«Америкою керують американці.
Ми відкидаємо ідеологію глобалізму,
застосовуючи доктрину патріотизму.
По всьому світу відповідальні народи
повинні захищатися проти загроз суверенітету,
до того ж не лише з боку світових урядів,
але і від інших форм примусу і домінування»

Президент США Д. Трамп на 73-й сесії Генасамблеї ООН 25.09.18.

Двадцять перше століття поступово повертає світ від ідеології глобалізму та неолібералізму до ідеології патріотизму. Домінуючі у світі наприкінці XX — на початку XXI століття глобалізм і неолібералізм не лише виявилися дуже руйнівними для національних економік країн третього світу, а й припинили влаштовувати також розвинені країни, які у своїй економічній політиці повертаються до перевірених часом ідей економічного націоналізму.
Що ж таке «економічний націоналізм»? Економічний націоналізм — це перманентне зростання національної економіки, експорту національної продукції, стимулювання власного виробництва та захист вітчизняного виробника шляхом політики протекціонізму та сприяння в державних дотаціях і доступних кредитах для підприємств. Головна мета економічного націоналізму — перехід від сировинної до високотехнологічної економіки.
Нагадаю, що поняття «економічний націоналізм» зародилося в США наприкінці XVIII століття. Його появою ми маємо завдячувати першому міністру фінансів США Олександрові Гамільтону, який після отримання незалежності США вперше в історії застосував таке поняття, як «американська система» (з протекціонізмом і стимулюванням). За 50 років після нього німецький економіст Фрідріх Ліст використав поняття «Національної системи політичної економії» приблизно в тому самому сенсі, що й Гамільтон. Він також вважав, що саме «національна економіка творить націю», а економічна могутність стає передумовою політичної сили та впливу нації. І коли вже сформувався націоналізм як політична ідеологія, тоді почали розрізняти націоналізм політичний та економічний — як економічну політику.
Свого часу шляхом впровадження політики економічного націоналізму пішли Велика Британія, США, Китай, Японія, Німеччина, Франція, Південна Корея та інші провідні держави світу.
Наприклад, США ще у XVIII столітті відмовилися будувати аграрну державу та заклали основи національної економіки з державними обмеженнями, поступово роблячи ставку на власні промисловість і технології. Успішним прикладом протекціоністської політики в Америці можна назвати встановлення тарифів на іноземні автомобілі, що дало місцевим виробникам («Форд», «ОМ») ринкову владу, яка дала їм змогу підвищувати ціни на машини.
Китай у 70-х роках минулого століття завдяки економічному націоналізму здійснив неймовірний стрімкий ривок і нещодавно потіснив навіть США у списку найбільших та найпотужніших економік світу, а китайські підприємства отримали можливість динамічно розвиватися і залучати мільярдні інвестиції.
Для прикладу: нещодавно на реалізацію своїх інвестиційних проектів китайська компанія Suntech отримала кредит у 
8 млрд доларів США, компанія Huawei — 30 млрд доларів США, ZTE — 20 млрд доларів США, Goldwind — 6 млрд доларів США, Avic — 50 млрд доларів США.
У другій половині XX століття Південна Корея, отримавши кредитний ресурс від МВФ, визначила своїм першочерговим завданням розвиток власної економіки за ці кошти. Не «проведення реформ», а саме розвиток економіки. І приватні компанії, перелік яких визначив уряд, отримали кошти для модернізації та будівництва виробничих потужностей в обмін на гарантії зайнятості для населення та забезпечення товарами як внутрішнього ринку, так і експансії на зовнішній ринок. «Азійський тигр» стрибнув за рахунок саме проведення урядом політики державного економічного націоналізму. До речи, кошти МВФ повернули завдяки саме зростанню економіки, а не іншим кредитам, як це робили та роблять уряди України.
У Британії завдяки втручанню уряду від банкрутства була врятована автомобільна компанія «Ягуар», яка через десятки років занепаду й збитковості знову почала приносити прибуток. На урядовому рівні також ухвалили рішення про порятунок компанії Land Rover. І таких прикладів десятки, а то й сотні.
Наочним є також приклад Німеччини, уряд якої свого часу врятував від кризи автомобільні концерни «БМВ» і «Фольксваген». Тут державна підтримка автовиробників за останніх 10 років становить 115 млрд євро. Також вони отримують кошти на проведення випробувань і розробки. Планують масштабний випуск електромобілів як внесок у збереження екологічного середовища. В автомобільній промисловості Німеччини працюють 800 тисяч осіб, і уряд країни робить усе можливе, щоб зберегти ці робочі місця, незважаючи на сучасні технології.
У Франції держава змогла захистити продуктового гіганта Danone від поглинання з боку американського конкурента. Також французькі урядовці спромоглися врятувати відоме на весь світ підприємство Renault тощо.
Уряди розвинених країн турбуються про вітчизняного виробника, шукають можливості для порятунку збиткових компаній, дають їм друге дихання, виводять на прибутковість, лобіюють їхні інтереси на зовнішніх ринках та всіляко захищають внутрішні ринки від неконтрольованої навали імпорту.
Неоліберальний підхід, який останніх двадцять сім років впроваджується в економічній політиці України, завів нашу державу в глухий кут. Економіка України продовжує занепадати й занурюватися в нову депресію. Унаслідок недалекоглядної провальної політики уряду загострюються системні проблеми в українській економіці. Реальна інфляція нівелює підвищення соціальних стандартів, виробництво не тільки не відновлюється, а й у ключових галузях (металургія, машинобудування, переробка, виробництво товарів тощо) продовжує падати.
Погіршуються показники зовнішньої торгівлі. У серпні 2018 року дефіцит поточного рахунку платіжного балансу становив 0,6 млрд доларів США. Зокрема, торговельний дефіцит за місяць становив 1,2 млрд доларів США. Масштаб дефіциту поточного рахунку в річному вимірі сягнув 3,7 млрд доларів США, а торговельного дефіциту — 10,5 млрд доларів США.
У свою чергу економічні негаразди безпосередньо впливають на демографічну ситуацію в державі. Сьогодні ми перебуваємо на 4-му місці в Європі за швидкістю падіння чисельності населення, і якщо ситуація не зміниться, то до 2030 року нас залишиться не більш як 25 мільйонів, левова частка з яких будуть пенсіонери та не-
працездатні громадяни!
З огляду на складну ситуацію в Україні, по-
стає логічне запитання: які ж системні помилки призвели до такого падіння національної економіки?
Насамперед уряд в односторонньому порядку відкрив свої ринки для імпортних товарів, знищуючи власний економічний потенціал. Замість політики економічного розвитку влада весь час іде шляхом політики перетворення країни на сировинну колонію.
Державне регулювання на дуже низькому рівні. Така політика відсторонення призводить до неможливості впливати на економічні процеси. Це яскраво демонструє ситуація, що склалася в «Нафтогазі» після того, як Захід нав’язав нам своїх так званих незалежних директорів, які очолюють Наглядову раду. У результаті уряд фактично втратив контроль над цим 100-відсотково державним підприємством, яке на сьогодні є одним із найбільш корумпованих у країні.
Ціна на газ, яку нам нав’язують іноземці та на якій наполягає керівництво «Нафтогазу», вбиває економіку і виробництво в першу чергу. Хоча ми маємо власний видобуток, але розробка нових родовищ відбувається на дуже низькому рівні.
Прив’язка ціни на власний газ до імпортного паритету робить підприємства незахищеними та змушує йти в тінь. Це в свою чергу стимулює зростання цін на товари і робить українську продукцію неконкуренто-
спроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. І це в той час, коли за наявних показників видобування газу (рентабельність Укргазвидобування — 250 відсотків) ми спокійно можемо знизити ціни на газ майже наполовину і для промисловості, і для ЖКГ, і для населення.
На сьогодні для України є лише один реальний і дієвий механізм виходу із «крутого економічного піке» — це термінове за-провадження у внутрішній і зовнішній політиці курсу на економічний націоналізм.
Необхідно робити ставку на товарний експорт і розвиток власного виробника. І в цьому контексті доречним буде певне обмеження ввезення імпортних товарів, аналогічних тим, які виготовляються в нас, на український ринок.
Держава має управляти економічним розвитком і впливати на нього в національних інтересах — тоді отримаємо позитивний результат, буде розвиватися національний бізнес, створюватимуться робочі місця, наповнюватиметься казна і виконуватимуться заявлені соціальні стандарти.
Насамперед необхідно визначити пріоритетні галузі економіки. Це можуть бути машинобудування, літакобудування, суднобудування, ІТ-технології, агропромисловий комплекс, переробна промисловість, металургія, енергозбереження, туризм.
У політиці державних закупівель, безперечно, має бути пріоритет на компанії, які займаються виробництвом продукції та локалізують своє виробництво в Україні. У такому разі немає значення, з якими інвестиціями — українськими чи закордонними — працюють ці підприємства. Головним чинником є виробництво.
Нав’язана сьогодні Україні модель аграрної наддержави — суцільний міф, яким нас годують і нинішні можновладці, і європейські кредитори. Ця модель не здатна працювати і в кінцевому результаті призведе до винищення нашого сировинного сектору. Сьогодні аграрний експорт справді зростає, проте це не розвиває економіку держави, і з такими цілями аграрна продукція буде єдиним, що в нас залишиться, оскільки промисловий потенціал знищиться.
З метою переорієнтації економіки України на шлях економічного націоналізму Всеукраїнське об’єднання «Свобода» пропонує ухвалити антиолігархічний пакет законопроектів, який допоможе розв’язати болючі для українського суспільства економічні проблеми та залучити інвестиції в Україну.
Однак прийняття цього пакета законопроектів гальмується, тому що ніхто із влади та олігархату не зацікавлений, на шкоду своїм інтересам, у проведенні докорінних соціально-економічних перетворень та реальній боротьбі з корупцією
Натомість ми, націоналісти, пропонуємо невідкладно здійснити повернення коштів з офшорів та унеможливити їх подальший відтік з країни. Також ми виступаємо за ліквідацію приватних монополій, які виникли після злочинної приватизації в перше десятиліття незалежності України.
Ми вимагаємо ухвалення нового Податкового кодексу із запровадженням справедливої прогресивної шкали оподаткування: «малий бізнес — малі податки, великий бізнес — великі податки».
Також ми категорично проти приватизації стратегічних підприємств та виступаємо за деолігархізацію енергетики, яка нині перебуває у приватних руках, і закликаємо до формування справедливих економічно обґрунтованих тарифів.
Націоналісти не проти заможних і багатих людей, а проти саме олігархії як клану. Це вони диктують правила гри, у тому числі і в економіці. Не лише тримають у своїх руках потужні та стратегічні підприємства, а й фінансують політичні сили, «утримують» кишенькових політиків, «пригодовують» владу, щоб та була слухняною. Через власні ЗМІ — радіо, телебачення, газети, інтернет-портали — розкручують політиків і бомбардують населення потрібними для них меседжами. Це з їхньої подачі людей обкладають непомірними тарифами та податками. Усі свої надприбутки вони виводять в офшори й обкрадають країну.
Ухваливши і втіливши в життя запропоновані нами законопроекти антиолігархічного пакета, ми дамо старт економічному націоналізму. А це в свою чергу не лише зупинить відтік українців на заробітки за кордон, а й навпаки — стане фактором повернення їх в Україну і неодмінно приведе до демографічного зростання в країні.

 

Михайло ГОЛОВКО, народний депутат України сьомого та восьмого скликань від Всеукраїнського об’єднання «Свобода», член Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики.