У скорботні дні вшанування пам’яті жертв голодоморів мешканці Полтавщини приходять на цвинтарі й до пам’ятних знаків, які останніми роками зазвичай споруджували також поближче до безіменних поховань невинно убієнних. Однак у селі Олександрівка Пирятинського району таких місць, на щастя, немає. Натомість земляки зупиняються в центрі села біля меморіальної дошки, встановленої на будівлі, де розміщені місцевий старостат Пирятинської ОТГ і школа. Хоча й цією дошкою пошановано не тих, хто загинув від Великого Голоду...
Бо, зрештою, саме тепер уже колишня Олександрівська сільрада залишалась єдиною на весь район, у якій автори 1200-сторінкового тому «Полтавська область» Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років не змогли відшукати жодної такої жертви. Тож у їхньому вражаючому Мартирологу навпроти кожного з трьох сіл цієї громади біліє найутішніша пустка... При цьому в сусідніх сільрадах було встановлено від кільканадцяти до кількох сотень мучеників, а загалом у Пирятинському районі число жертв Голодомору 1932-1933 років сягнуло 3573 особи. У чому ж полягає щасливий феномен Олександрівки та довколишніх сіл?
Щоб відповісти на це питання, достатньо поглянути на згадану меморіальну дошку. Адже її десять років тому вдячні земляки встановили на честь рятівників своїх дідів-прадідів — голів тодішніх колгоспу й сільради Василя Клименка та Петра Харченка... Як відомо, організатори страхітливого злочину — Голодомору-геноциду українців — уже встановлені судом. Ними названо тодішнього компартійного вождя народів СРСР Сталіна та п’ятьох його найближчих поплічників із керівної верхівки Союзу та УРСР.
Проте на місцях, зокрема й у наших селах, були свої виконавці чужої волі. Звісно, не тільки з числа різношерстих люмпенізованих «буксирів», які вигрібали з обійсть селян усе до останньої зернини та готових придушити найменший спротив міліціонерів і червоноармійців. Викачувати продовольчі запаси земляків і якнайшвидше звітувати про «успіхи» в таких бузувірських хлібозаготівлях «згори» наказували керівникам колгоспів та сільрад. І вони виконували ті накази. Та зовсім по-різному...
За свідченнями старожилів і краєзнавців, саме в Олександрівці голови тамтешніх колгоспу та сільради Василь Клименко і Петро Харченко ще восени 1932 року роздали колгоспникам зерно на трудодні. Згодом ці молоді керівники (одному з них у 1933-му виповнилося 30 років, інший — ще молодший) організували громадське харчування. При цьому в центрі села та на кожній бригаді були облаштовані громадські кухні, де варили затірку. Тих односельців, які найбільше потерпали від недоїдання, а також батьків малолітніх дітей голова колгоспу направляв на роботу в Чорний Хутір (тепер село Вікторія), де створили радгосп і видавали працівникам продовольчі пайки...
Зрештою, наприкінці зими 1933 року, коли їстівні запаси у мешканців Олександрівки практично закінчилися, голова колгоспу вивів зі свого подвір’я власну корову й наказав підлеглим зарізати її. Саме з цього м’яса тоді готували страви для селян на громадській кухні. Ті наїдки стали воістину рятівними для багатьох... Зокрема, найпершим рятівником своєї матері від голодної смерті вважав голову колгоспу Василя Клименка місцевий мешканець Михайло Приймак. Останній і розповів краєзнавцям про те, завдяки кому пережили односельці найлютіший Голодомор.
Неважко здогадатися, що за таку лояльність до «класово ворожих» радянській державі селян-українців у ті часи згадані керівники колгоспу й села могли поплатитися не лише волею, а й життям. Тим паче, що Олександрівка розташована майже під боком у міста-райцентру, де вистачало набагато сумлінніших виконавців нелюдських наказів і розпоряджень... Тож «тихий» подвиг Василя Клименка і Петра Харченка справді заслуговує на увічнення. І зовсім не випадково до меморіальної дошки на їхню честь (на знімку) односельці приносять наповнені зерном колоски і кетяги калини.
Полтавська область.
Фото автора.
