Волинська область посідає перше місце в Україні щодо запасів торфу — 250 мільйонів тонн, або 21 відсоток усіх його покладів у країні, знаходяться саме в надрах цього краю. Видобуток і промислову переробку цінної енергетичної сировини здійснює державне підприємство «Волиньторф», яке об’єднує два торфобрикетні заводи: Маневицький і «Сойне». Їхня частка у загальнодержавному виробництві торфобрикетів нині становить 55 відсотків. Хоча юридично Прилісне і має статус сільського населеного пункту, фактично ж це невелике містечко з багатоповерховими будинками, центральним опаленням, розвинутою соціальною сферою. Таким село стало завдяки збудованому в 1983 році торфобрикетному заводу «Сойне», який і нині залишається лідером галузі. Все в Прилісному пов’язане із підприємством. І те, що тут чи не через кожні п’ятдесят метрів розташовані торговельні заклади, теж багато про що говорить. Заробітна плата у працівників заводу висока, і вони мають що витрачати. А черги вантажівок за торфобрикетами свідчать: продукція «Волиньторфу» має попит. Тож, здавалося б, проблем тут не може бути. А втім, їх вистачає, і вони не дають спокійно жити ні директору «Волиньторфу» Івану Киричику, ні пересічним працівникам. Адже йдеться про саме існування підприємства.

Директор ДП «Волиньторф» Іван Киричик.

Торфобрикетний завод «Сойне» — найпотужніше підприємство галузі.

Важко повірити, що були часи, коли попри наші заводи «Маневичі» та «Сойне» машини везли вугілля в шкільні котельні сусідніх сіл Галузія і Серхів. Коли тисяча кубометрів газу коштувала 50 доларів, а у нас транспортні затрати при перевезенні на понад 150 кілометрів були більшими за вартість самого торфобрикету. А сьогодні дві тонни брикету стануть у 2148 гривень, а еквівалентна їм по теплоздатності тисяча кубометрів газу — у 8550 гривень. Порівняйте — дві та вісім тисяч гривень. Звичайно, логістика вже зовсім інша. У нас Херсон, Одеса, Миколаїв, Луганська і Донецька — та практично всі — області готові сьогодні брати набагато більшу кількість брикетів, ніж можемо дати. Ви, напевно, звернули увагу, скільки там у черзі машин стоїть, щоб купити якусь тонну торфобрикету. Чотириста чоловік працюють і мають заробітну плату понад десять тисяч гривень на місяць. А ще перевізники теж якісь гроші заробляють.
Але водночас маємо серйозну проблему, яку досі не можемо розв’язати. Сьогодні державному підприємству, яке має ліцензії на видобуток торфу, землю під розробку нових торфовищ не дають. Наш проект у попереднього голови ОДА Володимира Гунчика пролежав три роки без руху. За цей час втратила чинність експертиза. Щойно пишемо клопотання, одразу починають пресувати. За останні роки чотири робочі групи виїжджали перевіряти. Бісить, коли відряджають групу з неспеціалістів перевіряти наявність техніки для видобутку торфу в державного підприємства «Волиньторф». Тобто надавати йому земельну ділянку чи не надавати. Сорок років працюємо, і ніхто не ставив запитання: а як ви добуваєте, чим? Сьогодні фактично до кожної школи, кожного комунального закладу веземо брикети, весь тягар беремо на себе. Але чогось постало питання, що це не потрібно. Попередньому голові ОДА Володимиру Гунчику заявив прямо: якщо є альтернатива, то скажіть, що ми тут не потрібні.
Сьогодні підприємство, яке працює прибутково, сплачує до бюджетів усіх рівнів приблизно 30 мільйонів гривень, поставлене державними структурами в критичну ситуацію. Уявіть, підприємство, вартість основних засобів якого становить 24 мільйони, платить на рік 30 мільйонів податків. Це велосипед, який возить золоті зливки і видобуває необхідне всім паливо.
На Волині горять торфовища в Любешівському, Ратнівському, Камінь-Каширському, Маневицькому районах. Витрачаємо гроші, щоб гасити ці пожежі, а краще було б торф розробити, хай би він згорів десь у котельнях шкіл, садочків, лікарень. Люди мали б робочі місця. Тим більше що йдеться про поліський регіон, де дуже низька зайнятість населення.
Прикро, що торф горів і на площах, які мало б розробляти підприємство «Волиньторф» і які йому вперто не хочуть виділяти. І це тоді, коли завод «Сойне» має 30 відсотків до потреби запасів торфу для переробки, а Маневицький торфобрикетний завод їх вичерпав повністю. Якщо питання не вирішиться, навесні доведеться скорочувати людей.
Ми з 2012 року претендували на 205 гектарів, які могли б стати компенсатором площ, що вибули. Сьогодні ці 205 гектарів уже не рятують ситуацію. Нам потрібно, щоб постійно в роботі було 400 гектарів. Підпис чиновника, який надає ділянку під розроблення, ще не означає, що там уже можна добувати торф. Ще два роки потрібно прободити підготовку: осушення, прибирання чагарників і дерев, нарізку каналів, прокладання під’їзних доріг, вузькоколійки, зведення мостів. Попередній голова ОДА Володимир Гунчик казав, що землі державному підприємству не дасть, бо воно виставлено на приватизацію. Якщо на державному рівні прийнято таке рішення, то хай приватизовується. Але це не означає, що воно повинно зупинитися.
Потужності заводу «Сойне» — 90 тисяч тонн, Маневицького — 30 тисяч. Тобто за рік можемо виробляти 120 тисяч тонн торфобрикетів. Серед споживачів — бюджетні та комунальні установи, населення. Сьогодні з нами співпрацюють також деякі цукрові та спиртові заводи, які через високу ціну газу перейшли на торф.
За 2017-й виготовили 117 тисяч тонн, за одинадцять місяців 2018-го — 107 тисяч. За рік буде понад 120 тисяч тонн. Та навіть якби довели виробництво до 200 тисяч тонн, цього також було б замало. Бо торфобрикети нині — доволі ходовий товар. Чи не тому наші сусіди-білоруси, маючи свого часу дешевий газ, зберегли заводи, і сьогодні всі вони працюють.
Ми вже втратили чотири земельні ділянки. Спливли терміни оренди, і нам їх не продовжили. По двох земельних ділянках справи перебувають у суді, а ще по двох аналогічно в серпні закінчився договір оренди — це вже при нинішньому голові ОДА Олександрові Савченку. Шукають різні причини, тільки б не продовжити договори оренди. Плюс стоїть питання приватизації підприємств «Волиньторф» і «Рівнеторф», які сьогодні прибуткові в цій галузі. Ми поставили питання: чому саме прибуткові? Адже аналогічні підприємства є в Чернігівській, Житомирській, Хмельницькій, Сумській, Київській областях, які практично лежачі. Якщо з державницької позиції підходити, то треба саме їх приватизувати. Ні, їх не чіпають, хай вони і надалі залишаються тягарем для держави, а заберемо прибуткові. Якщо сьогодні кажуть, що держава менш ефективний власник, то, напевно, там нагорі щось неефективно роблять.
А використовувати торф як енергоресурс вигідно. Наш житловий масив, школа, дитячий садочок опалюються від заводу. У нас доволі тепло, комфортно. Реалізуємо тепло комунальному підприємству Прилісненської ОТГ. Минулого ж року за опалення трикімнатної квартири у мене «набігало» 287 гривень. Цього року ми трохи збільшили тариф, і буде майже 700 гривень. Якщо живете у Луцьку чи в Києві, то можете порівняти. Таку вигоду мають й інші споживачі наших торфобрикетів.

Іван КИРИЧИК,
директор ДП «Волиньторф».
Підготував Максим СОЛОНЕНКО — наш власний кореспондент у Волинській області