У В’язовому — чималому селі на Сумщині, що розташовується неподалік Конотопа, — нещодавно відкрили Музей Миколи Стороженка. «Палац, а не музей!» — прокоментував подію мій хороший товариш і додав, що таких масштабних культурно-краєзнавчих проектів нині не реалізовують навіть у містах, що вже казати про села?
Право на Голгофу
Не всі знають, що видатний митець сучасності — народний художник України, лауреат Шевченківської премії, академік і професор Микола Стороженко (на знімку) народився і до 16-річного віку виховувався у нічим не примітному селі.
Близькість Росії мала б впливати на місцевих жителів так, як великі планети впливають на астероїди. Однак існує незбагненна таємниця, на яку ніхто й досі не знайшов відповіді: чому на географічній вісі Батурин—Конотоп—Глухів завжди було більше українства, ніж у деяких центральних регіонах нашої держави, куди московітський чобіт, можливо, навіть не ступав? Велична Конотопська битва 1659 року, події в Батурині та Глухові — гетьманській столиці Лівобережної України, справили на майбутнього художника настільки сильне враження, що він відчував його впродовж усього свого життя.
Найвідоміший живописний твір Миколи Стороженка — епічне полотно «Передчуття Голгофи». Це своєрідний колаж на біблійні сюжети площею 28 квадратних метрів, над яким художник працював п’ять років. У 2013-му, коли картину було завершено, авторові вже виповнилося 85, а до другого Майдану та початку Революції Гідності залишалося лише кілька місяців.
Мистецтвознавці вважають, що такого художнього полотна, як «Передчуття Голгофи» Миколи Стороженка, в Україні ще не було. Вражає навіть назва твору, яка виявилась пророчою. Шлях України на Голгофу триває вже не одне століття, але видатний митець, виходить, передрік, що його завершальний етап розпочнеться саме у 2013 році. Такі передчуття Всевишній дарує не всім — лише геніям.
Після Голгофи неодмінно прийде Воскресіння.
Повернувся до рідного села
Від Конотопа до В’язового зовсім недалеко, в добру погоду можна доїхати за якихось 20 хвилин. Музей Миколи Стороженка відкрили на другому поверсі сільради. У приміщенні зробили грандіозний ремонт, воно ще здалеку вражає шиком. Не обійшлося без хорошого ремонту і в сільраді, бо, хоч як крути, шлях на другий поверх лежить через перший, і ефект має відчуватися одразу.
У поїздці мене супроводжує керівник конотопського поліграфічного центру «Олімп» Ігор Янчук. На це підприємство випав чималий шмат завершальної роботи, з якою треба було впоратись до 24 вересня 2018 року — 90-річчя видатного земляка. До свого славетного ювілею Микола Стороженко не дожив 3,5 року.
Кілька музейних кімнат, коридори та вестибюлі загальною площею 180 квадратних метрів чудово впорядковані, прекрасно оформлені та оздоблені, вони виблискують кахлями, яскравими фарбами й електричним сяйвом. Основну красу приміщенню, звичайно, забезпечують картини Миколи Стороженка — точніше, їхні зменшені в розмірах фрагменти, бо багато творів на-
стільки монументальні, що навіть один із них може не поміститися на стіні. Деякі розміщено на вітражах, лайт-боксах із внутрішньою LED-підсвіткою — в «Олімпі» виготовили 32 такі конструкції, і завдяки їм картини випромінюють додаткове сяйво.
— Наші фахівці вкладали в роботу душу, — каже І. Янчук. — Вона була дуже цікава, але життя, на жаль, відвело на це обмаль часу. Тому працювати доводилося практично без перепочинку.
Музей відкрили 21 вересня — за три дні до 90-річчя Миколи Стороженка. В його оформленні та інтер’єрі «Олімп» реалізував проект, розроблений близькими для художника людьми — дружиною Раїсою Стороженко та одним із найкращих і найталановитіших учнів Олександром Цугорком. До будівлі проклали асфальтову доріжку, вздовж якої земляки та гості з Конотопа, Сум і столиці висадили липову алею із 90 дерев. За словами Василя Стороженка, брата видатного художника, в останні роки Микола дедалі частіше згадував рідне село і мріяв тут жити. І ось нарешті ця мрія здійснилась: тепер він оселився у В’язовому навіки.
Задумали — і зробили
Створення у В’язовому музею Миколи Стороженка ініціювали Конотопські райрада і райдержадміністрація та особисто їхні керівники Анатолій Боярчук і Микола Горбенко. За словами сільського голови В’язового Людмили Сіренко, після відкриття музею у ньому вже побували понад тисяча людей. Столична туристична фірма внесла Музей Миколи Стороженка до одного зі своїх маршрутів. У таких комерційних питаннях селу, звичайно, ще треба повчитися в міста. Але видатний земляк не залишить без опіки рідне В’язове: не може бути, щоб до такого грандіозного музею не проклали гідну його дорогу.
В’язівська сільрада двічі виділяла кошти на будівництво музею — спочатку 600 тисяч гривень, потім іще 120 тисяч. Чималі гроші для населеного пункту, де мешкають приблизно тисяча осіб. Окрім цього, надали 400 тисяч гривень субвенції з районного бюджету. У райдержадміністрації мені уточнили, що у В’язовому збудували не музей — насправді це меморіальний комплекс.
Екскурсію музеєм — меморіальним комплексом для нашої невеличкої групи провела Олена Цементова. Вона вчителька українських мови і літератури і працює у сільській школі директором. Олена Миколаївна розповіла, що Микола Стороженко в часи радянщини мав серйозний конфлікт із владою, його твори тривалий час не допускались до виставок, художник не отримував замовлень. А все через патріотизм, який тоді називали «буржуазним націоналізмом», та сильне тяжіння до українства. Про цей період свого життя М. Стороженко розповів у одному зі своїх інтерв’ю, що випадково потрапило мені на очі: «О 5-й ранку мене в майстерні «обійняли» восьмеро кадебістів і за день обшуку набрали три мішки забороненої літератури».
За словами О. Цементової, Микола Андрійович востаннє приїздив до В’язового у 2004 році, коли відзначали 345-річчя Конотопської битви.
— Відвідувачі музею слухають розповіді про Стороженка на одному подиху, — ділиться директорка школи, котрій останнім часом доводиться виконувати обов’язки екскурсовода. — Навіть ті, хто багато де був, багато що бачив та «про все знає».
Андрій Стороженко, батько майбутнього художника, славився у В’язовому як неабиякий майстер. Міг зробити все: від колеса до цілого воза. Якось змайстрував дерев’яний велосипед, на якому можна було їздити. Земляки-активісти його «розкуркулили», але родину до Сибіру не вислали. О. Цементова вважає: пощастило через те, що А. Стороженка дуже поважали. У мене щодо чуйності та чемності розкулькулювачів інша версія. Вони вирішили залишити майстра в селі, тому що й самі були змушені до нього звертатися. Бо в революціонерів зазвичай до тонких ремісничих справ власні руки не стоять.
Фото надано автором.
Підготував наш власкор Володимир ЧЕРНОВ