Сніг, морози, студені ночі... Нічого надзвичайного, просто зима. Для когось із романтичною цікавинкою — санчатами, ковзанами, рум’янцем на щоках. А для когось — час випробувань із абсолютно реальними загрозами, серед яких найлютіша — замерзнути до смерті. Мова про безхатьків, яких на вулицях наших міст чимало...
«На сьогодні у Кропивницькому мешкає 612 безпритульних, — ділиться інформацією директор міського центру обліку та тимчасового перебування бездомних осіб Олександр Желізняк. — Усі ці люди справді не мають де жити. І мусять обирати між покинутими чи законсервованими на зиму дачними будиночками, теплотрасами, під’їздами тощо. Хоча більшість із тих, хто порпається у смітті, — люди з житлом, переважно алкоголіки. Зібравши за день на пляшку і роздобувши (на тому ж смітнику) закуску, вони йдуть ночувати додому...»
Отака «класова» структура існує на нижчих соціальних щаблях. Утім, не будемо забувати мудростей на кшталт: «Жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся» чи ще більш філософського: «Трапляється, що й по мудрому чорт катається». Тим паче що не в простій країні живемо: поки крутимося — майже пани, а як заслабне людина, та ще й роботу втратить... Тож тих, хто з різних причин дійшов до соціального підвалу, послухати варто.
Приміром, одна із шести жінок, котрі нині мешкають у центрі тимчасового перебування, — Світлана К. (на знімку), якій 49 років, — народилася в Кропивницькому. Має доньку Юлію, 28 років, та п’ятирічну онуку Кіру, котру нещодавно вітала з днем народження. Дочка живе в своїй оселі й працевлаштована, сама ж Світлана батьківське житло втратила ще в 2010-му.
«Хотіла обміняти хату на квартиру, — розповідає жінка свою сумну історію. — Прийшли представники ріелтера і дали підписати папери. Я не вчитувалася, думала, там прописано все те, що ми попередньо обговорили усно. З’ясувалося, що я цим підписом передала право на володіння хатою сторонній особі. Мене просто викинули на вулицю. Втім, у теплотрасах не ночувала, хіба кілька разів у «башті» (знаковий для місцевих безпритульних об’єкт — приміщення колишньої котельні). А то жила в людей — доглядала стареньких».
Колись Світлана мала стабільну роботу (працювала кондитером, водієм тролейбуса, співробітником позавідомчої охорони), а сьогодні балансує між двома перспективами — спуститися в котрийсь із міських люків (туди, де, між іншим, мешкає її обранець) або вчепитися фактично за соломинку, знайти роботу, орендувати квартиру...
«Мій друг провідує мене і тут, — не цурається «людей звідти» жінка. — Приносить солодощі, щось попоїсти. Часом сам розігріває тут на плитці якісь страви. А харчується він тим, що в контейнері знайде чи люди дадуть. А ще пляшки і баночки здає»...
Сьогодні головне завдання Світлани, яка прихворіла, — стати на ноги, підлікуватися, поки мешкає в теплому приміщенні, спить на чистих простирадлах, має медичний догляд (законодавство дозволяє утримувати безпритульних у таких центрах до 90 діб на рік — або три місяці поспіль, або «вроздріб»). Потім їй пообіцяли дати роботу в одному з міських пунктів продажу лотерей. Каже, що це реально — винаймати квартиру на трьох, приблизно по п’ятсот гривень з людини. Словом, аби здоров’я — буде життя.
Не всі мешканці притулку вірять у можливість стати на ноги без сторонньої допомоги. У чоловічій кімнаті дехто скептично оцінює свої шанси оплатити житло.
— Я працюю на будівництві, підряджаюся на різних об’єктах у Кропивницькому, — каже 28-річний Андрій, сирота, який пройшов шлях від Будинку немовляти й інтернату до малокорисного диплома ПТУ (директор зауважив, що цей хлопець алкоголю взагалі не вживає. — Авт.). — Влітку ще так собі живеться. Принаймні, є за що і поїсти, і вдягнутися, і квартиру винайняти. А зараз — ні роботи, ні вільної копійки в кишені.
— Кажуть, скоро в Києві на Майдані знову організовуватимуть якісь акції, — підказує товаришу по нещастю і сусіду по кімнаті такий само сирота з пелюшок 25-річний Павло.
— На Майдан я не поїду, навіть якщо збереться, — хвилину подумавши, вирішив Андрій. — Там також кидають. Краще знайду якусь вахту і через два тижні їздитиму на будівництво.
Поряд із молоддю, котрій не сидиться в теплій дармовій оселі, відпочиває 64-річний Володимир Йосипович. Каже: ноги не хочуть ходити. А до того, з його слів, виходили по світу чимало: він двічі одружений — перша жінка з донькою залишилася в Дніпрі, друга — у Кропивницькому, має сина восьмикласника... чи семикласника. Тобто вслід за ногами підвела дядька і пам’ять. Опинився на вулиці три місяці тому. Каже — дружина продала хату, а його виставила. Трохи пожив у 82-річної тітки. Тепер тут. А тим часом соціальна служба готує йому документи для поселення в геріатричному пансіонаті.
Ще один літній мешканець теж отримав прикрого відкоша від дружини і був витурений за поріг рідними дітьми після того, як укотре повернувся додому з заробітків. Так, принаймні, розповідає.
— Працював у Новоукраїнці на будівельному об’єкті, там і жив. Приїхав додому, а мене не пускають. Битися з синами я не міг — здорові лоби. Одному 37, другому 47. Та хата на мене записана. Достатньо найняти адвоката, щоб повернутися додому. Але я вже не хочу судитися — прожили ж бо разом із жінкою 40 років. Шкода її... Але і прикро, бо отримала від мене все, що міг дати, а тепер я їй не потрібен. Зараз працюю сторожем-охоронцем на різних підприємствах Кропивницького. Однак грошей винаймати квартиру не вистачає. До цього ночував на залізничному вокзалі...
— Отакі у них долі, чимось схожі, чимось різні, — резюмує Олександр Желізняк. — Завдання нашого центру — допомогти таким людям у скруті. Звичайно, без їхньої доброї волі ми нічого не зробимо. Соціальний патруль працює абсолютно з усіма безхатьками міста, але звичне життя готові полишити одиниці. Процедура така: бездомна людина приходить у центр, медсестра проводить санітарний обробіток, перевдягаємо гостя в усе чисте (завдяки Червоному Хресту, пожертвам інших благодійних організацій, церкви, городян притулок має запас одягу). Після цього людина йде в медзаклад (тепер її, чисту й вимиту, вже ніхто не вижене з черги перед кабінетом лікаря. — Авт.), де обов’язково проходить обстеження легень і огляд у терапевта. Часом на цьому етапі в бездомного діагностують туберкульоз, і тоді його направляють у спецзаклад. Якщо протипоказань для перебування в колективі немає — знову приходить до нас, отримує засоби гігієни, випрану постільну білизну й оселяється. Холодильник, кухонна плита, душ, туалет... — все у нас є. Але кожен мусить готувати, прибирати за собою. У нас демократична атмосфера, але суворо забороняється вживати алкоголь і приймати горілку від людей як плату за послуги.
Зрозуміло, що в перші дні людина слабка (часто новоприбулим потрібен певний час, щоб відлежатися й прийти до тями), тож працевлаштуватися, купити їжу не може. Ми годуємо з тих запасів, що маємо завдяки благодійникам. А далі — пропонуємо роботу. Банк вакансій закладу дає змогу заробляти на хліб кожному, хто має таке бажання, — комунальні підприємства потребують двірників, будівельні організації — різноробів. Місцеве населення пропонує зайнятість на один день — від відгортання снігу взимку до просапки городу й вибирання картоплі влітку. Часом когось беруть доглядати за домашнім господарством. Тих, хто має погане здоров’я, й людей похилого віку готуємо до поселення в геріатричні пансіонати.
Центр тимчасового перебування безпритульних — єдиний в області. У Світловодську та Олександрії є центри реєстрації безпритульних, але вони людей не годують і притулку не надають. Більше половини безхатьків, які намагаються вижити в обласному центрі, приїхали сюди з інших районів Кіровоградщини або й із-за кордону — з Молдови, Росії. Безпаспортні, бездомні, безробітні іноземці опиняються тут найчастіше після депортації, трудового рабства, внаслідок якихось неадекватних вчинків.
Виручають знедолених людей іще дві благодійні організації — «Милосердя» Володимира Лебедєва (раз на тиждень годує безхатченків) та «Нове покоління» Віталія Кодацького (реабілітаційні центри в Кропивницькому та поблизу Знам’янки).
Олександр Желізняк переконаний, що райцентри, містечка і селища повинні подбати про своїх безпритульних, тим більше що мають можливість — землі навколо вистачає, багатих фермерів — теж. А центр у Кропивницькому існує завдяки бюджетному фінансуванню з міської казни та допомозі небайдужих.
Скільки людей врятовано від загибелі в зимові холоди, скількох направлено на лікування, на роботу, скільки відновлено втрачених документів, про те — в офіційних реєстрах. А скільки ще буде врятовано... Та найголовніше — всім залишатися людьми.
Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото автора.
ДО ВІДОМА
Безпритульних чоловіків на вулицях Кропивницького вдвічі більше, ніж жінок, — 67%. Шоста частина безхатків має вищу освіту. 80% — працездатного віку. Дуже багато, якщо не більшість із них, пройшли увесь класичний безрадісний шлях знедоленої людини: були залишені матерями в пологовому відділенні, виховувалися в Будинку немовляти, в інтернаті, щось там закінчили (училище, спецшколу...), роботи не знайшли. Зробили те, до чого підштовхувала зла доля. Не мають конкретної адреси, часто без документів, зате з неофіційною «припискою» біля якогось із люків чи сміттєбаків.
