На західному кордоні у Львівській області на пропускних пунктах роками щоразу спостерігаємо одну й ту саму картину. Особливо на великих переходах у Краковці, Раві-Руській та Шегинях. Наші земляки, які повертаються з ЄС, на польській стороні чемно стоять у черзі, терпляче виконують усі команди прикордонників. Щойно вони потрапляють на українську сторону, з ними коїться щось неймовірне. Несподівано перетинають смуги, що розділяють коридори, намагаються обігнати чергу, домовитися з кимось, щоб швидше владнати формальності. Висунувши язика, стрімголов біжать до віконця з паспортами...
Пункт пропуску на україно-польському кордоні «Шегині—Медика».
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву).
— Це якийсь жах, — ділився враженнями від побаченого на митному посту у Раві-Руській Іван Гордієнко зі Львова. — Стою біля віконця перший, аж тут підбігає огрядний чолов’яга з десятьма паспортами і просуває їх у віконце.
— Куди ж ви, все одно моя машина перша і мене не обженете, бо всі коридори заповнені? — запитує водій. — Будьте ж людьми! Там ви так не поводитеся, — показує на чужу сторону.
Спритник тільки невдоволено сопе і тицяє на даму в дорогій шубі:
— Ось вона теж у черзі не стоїть — уже з кимось домовилася.
А й справді, дама на дорогому авто випередила всіх, хоч ще недавно була в хвості.
З чого починаються черги на нашому кордоні? На польській стороні діє добре налагоджений ланцюжок. Вас відразу зустрічає регулювальник, який спрямовує в коридор, де найменше машин. Пропускають по п’ять авто. Усі сидять в автомобілях і до жодного віконця не бігають. Підходить страж кордону, оглядає багажник, збирає паспорти і уточнює прізвища. І йде з документами у вагончик, де разом сидять прикордонники і митники. Якщо виникають проблеми, машину відправляють у металевий бокс для додаткової перевірки. На одному коридорі — максимум троє осіб. Під’їжджаєш до вагончика, не виходячи з машини, через вікно отримуєш паспорти — і проїжджай.
На українській стороні все починається з того, що прикордонник видає талон, в якому записує кількість пасажирів. Далі водії самостійно займають будь-який коридор, бо немає жодного регулювальника. Виходять з авто і біжать до віконця, щоб здати паспорти. Ось тут починається справжній марафон, хто спритніший. Починаються хаос і безлад. І хоч у коридорі задіяно до п’яти осіб з митного переходу, жодного порядку. Сварки, крики, таке враження, що хтось навмисне намагається створити ще одну чергу в черзі. Ми ж не можемо без черг, без прохань, телефонних дзвінків. Таке враження, що спокійний кордон нікому не потрібен: ані пасажирам, ані прикордонникам, ані митникам, бо всі втратять свою значимість.
Ось почовгали двоє в чорному — оглянули машини. Усі пасажири підходять до віконця і кожен демонструє свій фейс. У нас митники і прикордонники сидять у різних вагончиках. Далі — черга митників. Нарешті повертають паспорти, але це ще не все — треба на виїзді здати отриманий талон.
Якщо ми так активно переходимо на стандарти ЄС, то чому б не почати з кордону? Запровадити такі самі правила, як у наших сусідів. Кому потрібна ота біганина до віконець, талони з кількістю пасажирів. Невже прикордонники не можуть підійти до авто, зібрати паспорти і до п’яти порахувати, щоб не видавати талонів?
Два кордони, між якими відстань якихось двісті метрів. На одному ти почуваєшся людиною, а на другому — совком. А чому? Ніяк не вичавимо із себе совдепії. Не можемо без черг і талонів...
Богдан КУШНІР.
Львів.
