільнення з посади Прем’єр-міністра Віталія Андрійовича Масола — найдосвідченішого управлінця. Причина — не таємниця, недолугий посадовець не терпить у підпорядкуванні сильнішого, розумнішого. Сіре намагається робити своє оточення ще сірішим або ж підібрати когось собі «до пари». Таким був Павло Лазаренко, котрий в інших умовах, можливо, став би нормальним службовцем для держави.
Не маючи досвіду практичної роботи в реальних, а не елітних — в «оборонці» — умовах господарювання, Президент довірився реформатору Віктору Пинзенику. Молодий професор взявся запроваджувати рекомендації західних учених-економістів. Рекомендації, придатні для іншої системи господарювання, для інших передумов. Пригадується розповідь по-житейськи мудрого І. Плюща:
— Я питаю його (під час співбесіди перед голосуванням у сесійній залі. — О. М.), чи працював він де-небудь конкретно, на виробництві?
— Ні, — відповідає.
— А ти не боїшся йти на таку відповідальну і складну посаду?
— Ні, не боюся.
— Оце мене й «беспокоїть» (дослівно. — О. М.).
Афера з ваучерною обвальною приватизацією обернулась тим, що всі бачать тепер.
Антиконституційне, незаконне реформування земельних відносин, майже цілковите знищення господарюючих суб’єктів у селі, по суті, знищення села як продуктивного середовища — наслідок некомпетентного, злочинного втручання невігласів у тонкий і вразливий пласт суспільного життя. Це удар у серце України.
Цей злочин ще не довершений. Мало знищити господарства, позбавити людей роботи, жорстоко експлуатувати землю, вбивати її хімією, знижувати її родючість. Треба її продати, перед тим розпаювавши в натурі (справедливого розв’язку такого завдання не існує в природі), видати державні акти на паї (заслуга відомої «аграрниці» Ю. Тимошенко), щоб згодом юридично надійно відібрати землю в українців, в України. Таку мету бачить нинішнє зовнішнє керівництво Україною. МВФ — інструмент керівництва. В цьому руслі вірнопіддано діяли всі наступні президенти, хоч перед своїм обранням клялися в протилежному.
Треба визнати, що жодна політична сила, окрім соціалістів, не боролась і не бореться проти такого злочинства. Нинішні заяви «претендентів на папаху» до уваги не беремо, це лиш тимчасові обіцянки для демонстрації «турботи» про народ і державу.
Жадоба до абсолютної влади як засобу збагачення і безконтрольності виявилися у керівників держави при підготовці, ухваленні і, особливо, у дотриманні Конституції. До того ж спроби узурпації влади видавались обивателю і закордонню як боротьба за демократію і європейський вибір. Маю нагоду ще раз підтвердити: Конституція України, визнана найбільш демократичною в Європі, приймалась всупереч волі і намірам Президента. Намірам щодо юридичного оформлення диктатури. Після
Л. Кучми те продовжили В. Ющенко і В. Янукович. Нинішній Президент не став перейматися юридичними тонкощами. Він просто переступив Конституцію змістом усіх реформ. Він не підпорядковується вимогам Конституції. Він підпорядкований зовнішньому управлінню, для якого і Конституція, і український народ, і сама українська держава — щось таке мізерне, малозначне і нездатне протидіяти забаганкам світового уряду, що і ліквідація України може розглядатися ним цілком можливою. Благо, узурпована Президентом влада в Україні слухняно працює в цьому напрямі.
Таке ставлення вищої влади до конституційного правопорядку неминуче виявилось у злоякісних виразках на тілі держави, охоплюючись найбільшим злом — корупцією. Вона стала інструментом управління. Які б злочини або інші негативні явища ми не розглядали, вони мають обов’язкову основу — корупцію.
Недофінансування енергетики на суму понад 100 млрд дол. за роки незалежності, тобто недовикористання обов’язкових, зароблених самою енергетикою, коштів, — корупція, розкрадання бюджетних коштів.
Знищення природи Полісся під час бурштинного Клондайка, втрата народного багатства — наслідок корупції в органах державного управління, контролю і нагляду.
Вирізання і вивезення лісу (поставки його в Європу з України найбільші, враховуючи навіть деревину сукупно з усіх регіонів Африки) — корупція спільно з європейськими фірмами, за згодою європейських міждержавних структур, МВФ і нашої влади.
Побори на митному кордоні сумою більші, ніж бюджетні витрати на науку — корупція, злодійство.
Будівництво і ремонт доріг — «чорна діра» для бюджетних коштів та для грошей, відрахованих з постійно зростаючих захмарних цін на пальне. Тут корупція проникла в усі складові «дорожньої» теми.
Офшорні рахунки понад 500 наших громадян на чолі з главою держави — обкрадання бюджету, що передбачає і корупційну складову. До речі, якби обсяг офшорних рахунків — прихований прибуток оподаткувати відповідно до закону, то вистачило б на всі соціальні потреби в державі.
Безглузда забудова столиці та інших міст, виділення для того землі, надання дозволів тощо — суцільна корупційна схема. Те саме щодо виділення ділянок в заповідних та природоохоронних зонах.
Закупівля ліків та медичного обладнання, проведення тендерів щодо інших операцій, торгівля неліцензійними товарами, система закупівель взагалі — середовище процвітання корупції.
Майже всі суспільні відносини — від влаштування дитини в садок до призначення на посади, організації виборів, розподілу коштів бюджету, навіть проведення футбольних матчів пронизані кримінальними схемами, які оберігаються, контролюються, використовуються як корупційні ліфти... інститутами держави: митниками, фіскалами, правоохоронцями, судами, службою безпеки, прокуратурою тощо. При такій практиці країна ніколи(!) не стане успішною, люди не вилізуть зі злиднів.
Дійшло до того, що навіть запобігання катастрофам засновано корупційним павутинням. Пригадую, у 2006 році після вибухів на військових складах у Богданівці виявилося, що в Україні загострилася проблема утилізації великої кількості боєприпасів. Власного досвіду не було, обладнання теж, фахівців не вистачало. Я звернувся до свого доброго знайомого Міклоша Рансдорфа з Чехії, який на той час був заступником голови комісії Європарламенту. Він приїхав до Києва з двома бригадними генералами — представниками НАТО. З нашого боку теж генерали представляли Міноборони. Гості запропонували опрацювати тему, визначити об’єкти, обсяги і строки утилізації, щоб зробити це безплатно, за матеріали від утилізації. В кабінеті Голови ВР усі демонстрували задоволення. А за дверима... Виявилося, «нашим» нічого не перепаде. Такий «хокей» нам не потрібен!
Надійний варіант демонструється уже понад 10 років: зброю збули, кінці — у воду (у вибухи): Бахмут, Новобогданівка (4 рази!), Лозова, Сватове, Балаклія, Калинівка, Ічня. Це моє припущення? Доведіть зворотне, якщо на складах зриваються навіть пістолетні патрони. Якщо після низки «диверсій» склади, що належать Збройним Силам, охороняються вохрівцями. Якщо за підрив обороноздатності країни (та ще в період війни) фактично ніхто не карається, коли то в одному, то в іншому місці попадаються торгівці зброєю, а на руках у населення майже 5 мільйонів одиниць нарізної зброї. Звідки вона?
Корупція стала найбільшим гальмом розвитку країни. Небаченим у європейських країнах. Стала причиною недовіри до всього, що заявляють наші керманичі з різних високих трибун чи підписуючи міжнародні угоди. Їхнє лицемірство стало очевидним. Адже неможливо припустити, щоб офіційні представники нашої влади не знали, що всі структури державного чи місцевого управління поросли корупційними зв’язками.
Пригадаймо, на початку 90-х активні люди розпочали займатися підприємництвом, почав розвиватися малий та середній бізнес. Цей необхідний сектор економіки не відчував на той час сприяння з боку державних чи комунальних структур. Бракувало законодавства і досвіду. Натомість увагу до цього сектору швидко виявив кримінал. З’явилися команди («бригади») рекетирів, формувалися відповідні «поняття». Бізнес змушений був пристосовуватися до співпраці з криміналом. Наприкінці 90-х це явище пішло на спад, частина авторитетів та їхніх груп перестрілялися, частину знешкодили правоохоронці, частина з тіньових наглядачів за бізнесом працевлаштувалася в силових державних відомствах. Вийшло за формулою: «Хочеш побороти мафію, стань на її чолі».
Зло помножилось. Якщо бізнесмену чи підприємцю раніше було відомо, що від своєї виручки він має віддати «смотрящему», то тепер число «смотрящих» зросло багатократно, вони одержали законодавчий інструментарій для контролю всіх господарських (в т. ч. фінансово-банківських) операцій, з’явилося безліч «захисників» бізнесу в різних структурах державного управління і охорони правопорядку, безпеки, судів тощо. Злодійські направду інтереси зв’язали взаємною порукою людей у формах, погонах і мантіях, багатьох — із депутатськими значками. Це многолике зло ненаситне, цинічне і нахабне. Його апетити лягають у собівартість товарів і послуг, відбиваються у ціні, за що врешті- решт розплачується населення.
Це тупиковий шлях, затягування зашморгу найперше на шиї середнього класу. Це і спотворення суті державного управління, системи влади загалом.
Звісно, якби влада формувалася за порядком, встановленим Конституцією, зло можна було б подолати швидко. Але вища влада в Україні — це великий бізнес. Він захищений від криміналу (а тепер від «кримінально-державних» структур) власними охоронами, антиконституційними збройними формуваннями, можливостями впливати на названі державні структури, на кадрову політику в них, сприяючи формуванню у відомствах кримінальних ліфтів, зв’язуючи їх круговою порукою.
Сам же великий бізнес стрімко набирає ознак сировинного, де менше робочих місць, висока норма прибутку, стабільний попит на світовому ринку. Де легше вивести з-під громадського контролю своє багатство, сховати його в офшорах чи під маскою зарубіжних (хоч своїх) фірм.
Але цей бізнес керує державою, формує владу, утримує і контролює інформаційну сферу, закликає до демократії, європейського вибору, боротьби з корупцією, тлумачить по-своєму історію, вчить, якою мовою користуватися, в яку церкву ходити... Як людей зробити щасливими. Він не збирається припиняти війну, в нього інші інтереси. Побічним підтвердженням того є малий штрих: за рік в Україні зросла до 135 кількість багатіїв, що мають понад 50 млн дол. (проти 115 в 2017 році), а більш як 600 тисяч(!) громадян залишили Батьківщину.
Те, що діється в Україні, насторожує і Європу. У нас визріває середовище для фашизму, паростки його помітні в різних місцях. Бути байдужими до того європейці не можуть, маючи гіркий досвід. А ми самі можемо залишатись байдужими?
Вихід єдиний — зміна системи влади. Зміна, яка створить умови для виходу на перший план суспільного життя л ю д и н и, кожного. Зробити це в країні з не кращими традиціями бездержавного народу, з системою управління, що не змінюється від часів татаро-монгольського іга, дуже складно. Адже план проведення змін і їх зміст ми, соціалісти, пропонували, починаючи з середини 90-х років, беручи за зразок європейську модель. І завжди наштовхувались (ні, не лише на адмінресурс, злочинний режим, що діяти здатен лише злочинно), наштовхувались на байдужість людей, їхню марновірність, на, вибачте, продажність багатьох.
(Хай не ображаються ті, кого це не стосується, але... Спотворення результатів голосування відбувається у виборчих комісіях, починаючи з дільниць. У комісіях здебільше місцева інтелігенція, в т. ч. учителі. Невже вони не розуміють, що підписуючи фальшиві протоколи, вони нищать країну, нищать і свою долю, долю своїх дітей? Годі тішитись «30-ма срібняками», тицяючи пальцями догори, — мов, гляньте, яких дурнів обрали! Придивіться до себе, прислухайтесь до власної совісті. Вами керують, вас купують пройдисвіти тому, що ви, за словами Бориса Олійника, хочете продатись.)
Одначе тепер ми підійшли до краю прірви, до втрати своєї держави. Відступати нікуди, за нами не Москва, а... пустка і жертви безвинних людей.
Ясна річ, потрібен інший виборчий закон. Видно по всьому, його не буде: той, щодо якого проведене голосування в першому читанні, нікчемний за змістом, не придатний до застосування. Той, що підготував Олександр Барабаш, стосовно якого є подання Асоціації колишніх депутатів, не зацікавив нинішніх обранців, бо він руйнує наявний там «договорняк». Але ж, шановні депутати, вибори в парламент відбудуться одразу після президентської кампанії, бо новий глава держави, хто б ним не був(!), одразу видасть відповідний указ, маючи на те право і (вже чотирирічні) підстави. Він не керуватиметься нормою Конституції про те, що за рік до завершення каденції парламенту дострокові вибори не проводяться. Він виправлятиме помилку попередника (П. Порошенка), котрий уже три роки тому мав оголосити дострокові вибори через відсутність коаліції. А главі держави потрібен буде більш лояльний (політично, а не за хабарі!) парламент.
У таких умовах сподіватися можна на свідомість людей, усіх учасників виборчого процесу. Йдучи назустріч потребам людей і держави, слід терміново сформувати лівоцентристське крило політикуму, знищене нинішньою і минулою (що одне і те само) владою. Йдеться про своєрідну лівоцентристську (соціалістичну чи соціал-демократичну) європейську платформу. Основою її готова стати наша партія. Платформа об’єднається навколо багато разів проголошених перемін у напрямі соціальної справедливості, довкола свого кандидата в Президенти.
Таким бачимо початок необхідних перемін.
Очевидно, що цей шлях єдино потрібний.
Олександр МОРОЗ, Голова Верховної Ради України II, V скликань.
